Розділ 33. Нове випробування

Попереду йшла Сабіра — її впевнений крок, досвідченої розвідниці прокладав шлях крізь сніг. За нею крокувала Жакі, не зводячи погляду з компаса. Потім йшли Діана, Мабіль та Еріка. Замикала групу Аскель, стежачи, щоб ніщо не застигло їх ззаду.

Час від часу Сабіра підіймала руку, зупиняючи всіх і звіряла курс. Вітер не вщухав, але тепер він був не ворогом. Його подих показував напрямок, допомагав орієнтуватися серед безкраїх снігів.

І вони йшли. А світ навколо ставав все дивнішим. Ночі з кожним скорочувалися і скорочувалися, доки сонце не перестало сідати взагалі. Тепер воно лише ковзало по колу, ніби не могло визначитись, опускатися йому чи ні. Опівдні воно здіймалося трохи вище, опівночі повільно нахилялося до горизонту, але так і не ховалося за ним. Лише довгі тіні на землі вказували на пізню годину.

Це виснажувало. Вони йшли, спали, знову йшли — і не могли сказати, скільки пройшло часу. Дні зливалися в один нескінченний білий марафон.
Навіть затемнений купол, який постійно ставила Еріка, не допомагав повноцінно відпочити. Прокидалися дівчата втомленими, з важкими головами й сухими очима.

Але попри все — вони знали, що йдуть правильно. Компас не божеволів, вітер дув у потрібному напрямку, а небо залишалося чистим.

А через кілька днів на обрії з’явилися гори. Та вони виглядали зовсім не так, як ті, що вони бачили раніше. Чомусь вони не були засипані снігом як все навколо. Вони простягалися перед дівчатами гігантськими крижаними хребтами. Здавалося, ці хребти не належали природі, а були витвором когось або чогось іншого — надлюдського.

Їхні вершини нагадували списи — тонкі, гострі, спрямовані прямісінько в небо, вони ніби проколювали небосхил. Їх гладкі неприступні схили лежали майже під прямим кутом. З них не виступало каміння, вони були гладкі ніби хтось відшліфував їх.

— Це не звичайні гори, — тихо сказала Діана, не зводячи погляду з гір.

І справді — у цій рівномірній симетрії було щось дивне, неприродне. Вони стояли щільно, немов гігантська крижана стіна. Ні тріщини, ні розколини, ні натяку на перевал. Жодного шансу прослизнути між ними.

— Можна якось обійти? — спитала Мабіль, вдивляючись у нерівний рельєф.

Аскель подивилася по сторонах. Гори простягались в усі боки на десятки кілометрів і не мали кінця.

— Навряд, — похитала вона головою. В її голосі не було сумніву, лише тверезе усвідомлення ситуації. — Еріко, ти можеш злітати подивитися, що попереду?

Фея трохи розправила плечі, наче прислухаючись до вітру.

— Думаю, так. Він не такий сильний, щоб мене зірвати…

Не гаючи часу, вона перетворилася на кажана — її тіло швидко скоротилося, темні крила рвучко розгорнулися, і за мить вона вже здійнялася в повітря.

Дівчата проводжали її поглядом, затамувавши подих. Маленька темна тінь швидко підіймалася вгору, контрастуючи з білою безмежністю. Вона перелетіла гору і майже зникла з поля зору…Але раптом щось пішло не так.

Еріка, здавалося, втратила контроль — її крила здригнулися, вона зробила різкий рух у повітрі й стрімко повернулася назад, майже падаючи, перш ніж знову прийняти людську форму.

— Що сталося? — стривожено спитала Діана, підбігаючи до неї.

Фея вдихнула на повні груди, ніби намагаючись відігнати шок.

— Вітер там неймовірний! Щойно я перелетіла на іншу сторону, він підхопив мене, закрутив і ледь не кинув униз. Я нічого не розгледіла!

— Як це? — здивувалася Сабіра. — Ти мала бачити хоч щось попереду.

Еріка похитала головою.

— Щойно я піднялася, в очі почало бити яскраве світло. Воно було всюди. Нічого не видно, ніби хтось навмисно приховує щось. Це дуже схоже на мій захисний купол…

Кілька секунд тривала тиша. Лише вітер завивав між скель, наче сам вагався, чи варто їм іти далі. 

— Думаєш, за цими горами — Фатацинія? — запитала Мабіль, стискаючи долоні.

— Скоріше за все, — відповіла Еріка, не відриваючи погляду від блискучих стін перед ними. Її зіниці відбивали світло, немов два темних вогники в крижаному світі.

— А ти можеш нас підняти? Як човен, до цього? — запитала Діана.

Фея закусила губу, задумливо опустивши погляд.

— Всіх шістьох? Це буде складно… Я ж і себе маю тримати.

Їх шлях знову став випробуванням. Аскель вдивилася в гори. Її очі швидко ковзали по схилах, по кожній нерівності, кожному виступу, розраховуючи можливий маршрут, наче перед штурмом фортеці. У них не було спеціального спорядження, лише кілька мотузок, пара льодорубів і власна витримка. І саме з цим їм належало подолати крутий підйом.

Погляд Аскель спинився на ділянці, де схил здавався трохи пологішим. Там виднілися виступи — слизькі, але досить міцні, щоб витримати їх вагу.

— Добре, — нарешті промовила вона, стискаючи руків'я льодоруба. — Ми будемо перелазити.

Вітер стих, ніби прислухаючись. Сонце ковзнуло по вершинах темних хребтів і боязко сховалося. Дівчата знову вишикувалися в ряд, одна за одною. 

Гори не відступлять перед ними.
Але й вони не відступлять перед горами.