Розділ 33. Буря

На щастя, далі шлях виявився спокійним. Жодних нових випробувань мандрівниці більше не зустріли. Гори, крізь які пролягала їхня дорога, поступово згладжувалися, перетворюючись на пологі рівнини. Сонце, ковзаючи над ними, фарбувало все довкола в різноманітні кольори: від сліпучо-білого до ніжно-блакитного й навіть фіолетового, коли проміння торкалося снігу під особливим кутом. Ця нескінченна білизна та іскристий блиск різали очі, змушуючи дівчат без кінця мружитися, а монотонний краєвид стирав відчуття часу. 

Тиша була такою глибокою, що дівчата виразно чули навіть власне дихання й скрип снігу під чоботами. Лише вітер іноді здіймав з глибин рівнин протяжне, глухе виття, схоже на стогін давніх істот, що колись, можливо, ходили цим краєм.

Та попри все, подруги відчували дивне полегшення. Адже спокій та тиша означали безпеку для них. Після жаху виверження вулкана дівчата прагнули лише одного: спокійно, без пригод, дістатися Фатацинії.

І здавалося, це могло статися вже дуже скоро. Дні поволі ставали довшими, ночі скорочувалися, і в мандрівниць з'явилося більше часу, щоб просуватися вперед. Вони не втрачали часу на відпочинок, за один день долали великі відстані й невпинно наближалися до своєї мети. 

Та довгі переходи виснажували. Їхні ноги боліли від постійного руху, а плечі нили від ваги сумок, що здавалися дедалі важчими з кожним кілометром. До того ж у подруг закінчилися овочі, і трималися вони лише на крупах та засоленому м’ясі. Через таке одноманітне й грубе харчування у них постійно боліли животи, з’явилися закрепи та здуття.

А чим ближче дівчата були до центру Південної Корони, тим прохолодніше ставало довкола. Сонце, хоч і світило довше, зовсім не дарувало тепла, а морози люто кусали навіть крізь найтепліший одяг. Холод був невблаганним: він огортав тіла крижаними пальцями, вгризаючись у кістки, стискаючи кожну клітину, немов у лещатах, змушуючи зуби цокотіти, а пальці терпнути. 

Еріка регулярно оновлювала зігрівальні чари, але з часом навіть вони втратили силу. Сабіра ж витратила майже всі свої настоянки. Ризик застудитися для дівчат був надзвичайно високий, а ліків у них більше не лишилося.

І коли дівчатам стало зовсім важко й сумно, погода вирішила порадувати їх своєю рідкісною милістю. Небо поступово затягнулося густими, важкими, наче наповненими свинцем, хмарами. Сонце, яке досі безжально сліпило, сховалося за сірим куполом, залишивши по собі лише тьмяний, розмитий відблиск у височині.

Піднявся легкий вітер і підхопив сніг. Сніжинки повільно закружляли у повітрі, м’яко опускаючись на землю. Вони теж були білі, як і все довкола, але їхні плавні танці розбавляли монотонність і сліпучість пейзажу, даруючи очам коротке відчуття відпочинку.

— Як чудово! — Мабіль заходилася ловити сніжинки. 

Подруги підхопили її радість й собі почали гратись зі снігом. Врешті вони збудували невеликого сніговика, у якого не було ані рота, ані носа, адже витрачати власні ресурси дівчата не могли.

— Він страшний мов смерть. — прокоментувала Еріка, струшуючи сніг з рукавиць.

— А мені здається він чудовий. — посміхнулася Жакі. — Назву його Герд.

— На честь Герди з казки? — засяяла Діана. — Дуже слушне ім'я для місця в якому ми опинились.

— Взагалі то герд – це такий гірничий пристрій для промивання руд. Але твій варіант теж підходить.

— Які ж ви обоє зубрили. — Еріка втомлено підняла очі до хмарного неба, шукаючи у нього хоч якоїсь підтримки.

Не встигли дівчата достатньо відпочити як вітер набрав жахливої сили. Він уже не просто дув, він вив, ревів, метався скаженим хижаком, здіймаючи високі снігові стіни. Легкі сніжинки, що ще мить тому кружляли у спокійному танку, тепер перетворилися на тисячі сліпучих стріл. Вони врізалися в обличчя, боляче кололи шкіру, пронизуючи холодом кожен відкритий клаптик тіла.

Горизонт раптом зник. Земля й небо злилися в єдину безмежну пустку, позбавлену фарб, форм і напрямків. Ні тіні, ні світла, ні єдиного орієнтира не стало. Лише хаотичний білий вихор, що кружляв довкола, немов намагався стерти все живе з лиця цього світу. Буря налетіла на подруг і їм треба було як найшвидше з неї вибратись.

Кожен крок давався все мандрівницям все важче. Вони провалювалися в снігові пастки, їхні ноги грузнули глибше й глибше, і здавалося, вони не йшли, а повільно тонули в бездонному білому морі. Дихати ставало майже неможливо: повітря було настільки холодним, що різало легені зсередини, залишаючи пекучий біль, наче воно складалося з тисячі дрібних скляних голок. 

У вухах стояв безперервний гул бурі. Здавалося, що кричи — не кричи, жодне слово не мало сили пробитися крізь цю божевільну симфонію. Голос гинув у завиванні, розчинявся ще до того, як долітав до найближчої подруги.

Та попри все, дівчата не зупинялися. Ще крок. Ще один. І ще… 

— Все! Я більше не можу! — вигукнула Еріка, падаючи на коліна. Її плечі ходили ходором від злості й холоду. Вона різко витерла лице рукавицею, та лише розмазала тонкий шар криги, що намерз на шкірі. — Ми зупиняємось! Просто зараз! Ніхто більше нікуди не йде, поки буря не стихне!

Її голос зірвався на крик, та навіть він одразу потонув у ревінні вітру. Стихія лютувала, мов розлючений звір, кидаючись на подруг з новою силою: рвала плащі, хапала за волосся, вдаряла в обличчя крижинами. Дівчата вже ледве розрізняли одна одну серед цього хаосу.