Розділ 34. Очікування

В печері було тихо. Навіть потріскування вогнища не порушувало її: полум’я втомлено згасало, залишаючи по собі жар, що тлів у темряві червоними вуглинками. 

Ніхто з подруг не знав, скільки часу вони вже чекають. Чи сидять вони в печері годину чи вже цілий день. Казанок давно спорожнів, суп був доїденим, а чай випитим до останньої краплі. 

За стінами лютувала буря. Її завивання проникали всередину глухими, тягучими звуками схожими на стогін живої істоти, яка марно намагається пробитися до тепла. 

Кожна займалася своїм. Діана, схилившись над книгою, вперто намагалася читати, хоч літери й ледве було видно. Аскель натирала Сонцебур. Рухаючись машинально, ніби це була ритуальна дія, вона проводила ганчіркою вгору та вниз по лезу. Сабіра так само ритуально розчісувала своє довге волосся, заплутане й вкрите крижаними грудочками. Жакі, щоб зайняти мозок, креслила схеми приладів вуглинкою на стіні. Еріка ж лежала на боці, заплющивши очі, намагаючись заснути, хоча її плечі напружено здригалися від кожного завивання бурі.

Мабіль сиділа біля вогнища, обхопивши коліна й вдивлялася у згасаюче полум'я. Відблиски тремтливого жару відсвічували на її блідому обличчі, підкреслюючи втому, синці під очима й сліди від висохлих сліз, яких вона вже не могла стримати. Її пальці помітно тремтіли від холоду та виснаження.

— Навіщо я вирушила у цю подорож? — прошепотіла вона тихо. — Ми ніколи не виберемось звідси. Не знайдемо Фатацинію. Ми загинемо у цій печері й ніхто не знайде наші тіла. Батьки навіть не знатимуть, що зі мною сталося.

Її голос був порожній, позбавлений надії. Кожне слово звучало як камінь, що важко і невідворотно падає в прірву. Вона схилила голову, волосся впало на її обличчя, вкриваючи те дивною тінню.

— Мабіль, не кажи так, — спробувала підбадьорити її Діана. — Нам не можна здаватися. Ми зайшли надто далеко, щоб зараз втратити надію. Нам страшно, усім страшно. Але якщо ми самі перестанемо вірити в себе, то хто тоді повірить?

Мабіль гірко похитала головою.

— Ти не розумієш. Я думала, що це буде весела пригода. Що буде важко, але цікаво. Я не була готова до такого. Тут надто холодно, надто жахливо. Навіть якщо буря закінчиться, не думаю, що я зможу вирушити далі.

Жакі відірвала погляд від замальовок. Деякий час вона дивилася на Мабіль, ніби зважувала щось у собі. Потім повільно підвелася й сіла поруч з нею.

— Знаєш, мені теж страшно.

— Справді? — Мабіль здивовано підняла голову.

— Так. Іноді мені страшно настільки, що хочеться все кинути й тікати якомога далі. Повернутися до майстерні, замкнути двері й удавати, що цієї подорожі ніколи не було. — усміхнулася Жакі куточком губ. — Але я все одно йду далі. Бо вдома на мене чекає Жан. Я не можу його підвести. 

Жакі легенько торкнулася плеча Мабіль.

— І ти теж не маєш здаватися. Твій брат чекає на тебе. 

— Вона права, — додала Еріка, підводячись. — Ти пройшла півсвіту. Здолала все, що тільки можна. І зараз хочеш зупинитися? Залишитися в цій дірі? Це просто дурість.

— Хіба ти не пам’ятаєш, як рвалася в цю подорож? — підхопила Діана, нахилившись до Мабіль ближче. — Як вмовляла нас взяти тебе з собою? У тебе була мета, Мабіль. Для чого це все було, якщо зараз ти опустиш руки? Пам'ятай: «Навіть найтемніша ніч скінчиться, і сонце зійде.»

— Ти знову цитуєш книжки? — Мабіль хрипло розсміялася. Сльози знову виступили на її очах та вона швидко витерла їх рукавом. 

— Книги чудові радники — зашарівшись, кивнула принцеса.

Мабіль витерла очі рукавом і глибоко вдихнула.

— Добре. Ви маєте рацію. Я зайшла занадто далеко, щоб здаватися зараз. Моя родина чекає на мене. Я повернуся додому. Що б не сталося. — Вона знов сповнилася рішучості. Думка про дім, така проста й звична, стала для неї маяком у крижаній темряві.

— О, нарешті, — Еріка глузливо скривила губи, коли зрозуміла, що Мабіль більше не сумує. — А я ж попереджала, що це буде небезпечна подорож.  «Ми впораємося! У нас все вийде!» кричали ви. А тепер скиглите, щойно почалися перші труднощі. 

— Еріка, думай що говориш. — попереджувально протягнула Аскель.

— Що? Я ж не брешу.

— А на тебе хтось чекає? — раптом спитала Жакі. Вона  навіть не звернула увагу на глузування феї й тепер свердлила її поглядом.

— На мене? — в голосі феї вперше прозвучала невпевненість. 

— Усі ми говоримо про тих, до кого хочемо повернутися. А як щодо тебе?

— Так, — озвалася Діана. — Ми знаємо про твій дім, але нічого не знаємо про твою родину. Вони ж, мабуть, хвилюються за тебе?

— Мені дев’ятнадцять, — відповіла Еріка коротко. — Я вже доросла. Мені не потрібно, щоб хтось хвилювався за мене.

 — І що з того? — заперечила Сабіра. — Мені теж дев’ятнадцять. І, може, в клані ніхто й не помітить, якщо я зникну. Але мої батьки… Вони будуть хвилюватися. Хіба твої ні?

— Ні. Темні феї не покладаються на сім’ю. Малечу виховує вся громада. Діти швидко дорослішають, і ніхто не цікавиться, чим вони займаються. Ніхто не прив’язується. Я давно живу сама, роблю, що хочу. Ми не світлі феї, які витрачають свої чари на забаганки людей, аби тільки залишатися при них. Ми цінуємо незалежність.