Розділ 31. Очікування

В печері було тихо. Навіть потріскування вогнища лише зрідка порушувало цю тишу: полум’я втомлено згасало, залишаючи по собі жар, що тлів у темряві червоними вуглинками. 

Ніхто не знав, скільки часу вони вже чекають, годину чи день сидять в цій печері. Казанок давно спорожнів, суп був доїденим, а чай випитим до останньої краплі. 

За стінами лютувала буря. Її завивання проникали всередину глухими, тягучими звуками — схожими на стогін живої істоти, яка марно намагається пробитися до тепла. 

Дівчата мовчали. Кожна займалася своїм.

Діана, схилившись над книгою, вперто намагалася читати, хоч літери й ледве було видно. Аскель натирала Сонцебур. Рухаючись машинально, ніби це була ритуальна дія, вона проводила ганчіркою вгору та вниз по лезу. Сабіра так само ритуально розчісувала своє довге волосся, заплутане й вкрите крижаними грудочками. Жакі, щоб зайняти мозок, креслила схеми приладів вуглинкою на стіні. Еріка ж лежала на боці, заплющивши очі, намагаючись заснути, хоча її плечі напружено здригалися від кожного завивання бурі.

Мабіль сиділа, обхопивши коліна й вдивлялася у згасаюче полум'я так, наче шукала там відповідь. Відблиски тремтливого жару відсвічували на її блідому обличчі, виділяючи втому і тінь від знемоги. Її пальці дрібно тремтіли, а очі почервоніли — не лише від холоду, а й від сліз, яких вона вже не могла стримати.

— Навіщо я вирушила у цю подорож?.. — прошепотіла вона тихо. — Ми не виберемось звідси. Не знайдемо Фатацинію. Краще лишіть мене тут.

Її голос був порожній, позбавлений надії. Кожне слово звучало як камінь, що падає в прірву — важко і невідворотно. 

— Мабіль, не кажи так, — спробувала підбадьорити її Діана. — Ми мусимо бути впевненими у своїх силах. Не можна здаватися.

— Як не здаватися? — у відчаї видихнула Мабіль. Її плечі опустилися, а руки безсило впали на коліна. — Я не була готова до такого… Я не зможу.

Вона схилила голову, волосся впало на обличчя, вкриваючи те дивною тінню.

Жакі відірвала погляд від замальовок. Довго дивилася на Мабіль, ніби зважувала щось у собі. Потім повільно підвелася й підійшла ближче.

 — Мені теж страшно, — тихо сказала вона. — Іноді хочеться все кинути… повернутись назад, забути про цю дорогу.
Вона присіла поруч, поклала теплу долоню Мабіль на плече.
— Але я не здаюся. Бо знаю, що мушу повернутися. На мене чекає Жан. І я не можу його підвести. Що б не сталося — я йтиму далі. І ти теж не маєш здаватися.

— Вона права, — додала Еріка. Вона піднялася у сидяче положення. — Ти пройшла півсвіту. Здолала все, що тільки можна. І зараз — хочеш зупинитися? Залишитися в цій дірі? Це просто дурість.

— Хіба ти не пам’ятаєш, як рвалася в цю подорож? — підхопила Діана, нахилившись ближче. — Як вмовляла нас взяти тебе з собою? У тебе була мета, Мабіль. Для чого це все, якщо зараз опустиш руки?

Сльози знову виступили на очах Мабіль.. Вона швидко витерла їх рукавом і трохи хрипким голосом прошепотіла:

— Так… Ви праві. Я повинна триматися. Моя родина… мій брат. Вони чекають на мене. Я повинна повернутися. Я не маю права здаватися!

Її плечі випрямилися, в очах жевріла рішучість. Думка про дім, така проста й звична, стала для неї маяком у крижаній темряві.

— Ось бачите? — Еріка глузливо скривила губи. — Я ж попереджала, що це буде небезпечна подорож. «Ми зможемо, ми зможемо!» — кричали ви. А тепер скиглите.

Жак, навіть не звернула увагу на глузування. Вона подивилася прямо на Еріку:
— А хтось чекає на тебе? — спитала вона спокійно.

— На мене? — Еріка здивувалася, і в її голосі вперше прозвучала невпевненість. 

— Так, — озвалася Діана. — Ми знаємо, про твій дім, але нічого не знаємо про твою родину. Вони ж, мабуть, хвилюються за тебе?

— Мені дев’ятнадцять, — відповіла Еріка коротко. — Я вже доросла. Мені не потрібно, щоб хтось хвилювався за мене.

 — І що з того? - заперечила Сабіра. — Мені теж дев’ятнадцять. І, може, в клані ніхто й не помітить, якщо я зникну. Але мої батьки… вони будуть хвилюватися. Хіба твої — ні?

Еріка замовкла. Погляд її ковзнув убік, на тліючі вуглини.

— Ні. Темні феї не покладаються на сім’ю, — врешті відповіла вона рівним, але жорстким тоном. — Малечу виховує вся громада. Діти швидко дорослішають, і ніхто не цікавиться, чим вони займаються. Ніхто не прив’язується. Я давно живу сама, роблю, що хочу. Ми не світлі феї, які витрачають свої чари на забаганки людей, аби тільки залишатися при них. Ми цінуємо незалежність.

— І незалежність означає бути нікому не потрібною? — скептично перепитала Жакі.

— Краще бути нікому не потрібною, ніж залежати від когось, — відрізала Еріка. — Бездумно прагнути служити комусь — це слабкість.

— Думаю, ти не розумієш сенсу слова «служити», — втрутилася Аскель. — Моя родина служить королівській родині вже багато століть. Є велика різниця між тим, щоб залежати, і тим, щоб покладатися на когось.

— Жан залежить від мене, — озвалася Жакі, — але це не робить його слабким. Це робить мене відповідальною за нього. Все залежить від того, з якого боку подивитися.