Розділ 32. Після бурі

За приблизними підрахунками Діани — дуже неточними, адже без сонця й неба визначити час було важко — буря тривала близько трьох днів.

Три довгі, виснажливі дні дівчата провели в холодній печері, під нескінченне виття бурі. Її завивання то переходило в пронизливий свист, то глухо гупало в кам’яні стіни, немов вона намагалася пробитися всередину. Здавалося, що світ назовні зник, перетворився на хаос зі снігу й вітру. 

Та, нарешті, буря почала слабшати. Завивання стихло, удари в стіни стали рідшими, і нарешті настала тиша.  Сніг більше не залітав у печеру, крізь вузький прохід пробилися перші промені світла.

— Схоже, закінчилося, — прошепотіла Сабіра й підвелася, поправляючи шарф.

Вона обережно вилізла назовні, зникла на кілька хвилин, а коли повернулася, підтвердила, що на вулиці безпечно.
Було вирішено виходити. Дівчата швидко зібрали речі, й одна за одною вилізли з печери.

Назовні дівчат зустрів ясний, погожий ранок.
Перед ними простягався безкраїй білий світ — рівнина, що сяяла під сонцем, засліплюючи очі. Блакить була такою яскравою, такою живою після нескінченних годин у білій темряві, що дівчата мимоволі мружилися.  Вітер став тихим і лагідним.
— Нарешті… — прошепотіла Сабіра, підставляючи обличчя сонцю.
— Ми вижили! — вигукнула Мабіль і вдихнула на повні груди. Повітря обпікало холодом, але водночас наповнювало силою. — Не можу в це повірити!

— Так… у книжках пригоди якось легше проходять, — видихнула Діана.
З її рота вирвався білий клубок пари, який на мить завис у повітрі й розтанув у холодному сонячному світлі. — Або мені так лише здавалося…

— Ось тому я тебе й попереджала, — зітхнула Аскель.

Принцеса закотила очі, але в куточках її вуст промайнула тепла усмішка.
— Ти, як завжди, мала рацію, — визнала вона.

Вони ще не до кінця усвідомили, що це правда. Що буря справді минула. Що вони більше не замкнені у вируючому білому хаосі. Що світ знову має форму, обриси, кольори.  

Та часу на роздуми не було — потрібно було йти далі. І саме тут на них чекала нова проблема.

Дівчата озирнулися довкола. Ландшафт навколо них змінився до невпізнаваності.  Перед ними тягнувся безкраїй, однаковий у всіх напрямках простір — світ без меж і без орієнтирів.

Дорога, якою вони йшли раніше, зникла під товстим шаром снігу. Там, де ще кілька днів тому тягнулися пологі пагорби й западини, тепер лежали хвилясті, мов застигле море, снігові дюни.

Гори, що обрамляли обрій, злилися з небом — їхні контури стерлися, розчинившись у блакиті. Усе довкола виглядало однаково, і кожен напрямок здавався водночас правильним і ні.

— Наші сліди замело, — похмуро сказала Жакі, озираючись довкола. — Ми взагалі знаємо, куди йти?

— Ні, — відповіла Аскель. - Але можемо дізнатись.

Вона дістала з сумки льодоруб, вкопала його у сніг і зробила кілька кроків убік, оцінюючи положення сонця. Від металевого леза на білу поверхню впала довга, чітка тінь.

— Діано, скільки зараз часу? — запитала лицарка.

Принцеса дістала кишеньковий годинник, срібний корпус якого виблискував у яскравому світлі.

— Дванадцята година дня.

— Значить, сонце має бути в напрямку півночі, — кивнула лицарка.  — Ми в Південній півкулі, Сонце рухається зі сходу на захід через північ. Наша ціль центр материка, отже потрібно рухатися на південь, тобто у напрямку тіні. Слідкуємо за тінню.

Дівчата чекали годину. Тінь льодоруба ледь змістилася за годинниковою стрілкою — незначна зміна, але достатня, щоб підтвердити їхнє розташування.

— Все правильно, — кивнула лицарка. — Можемо йти.

— Ти впевнена? — Мабіль трохи насупилась.

— Можна перевірити, — відповіла Сабіра. — Ці снігові дюни дуже схожі на ті, що в пустелі. Вітри, що їх створюють, завжди дують від центру до узбережжя, а значить…

Вона взяла жменю снігу й зробила випробувальний кидок. Легкий, мов попіл, сніг злетів — і вітер відразу ж підхопив його, понісши вбік дівчат. Тінь і напрямок вітру збігалися.

— Гладкі схили дюн показують, звідки дме вітер. Нам потрібно йти проти гладкої сторони — це правильний напрямок, — впевнено сказала Сабіра.

— Добре, — погодилась Жакі й витягла з кишені компас, вкритий тонким шаром інею. — Буду звірятись із компасом.

— Але, Жакі… — втрутилася принцеса. — Компас у цих широтах працює ненадійно, бо магнітний полюс зміщений і не збігається з географічним.

— Так, — погодилася інженерка, обережно витираючи скло компаса, на якому вже збирався іній. — Але він усе ще може показати напрямок відхилення. Принаймні ми знатимемо, якщо почнемо йти не туди.

Вона звірила показники — тінь від льодоруба та стрілка компаса вказували в один бік.

— Отже, йдемо, — сказала Сабіра, піднявши льодоруб.

Визначившись з напрямком руху, дівчата не гаючи часу, вибудували стрій і рушили вперед. Їхні тіні лягли довгими смугами на сніг, мов чорні стріли, спрямовані вглиб материка.

Впевненості не було. Але вони йшли — крок за кроком, орієнтуючись на тінь і компас, сподіваючись, що обидва ведуть їх у правильному напрямку.