Розділ 30. Буря

На щастя, далі шлях виявився спокійним. Жодних нових випробувань мандрівниці більше не зустріли. Гори, крізь які пролягала їхня дорога, поступово згладжувалися, перетворюючись на пологі рівнини. Сонце, ковзаючи над ними, фарбувало все довкола в різноманітні кольори: від сліпучо-білого до ніжно-блакитного й навіть фіолетового, коли проміння торкалося снігу під особливим кутом. Ця нескінченна білизна та іскристий блиск різали очі, змушуючи дівчат без кінця мружитися.

Монотонний білий краєвид стирав відчуття часу. Дівчат оточував один і той самий простір — нескінченний, холодний, байдужий. Лише зрідка небо сяяло кришталево-блакитною чистотою, але найчастіше воно тьмяніло, зливаючись із білизною снігів. 

Тиша тут була такою глибокою, що дівчата виразно чули навіть власне дихання й скрип снігу під чоботами. Вітер приносив хрусткий, пронизливий запах морозу. Іноді він здіймав із глибин рівнин протяжне, глухе виття, схоже на стогін давніх, але величних істот, що колись, можливо, ходили цим краєм.

Та попри все, дівчата рухалися далі. Далеко від берегів життя, серед безкрайої білої пустки, вони відчували дивне полегшення. Адже це означало безпеку. Після жаху виверження вулкану вони прагнули лише одного: спокійно, без пригод, дістатися Фатацинії.

І здавалося, це могло статися вже дуже скоро. Дні поволі ставали довшими, ночі скорочувалися, і в мандрівниць з’являлося більше часу, щоб просуватися вперед. Вони не втрачали часу на відпочинок, за один день долали великі відстані й невпинно наближалися до своєї мети. 

Та довгі переходи виснажували. Їхні кроки ставали важкими, рухи — повільними, а плечі боліли від ваги сумок, що здавалися дедалі важчими з кожним кілометром. До того ж у дівчат закінчилися овочі, і трималися вони лише на крупах та засоленому м’ясі. Через таке одноманітне й грубе харчування виснажувало: у них постійно боліли животи, з’являлися закрепи, здуття, неприємна важкість. Сили зникали, роздратованість ставала звичною, а втома ніколи не проходила.

А чим ближче дівчата були до центру Південної Корони, тим прохолодніше ставало довкола. Сонце, хоч і світило довше, зовсім не дарувало тепла, а морози люто кусали навіть крізь найтепліший одяг. Холод був невблаганним: він огортав тіла крижаними пальцями, вгризаючись у кістки, стискаючи кожну клітину, немов у лещатах, змушуючи зуби цокотіти, а пальці терпнути. 

Еріка регулярно оновлювала зігрівальні чари, але з часом навіть вони втратили силу. Сабіра ж витратила майже всі свої настоянки. Ризик застудитися був надзвичайно високий, а ліків у дівчат більше не лишилося.

І коли дівчатам стало зовсім важко й сумно, погода вирішила порадувати їх своєю рідкісною милістю. Небо поступово затягнулося густими, важкими, наче наповненими свинцем, хмарами. Сонце, яке досі безжально сліпило, сховалося за сірим куполом, залишивши по собі лише тьмяний, розмитий відблиск у височині.

Піднявся легкий вітер і підхопив сніг. Сніжинки повільно закружляли у повітрі, м’яко опускаючись на землю. Вони теж були білі, як і все довкола, але їхні плавні танці розбавляли монотонність і сліпучість пейзажу, даруючи очам коротке відчуття відпочинку.

Та не встигли дівчата зрадіти як вітер швидко набрав сили. Він уже не просто дув — він вив, ревів, метався скаженим хижаком, здіймаючи високі снігові стіни. Легкі сніжинки, що ще мить тому кружляли у спокійному танку, тепер перетворилися на тисячі сліпучих стріл. Вони врізалися в обличчя, боляче кололи шкіру, пронизуючи холодом кожен відкритий клаптик тіла.

Горизонт зник – його просто не стало. Земля й небо злилися в єдину безмежну пустку, позбавлену фарб, форм і напрямків. Ні тіні, ні світла, ні єдиного орієнтира. Лише хаотичний білий вихор, що кружляв довкола, немов намагався стерти все живе з лиця цього крижаного світу.

Кожен крок давався все важче. Дівчата провалювалися в снігові пастки, їхні ноги грузнули глибше й глибше, і здавалося, вони не йшли, а повільно тонули в бездонному білому морі. Дихати ставало майже неможливо: повітря було настільки холодним і гострим, що різало легені зсередини, залишаючи пекучий біль, наче воно складалося з тисячі дрібних скляних голок. 

У вухах стояв безперервний гул бурі. Здавалося, що кричи — не кричи, жодне слово не мало сили пробитися крізь цю божевільну симфонію. Голос просто гинув у завиванні, розчинявся ще до того, як долітав до найближчої подруги.

Та попри все, дівчата не зупинялися. Ще крок. Ще один. І ще… 

— Все! Я більше не можу! — вигукнула Еріка, падаючи на коліна. Її плечі ходили ходором від злості й холоду. Вона різко витерла лице рукавицею, та лише розмазала тонкий шар криги, що намерз на шкірі. — Ми зупиняємось! Просто зараз! Ніхто більше нікуди не йде, поки буря не стихне!

Її голос зірвався на крик, та навіть він одразу потонув у ревінні вітру, розчинився в його пронизливому витті. Стихія лютувала, мов розлючений звір, кидаючись на них з новою силою: рвала плащі, хапала за волосся, вдаряла в обличчя гострими, болючими крижинами. Дівчата вже ледве розрізняли одна одну серед цього хаосу.

— Я зроблю купол, — Еріка вже підняла руку, збираючись клацнути пальцями.

— Занадто небезпечно, — різко зупинила її Аскель. — Якщо буря триватиме довго, нас засипле снігом. Ми не виберемося.

— І що ж ти пропонуєш? — роздратовано, але втомлено кинула фея, опустивши руку.

Лицарка обвела поглядом схил на якому вони стояли, примружуючись крізь заметіль.
— У цій горі має бути печера. Треба її знайти.