Розділ 35. Нове випробування

За приблизними підрахунками Діани, дуже неточними, адже без сонця й неба визначити час було важко, буря тривала близько трьох днів.

Три довгі, виснажливі дні дівчата провели в холодній печері, під нескінченне виття хуртовини. Її завивання то переходило в пронизливий свист, то глухо гупало в кам’яні стіни, немов вона намагалася пробитися всередину. Здавалося, що світ назовні зник, перетворився на хаос зі снігу й вітру. 

Та, нарешті, буря почала слабшати. Завивання стихло, удари в стіни стали рідшими, і врешті настала тиша.  Сніг більше не залітав у печеру. Крізь вузький прохід пробилися перші промені світла.

— Схоже, закінчилося, — прошепотіла Сабіра й підвелася, поправляючи шарф.

Вона обережно вилізла назовні, зникла на кілька хвилин, а коли повернулася, підтвердила, що на вулиці безпечно. Дівчата вирішили виходити. Вони швидко зібрали речі, й одна за одною вилізли з печери.

Назовні їх зустрів ясний, погожий ранок. Перед ними простягалася безкрая біла рівнина. Блакить була такою яскравою, такою живою після нескінченних годин у білій темряві, що дівчата мимоволі мружилися.  Вітер став тихим і лагідним.
— Нарешті. — прошепотіла Сабіра, підставляючи обличчя сонцю.
— Ми вижили! — вигукнула Мабіль і вдихнула на повні груди. Повітря одразу обпекло її холодом, але водночас наповнило силою. — Не можу в це повірити!

— Так. У книжках пригоди якось легше проходять, — видихнула Діана.
З її рота вирвався білий клубок пари, який на мить завис у повітрі й розтанув у холодному сонячному світлі. — Або мені так лише здавалося.

— Ось тому я тебе й попереджала, — зітхнула Аскель.

Принцеса закотила очі, але в куточках її вуст промайнула тепла усмішка.
— Ти, як завжди, мала рацію, — визнала вона.

Вони ще не до кінця усвідомили, що буря справді минула та настав час рухатися далі. Дівчата озирнулися довкола. Ландшафт навколо них змінився до невпізнаваності.  Перед ними тягнувся безкраїй, однаковий у всіх напрямках простір, світ без меж і орієнтирів.

Дорога, якою вони йшли раніше, зникла під товстим шаром снігу. Там, де ще кілька днів тому тягнулися пологі пагорби й западини, тепер лежали хвилясті, мов застигле море, снігові дюни. Усе довкола виглядало однаково, і кожен напрямок здавався водночас правильним і ні.

— Наші сліди замело, — похмуро сказала Жакі, озираючись довкола. — Ми взагалі знаємо, куди йти?

— Ні, — відповіла Аскель. — Але можемо дізнатись.

Вона дістала з сумки льодоруб, вкопала його у сніг і зробила кілька кроків убік, оцінюючи положення сонця. Від металевого леза на білу поверхню впала довга, чітка тінь.

— Діано, скільки зараз часу? — запитала лицарка.

Принцеса дістала кишеньковий годинник, срібний корпус якого виблискував у яскравому світлі.

— Дванадцята година дня.

— Значить, сонце має бути в напрямку півночі. Ми в Південній півкулі, Сонце рухається зі сходу на захід через північ. Наша ціль центр материка, отже потрібно рухатися на південь, тобто у напрямку тіні. Слідкуємо за тінню.

Дівчата чекали годину. За цей час тінь льодоруба ледь змістилася за годинниковою стрілкою. Це була незначна зміна, але достатня, щоб підтвердити їхнє розташування.

— Все правильно, — кивнула лицарка. — Можемо йти.

— Ти впевнена? — Мабіль трохи насупилась.

— Можна перевірити, — відповіла Сабіра. — Ці снігові дюни дуже схожі на ті, що в пустелі. Вітри, що їх створюють, завжди дують від центру до узбережжя, а значить…

Вона взяла жменю снігу й підкинула її вверх. Сніг злетів й вітер відразу ж підхопив його, понісши вбік дівчат. Тінь і напрямок вітру збігалися.

— Гладкі схили дюн показують, звідки дме вітер. Нам потрібно йти проти гладкої сторони, — впевнено сказала Сабіра.

— Добре, — погодилась Жакі й витягла з кишені компас, вкритий тонким шаром інею. — Буду звірятись із компасом.

— Але, Жакі. — втрутилася принцеса. — Компас у цих широтах працює ненадійно. Магнітний полюс зміщений і не збігається з географічним.

— Так, — погодилася інженерка, обережно витираючи скло компаса, на якому вже збирався іній. — Але він усе ще може показати напрямок відхилення. Принаймні ми знатимемо, якщо почнемо йти не туди.

Вона звірила показники: тінь від льодоруба та стрілка компаса вказували в один бік.

— Отже, йдемо, — сказала Сабіра, піднявши льодоруб.

Визначившись із напрямком, дівчата швидко вишикувалися в колону й рушили. Попереду йшла Сабіра.  Її впевнений крок, досвідченої розвідниці прокладав дорогу крізь сніг. За нею крокувала Жакі, не зводячи погляду з компаса. Слідом ішли Діана, Мабіль та Еріка, а замикала похід Аскель, прикриваючи подруг з тилу, пильно стежачи, щоб ніщо не застигло їх ззаду.

Час від часу Сабіра підіймала руку, зупиняючи всіх й перевіряла чи не збилися вони зі шляху. Вітер довкола не вщухав ні на хвилину. Він продовжував хижо нападати на мандрівниць, постійно жбурляючи в обличчя колючий сніг. Та тепер він не був для дівчат ворогом. Навпаки його холодний подих вказував їм правильний напрямок, допомагав орієнтуватися серед одноманітного білого світу.