Розділ 35. Фатацинія

Замість снігу, замість сліпучо-білого крижаного покривала, що супроводжувало дівчат увесь шлях, під їхніми ногами лежала чорна земля.

Вона була сухою, шорсткою й місцями пористою мов потріскана кора старого дерева.  Діана провела по землі рукою: виявилося що зверху її вкривав товстий шар попелу.

Здивовані, дівчата почали потроху підійматися. Їхні тіла боліли від падіння — коліна, спини, лікті, усе нило від ударів. Але серйозних травм, на диво, не було — лише синці, подряпини, й подертий одяг.

Тільки Еріка залишилася сидіти. Вона важко дихала, притискаючи руки до опухлої, почервонілої щиколотки.

— Здається, у мене вивих… — простогнала вона. 

Сабіра одразу ж схилилася над нею, обережно торкаючись ноги. 

— Не рухайся, — сказала тихо. — Дай подивлюся.

Еріка стиснула зуби, щоб не закричати.

Поки Сабіра займалася лікуванням, решта дівчат роззиралися довкола. Те, що відкривалося перед ними, було… мертвим.

Чорна, потріскана земля, вкрита товстим шаром сажі й попелу, тяглася аж до самого обрію. Вона виглядала виснаженою, знекровленою, ніби з неї висмоктали все життя. У деяких місцях з тріщин сочився сірий дим, що клубами повільно здіймався угору й розчинявся у важкому повітрі.

Навколо стояли обвуглені дерева. Їхні покручені гілки тяглися до неба, мов руки, що у німому відчаї благали про порятунок. Коріння, вирване із землі, нагадувало чорні потворні кігті, які безсило чіплялися за життя.

І над усім цим жахом панувала тиша. Гнітюча, неприродна, що давила на вуха. Не було ні подиху вітру, ні шелесту, ні далекого звуку життя. Лише запах гару, важкий і різкий, який в’їдався у шкіру.

Усе живе залишилося нагорі, біля вершин гір, там, де ще сяяло сонце. У яму, в яку впали дівчата, не діставало ні світло, ні вітер, ні звуки. Здавалося, сама долина застигла у вічній паузі після катастрофи. І серед цього безмовного мороку дівчата були єдиними живими істотами.

— Це і є Фатацинія? — здавленим голосом запитала Мабіль, не відводячи погляду від спустошеного пейзажу.

— Так… Ми дійшли.- Діана повільно кивнула. Її очі залишалися напруженими, а серце гупало десь високо в грудях, немов намагаючись вирватися назовні.

— В Еріки вивих. - зітхнула Сабіра, закінчивши огляд. - Вона не зможе йти.

 — Побудеш із нею? — запитала Аскель, не відводячи погляду від горизонту. — Ми підемо розвідати місцевість.

— Добре. Я накладу пов’язку, потім відпочинемо трохи. — відповіла та, дістаючи з сумки бинти.

— Щасти вам, — видихнула Еріка, здригаючись від болю. Попри все, вона намагалася усміхнутися.

Залишивши Сабіру та Еріку біля підніжжя гори, решта рушила вперед, у саме серце мертвої долини.

Спочатку вони йшли просто по землі та згодом натрапили на стежку і пішли по ній. Хоча стежкою це можна було назвати лише умовно — радше це було заглиблення в землі, місце, де попіл осів трохи глибше, ніж навколо. 

Він вкривав стежку рівним шаром, наче ковдра, приглушуючи кожен крок. Коли дівчата ступали по ньому, з-під їх чобіт здіймалися маленькі хмари. Чорні пластівці повільно кружляли у повітрі та осідали на волосся й одяг дівчат — ніби сніг, тільки темний і мертвий.

Згодом обабіч стежки почали з’являтися залишки будинків. Велика кількість обвуглених каркасів хат стояли довкола. Деякі ще трималися купи — похилені, розколоті, з прогорілими отворами замість вікон. Інші перетворилися на купи золи й попелу, серед яких стирчали уламки балок, схожі на ребра мертвого чудовиська. Довкола лежали уламки скла, черепиці, залізні клямки, що потемніли від жару. 

Стежка, якою йшли дівчата, почала розгалужуватись в боки. Вузькі доріжки потягнулись поміж згорілих хат, мов між надгробками. Стало зрозуміло: колись це було велике місто. 

Час від часу чулися тихі потріскування — десь осідали залишки будівель, руйнуючись під власною вагою. Здавалося, навіть саме місто соромилося, що його бачать у такому вигляді.

— Що тут сталося?. —  спитала Мабіль. 

Ніхто не мав відповіді.

Стежка тяглася вперед, ведучи дівчат за собою. Вона петляла містом, що здавалося безкраїм — мертві вулиці все тягнулися й тягнулися, а чорні кістяки будинків стежили за усім порожніми отворами вікон.

Та зрештою дорога вивела їх до величезної площі.

Вона була круглої форми, і до неї, немов спиці до центру колеса, сходилися такі ж засипані попелом дороги по якій йшли дівчата. Під товстим шаром попелу, ще проглядалася стара бруківка, що потріскалася від часу й пророслого крізь неї коріння, виднілися обриси клумб. Обвуглені металеві каркаси лав і ліхтарів були тонкі, викривлені від жару, та ще тримали на собі залишки оздоблення у формі квітів.

Колись ця площа, без сумніву, була серцем міста — місцем, де зустрічалися люди, де звучав сміх, де вирувало життя. Тепер усе було мертвим.

Діані раптом згадалася площа у Веріталі — та сама, через яку вони з Аскель проїжджали, коли вирушали в подорож. Вона була жива, залита сонячним світлом, наповнена сміхом, музикою, запахом свіжої випічки. Люди поспішали у своїх справах, діти бігали між лавками, а в повітрі звучав гомін, такий теплий і знайомий.