Розділ 34. Підйом

Аскель почала підйом першою. Її рухи були зосереджені й точні. Вона ступала обережно, перевіряючи надійність землі, перш ніж перенести на неї вагу. Де потрібно, вона витоптувала сходинки, щоб інші могли йти слідом. 

Єдиним способом перелізти через гору було дістатися місця, де хребти трохи розходилися. Та цей прохід був надто високо, а схил виявився значно крутішим, ніж здавався знизу. Грунт під ногами був гладкий, слизький і підступний — варто було лише трохи втратити пильність, і можна було зірватися вниз із висоти двоповерхового будинку.

Дівчатам доводилося притискатися всім тілом до схилу, щоб вітер не зірвав їх у прірву. Вони рухалися повільно та обережно. Кожен крок вимагав не лише фізичної сили, а й залізної витримки. Пронизливий холод від землі просочувався крізь одяг, жалив шкіру, повільно висмоктував тепло. Повітря виходило з їх грудей короткими хрипкими ривками, осідало білим паром на шарфах і миттєво кристалізувалося. Піт, змішуючись із крижаним повітрям, створював відчуття, ніби вони замерзають зсередини. Пальці, якими дівчата судомно трималися за мерзлу поверхню, німіли й втрачали силу, але страх зірватися був сильніший за біль.

Навколо панувала гнітюча тиша. Лише подихи, скрегіт ґрунту під чоботами й приглушене биття сердець порушували її. Кожне ковзання змушувало серце стискатися, кожен рух — боротися з панікою. Здавалося, сама гора противилася їхній присутності — байдужа, холодна, непоступлива, ніби жива сила, що прагнула скинути їх назад униз.

Раптом пролунав короткий, задушений крик.

— Ох! — голос Мабіль зірвався від переляку.

Її нога раптово втратила опору, і зірвалася зі скелі. В очах дівчини спалахнула паніка. Вона судомно шарпнулася, намагаючись ухопитися за слизьку поверхню.

— Тримайся! — вигукнула Сабіра, миттєво простягаючи руку.

Мабіль з усієї сили вчепилася в неї. Її груди хрипко здіймалися, очі бігали в безсилому переляку. Повільно, напружуючи кожен м’яз, вона — з допомогою Сабіри — підтягнулася вгору. Мабіль стискали руку подруги до болю, доки не змогла знову впевнено стати на ноги.

— Я… в порядку, — прохрипіла вона, ковтаючи повітря.

Дівчата видихнули з полегшенням. Кілька секунд вони стояли, відпочиваючи. Та потім Аскель коротко кивнула, і вони знову повільно рушили вперед.

Повільно й зосереджено, по сантиметру, вони долали перешкоду. Кожна відчувала, як тонка межа між життям і смертю проходить просто під ногами. Кожен новий рух міг стати останнім, і саме це лише зміцнювало їхню рішучість не зупинятися.

Зрештою, з величезними зусиллями, вони дісталися стику двох гір і, перелізли на інший бік.

Щойно вони опинилися на іншій стороні гори Аскель, спираючись на льодоруб, спробувала озирнутися. Та варто було їй лише трохи повернути голову — сліпуче світло вдарило їй просто в очі. Воно світило так сильно, що відкрити очі було просто боляче. Тож інстинктивно Аскель опустила погляд… і в ту ж мить у неї похололо всередині.

Під ними була безодня.

Глибока, чорна, мов розверзнута рана. Прірва тягнулася вниз на сотні метрів. З тієї сторони гори земля була всього за кілька метрів від дівчат. Тут — її навіть не було видно, вона губилася у безкрайньому мороці. 

Усередині лицарки все стислося. Її серце калатало глухо, важко, заглушаючи навіть рев вітру. 

— Слухайте всі! — Аскель все ж взяла себе в руки. Її голос різко вирізнявся з-поміж хаотичного реву стихії. Він був різкий, владний, твердий, такий, яким вона говорила зі своїми побратимами-лицарями. — Будемо спускатися! Будьте обережні. І не дивіться вниз! Це наказ!

Ніхто не заперечував. Всі розуміли — коли Аскель говорить так, краще просто виконувати.

Спуск виявився ще важчим, ніж підйом. Дівчата рухалися повільно, притискаючись грудьми до холодного схилу. Кожен подих був обережним, кожен рух — зваженим. Здавалося, що вся група стала єдиним тілом, з’єднаним страхом і напруженням. Ніхто не бачив, що знаходилося під ними, і ніхто не наважувався перевірити.

Ніхто, крім Жакі.

Вона знала, що не можна. Відчувала, як наказ Аскель дзвенить у голові. Але нестерпна, майже болюча цікавість зводила її з розуму. Що ж там унизу? Наскільки високо вони знаходяться?

Весь шлях вона боролася із собою. Не дивись. Не думай про це. Просто рухайся вниз. Та коли Аскель нарешті побачила землю під ногами й полегшено зітхнула, Жакі не витримала.

Вона опустила погляд.

Земля була так далеко, що здавалася лише тінню, розмитою під завісою білого пилу. Висота закрутила дівчині голову, світ раптом похитнувся, а ноги підкосилися.
Жакі відчула, як серце завмерло, а потім різко впало десь у п’яти. І в ту ж мить її нога зіслизнула.

— А-а-а! — зойкнула вона, марно намагаючись утриматися.

Вона відчайдушно вчепилася руками в землю, але пальці ковзнули по гладкій поверхні. Єдине, що їй вдалося схопити, падаючи — край плаща Діани.

— Ой, ні! — встигла вигукнути принцеса, перш ніж її різко смикнуло вниз.

Сабіра, інстинктивно кинулася вперед, намагаючись допомогти, схопила Діану за руку… і теж втратила рівновагу.
— Тримайся! — закричала Еріка, простягаючи руку, та вже було запізно.