Розділ 32. Вулкан

Подруг розбудило яскраве світло, що наполегливо било в очі, пробиваючись крізь прозорий захисний купол. Навколо панувала приємна тиша, а сповнена кришталевого спокою. Сніг, залитий ранковим сонцем, іскрився міріадами діамантів, немов сама земля вкрилася тонким шаром розсипаного коштовного пилу.

Дівчата почали поволі прокидалися: позіхаючи, потирали замерзлі руки та загорталися глибше в плащі. Спальні мішки ще зберігали тепло, і так не хотілося покидати їх затишок. Але всі добре знали дні тут короткі, і кожна хвилина світла була безцінною.

— Час вирушати, — промовила Аскель. Вона вже зібрала речі й робила ранкову зарядку, розминаючи затерплі після сну м’язи. 

Мандрівниці хутко склали свої речі, перевірили провізію. Еріка легким рухом руки зняла захисний купол. У ту ж мить сніг, що намерз за ніч на магічному бар’єрі, з гуркотом осипався під ноги дівчат, здіймаючи білу хмару. Це трохи збадьорило їх. Подруги, сміючись, швидко обтрусилися від снігу й рушили вперед, залишаючи позаду нічний прихисток.

До обіду їм вдалося дістатися вершини наступної за пагорбом гори. На ній відкривався чудовий краєвид на безкрайній гірський хребет, що простягався до самого обрію. Білі, мов застиглі хвилі крижаного океану, вершини здіймалися одна за одною, зливаючись із небом.

— Невже нам треба подолати всі ці гори? — розпачливо прошепотіла Діана.

— Не хвилюйся, ми впораємось, — твердо промовила Аскель і впевнено рушила вперед. Інші, не маючи вибору, рушили за нею.

З цього часу подорож перетворилася для дівчат на виснажливий цикл підйомів та спусків. Якщо раніше пагорби були невисокі й пологі, а між ними траплялися галявини, де можна було зробити безпечний привал, то тепер усе змінилося. Гори стояли високі, круті, ніби навмисне зімкнуті між собою. Ледь дівчата встигали спуститися з однієї, на них одразу ж чекав важкий підйом на іншу.

Подруги продовжували рух аж до настання темряви, а спати лягали просто на каміння, що виступало з гірських схилів. З першими ж променями сонця вони знову підіймалися й рушали далі, вперед, крізь нескінченні хвилі кам’яного моря.

Дорога ставала дедалі важчою. Дівчата то провалювалися по коліна в пухкий сніг, то, втративши рівновагу, зісковзували вниз по крутому схилу. Крім гір, навколо не було нічого. Це була суцільна пустка, яку розривав вітер. Він вив протяжно й тужливо, немов самотній дух, приречений вічно блукати холодним краєм.

— Хоч би щось живе побачити. — зітхнула Мабіль, задираючи обличчя до неба. Сонце світило яскраво, сліпуче відбиваючись від снігу, й пекло майже так само, як у пустелі біля Карамії. А може, те паління приходило не від сонця, а від різких поривів вітру, що безжально сікли її щоки.

Наче почувши її слова, на горизонті з'явився тонкий стовп сірого диму. що тягнувся високо вгору, мов маяк у безмежному крижаному царстві. 

— Ви це бачите? — Діана вгледілася у далечінь.

— Може, це якесь поселення? — несміливо припустила Мабіль. — Люди піч розтопили, от і дим йде.

— Не думаю, — похитала головою Сабіра. — Тут занадто холодно, щоб хтось міг жити постійно.

Гори заважали розгледіти джерело диму, тож дівчатам лишалося тільки йти вперед, щоб дізнатись правду. Дим манив, обіцяв відповіді. З кожним кроком їхні очікування росли, а серця калатали від передчуття чогось великого. Нарешті, видершись на черговий засніжений схил, подруги змогли побачити все на власні очі. 

Перед ними відкрилася долина, оточена горами, в центрі якої височів величезний вулкан, вкритий товстим шаром снігу та льоду. Його вершина губилася в хмарах диму, крізь які час від часу, все ж можна було розгледіти жерло. З його нутра виривалися клуби пари, газів і попелу, здіймаючись у небо темним стовпом. Іноді з глибини виривалися невеликі потоки розпеченої лави, що одразу застигали під крижаним подихом повітря. Через це всією довжиною вулкана тяглися темніли лавові тераси. Чорні, обпалені, вони лишалися вільними від снігу через тепло, яке випромінювали. 

Найбільше вражали крижані вежі, що височіли навколо вулкана. Величезні стовпи льоду заввишки з двадцять метрів здіймалися над засніженим ландшафтом. Вони нагадували химерні замки чи кришталеві шпилі, ніби створені рукою давнього велета. 

Мандрівниці приголомшено застигли. Перед ними розгорталося видовище, що було прекрасним й грізним водночас. Вулкан посеред снігу, в царстві криги й холоду, здавався чимось неможливим, суперечливим, майже фантастичним. Та це було правдою. Гора була живою, її серце билося глибоко під землею, і навіть холод Південної Корони не міг загасити його жар.

— Ми багато чого не знаємо про це місце. — сказала Діана, задумливо оглядаючи вулкан. — Якщо вулкан може бути під водою, то й тут він теж може бути.

— Обходимо його? — спитала Еріка.

— Думаю, так буде безпечніше, — погодилася Аскель.

Дівчата рушили вперед, оминаючи долину. Вони обережно просувалися схилами гір, тримаючись якнайдалі від велетенського вулкана. Дорога вела їх все вище й вище, і зрештою вони опинилися настільки високо, що могли бачити як на долоні саме жерло вулкану, оповите густими сірими клубами диму.

Вулкан здавався чужим серед крижаного царства. І ще більш неприродною була тиша навколо нього. Ні подиху вітру, ні скрипу снігу під ногами. Наче самі гори затамували подих, боячись розбудити сплячого гіганта. Дівчата теж мимоволі йшли тихіше, прислухаючись, і раділи що вулкан спить.