Розділ 36. Неочікувані відкриття

Це був глибокий, низький голос. Він був тихим, але лунав звідусіль. З повітря, з землі, з руїн. Здавалося, він бринів просто в головах дівчат.

Усі підскочили від несподіванки й перелякано почали оглядатись по боках. Лише погляд Діани залишився прикутим до статуї. Саме звідти лунав голос.

— Хоча, — прозвучало після паузи, і в словах пролунав легкий сміх, — я не впевнений, що зараз справді день. Небо тут завжди сіре.

Усі крім Діани обмінялися переляканими поглядами й теж повернулися до статуї, не знаючи, що робити.
— То це ви… той артефакт, що виконує бажання? — обережно спитала Діана, зробивши півкроку вперед. Її голос злегка тремтів, але вона трималася впевнено.

— Не зовсім, — відповів голос. — Та я можу виконати їх. Якщо спершу ви виконаєте моє.

— І яке ж ваше бажання? — Діана наблизилася ще ближче. Щось гіпнотичне було у цій статуї. Щось, що тягнуло принцесу до себе. Чи може то сам голос був таким.

— Ці землі давно не бачили живих. Я залишився єдиним, хто пам’ятає історію цього місця. — Він неначе зітхнув. — Розкажіть мені свою історію. Я дуже люблю слухати.

Не такого бажання вони очікували. Поки усі розгублено застигли, Аскель нахилилася до принцеси й прошепотіла:

— Потрібно привести сюди Сабіру й Еріку. Розіб’ємо тут табір, відпочинемо.

Усе тіло боліло після падіння, а кожен вдих у цьому місці давався важко — повітря було густе, задушливе, ніби сама долина не хотіла приймати живих.
Так, вони мали зупинитись.

Це привело принцесу до тями. Вона ствердно кивнула. Все ж вони давно не відпочивали, тіла боліли після падіння, а повітря в цій долині було важким, немов сам простір чинив опір їхній присутності. Їм варто було відпочити.

Аскель, не гаючи часу, рушила геть з площі, швидко зникаючи серед обвуглених руїн. 

 — Я з тобою! — вигукнула Мабіль і побігла слідом.

Діана провела їх поглядом, а тоді знову глянула на статую.

— Ви не проти трохи зачекати? Нам потрібно привести наших подруг.

— Звичайно. Я не поспішаю. — тихо засміявся голос. Він відлунням розчинився в повітрі, змішавшись із шелестом попелу, що м’яко осідав довкола, вкриваючи площу тонким сірим серпанком.

Дівчата не змусили себе чекати. Незабаром вони повернулися: Мабіль несла сумки, а Аскель і Сабіра обережно вели поранену Еріку.

Фея ледь переставляла ноги. Її ще більш зблідне обличчя було перекошене болем. 

— То це і є той артефакт? — кивнула вона на кам’яну фігуру.

— Доброго дня, нащадку фей. Чи може доброго вечора… 

Сабіра різко відсахнулася, мало не випустивши Еріку. 

— Воно… воно говорить! — видихнула вона і вже потяглася за ганджаром.

— Заспокойся. Зараз ми все пояснимо, — втрутилася Діана, підіймаючи руку в заспокійливому жесті.

Після того як усе було пояснено, дівчата почали розводи табір. Завдання було просте: відпочити, відновити сили й дізнатися правду про це місце.

Аскель розвела багаття, полум’я яскраво спалахнуло, кидаючи тремтливі відблиски на обвуглені стіни. Тоді вона разом із Жакі вирушила оглядати іншу частину долини. 

Мабіль узялася до приготування вечері: висипала в котел рештки сушеного м’яса і ячменю й залила все водою. Аромат гарячого супу повільно розтікався між руїн, змішуючись із тягучим запахом гарі.

Сабіра поїла Еріку відновлювальними настоянками.

— Пий, це допоможе швидше вилікуватись, — вона простягнула феї флакон із темною рідиною.

Та скривилася, дивлячись на рідину, але швидко випила її, морщачись від гіркого смаку.

— Хто взагалі вигадав цю гидоту? — пробурчала вона, витираючи губи.

— Хтось, хто хотів, щоб твоя щиколотка швидше загоїлась, — Сабіра забрала у неї флакон і сховала до сумки.

— І чому мої закляття не діють, а твої мікстури так? 

— Тому що це справжні ліки, а не магія.

— Магія теж справжня! —  вигукнула фея

— Але ж тут вона не працює. — спокійно відповіла їй Сабіра.

Еріка не знайшла, що відповісти, тож пирхнула й демонстративно відвернулася, закінчивши таким чином розмову. Сабіра лише посміхнулась і пішла допомагати Мабіль із вечерею.

А Діана сіла перед статуєю, розправила плечі й почала розповідати. Про їхню подорож, труднощі, проблеми й бажання. Вона говорила довго, спочатку трохи невпевнено, думаючи чи взагалі має сенс говорити з каменем. Але з кожним реченням її слова ставали впевненішими, а голос твердішим. 

Кожен момент оживав у пам’яті: Містраліс, Карамія, Сафірос, Аталая і Південна Корона. Вона згадувала ці місця і не могла повірити, що вся їх подорож була насправді. Що вона, пройшла крізь те, про що зазвичай лише читала у книгах.

Коли Діана нарешті закінчила, у її грудях було на диво порожньо й легко водночас.

— Дякую за розповідь, принцесо. Вона була захопливою і повчальною. — відповіла статуя. — На знак вдячності, я розповім вам, що сталося з давнім народом фей. Але спершу вам слід відпочити. Ви втомилися і зголодніли. Відпочиньте, наберіться сил. Моя розповідь буде довгою.