Розділ 30. Дикий світ

Підйом виявився для дівчат не менш виснажливим, ніж спуск у безодню раніше. Жакі міцно стискала штурвал, напружуючи руки, щоб утримати човен на курсі й водночас слідкувала, щоб вони не перекинулись. Кокіль тихо поскрипував під навантаженням, ніби теж докладав зусиль.

Навколо схилу відкривалися химерні пейзажі.Темні скелі вкривали колонії холодноводних коралів, схожих на закам'янілі дерева. У вузьких ущелинах миготіли сріблясті риби, а між кам'яними виступами розгойдувалися величезні морські лілії, розкриваючи свої промені назустріч світлу. Іноді з тріщин у породі виривалися струмені піску, здіймаючи химерні хмари, що повільно розчинялися у воді.

З кожним метром угору світла ставало дедалі більше, а тиск води повільно зменшувався. Важкість на грудях дівчат поступово слабшала, а дихати ставало легше. А вже через двадцять хвилин «Кокіль» досяг вершини схилу. 

Перед подругами розкинувся шельф океану: широкий, світлий простір, який після глибин здавався майже іншим світом. Сонячні промені проникали сюди крізь товщу води довгими сріблястими стовпами. Вони ковзали по корпусу човна й відбивалися на обличчях дівчат примарними візерунками, показуючи наскільки близько вони були до поверхні. 

Вода також була незвичною. Не прозоро-блакитною, як у теплих морях, і не темною, як у безодні, а світло-сріблястою, неначе рідкий метал. Її холодний блиск ніби пронизував до кісток, нагадуючи, дівчатам яка небезпека ховається за стінами Кокіля. 

Та навіть у цьому холодні вирувало життя. Попереду ковзали величезні косяки риби. Нототенії та тріска збиралися у щільні живі хмари, які безперервно змінювали форму. Час від часу в них вривалися кликачі – великі хижі риби завдовжки понад два метри. Вони блискавично кидалися на здобич, розриваючи риб'ячі косяки й здіймаючи справжні бурі з луски та бульбашок.

Та найбільше тут було криля. Безліч дрібних створінь заповнювали воду довкола. Вони збиралися у величезні хмари, що розтягувалися на сотні метрів і переливалися під сонячними променями сріблом та блакиттю. Здавалося, що сама товща океану складається з нього. 

Раптом крізь цю мерехтливу завісу промайнули темні, стрімкі тіні. 

— Пінгвіни! — радісно вигукнула Мабіль, притулившись до ілюмінатора. З усіх тварин, про які розповідала їй Діана, саме їх вона найбільше хотіла побачити. І тепер була невимовно щаслива. 

Створіння пірнали у воду з неймовірною швидкістю, спритно маневруючи між рибами, немов маленькі підводні стріли. Вони гналися за здобиччю, вправно змінюючи напрямок, а потім знову злітали до поверхні, залишаючи за собою довгі доріжки сріблястих бульбашок.

— Це просто неймовірно, — прошепотіла Аскель.

Навіть вона не могла стримати захвату від видовища перед собою.

— А знаєте, що найкраще? — спитала Мабіль відірвавшись від ілюмінатора. — Нам нарешті є, на що дивитися, крім нескінченної темряви!

Дівчата розсміялися. У цьому сміхові звучали полегшення, радість і навіть трохи недовіри до власної удачі. Після стількох днів у безодні вони нарешті вибралися до світла. Тепер поверхня була зовсім близько. На подруг чекало небо, сонце, свіже повітря: те, чого вони не бачили й не відчували так довго.

Жакі обережно відвела Кокіля подалі від підводних жителів, аби не турбувати їх, і повільно спрямувала човен вгору. Дівчата затамували подих. Їх серця калатали, сповнені нетерплячки й тривоги. Вони прагнули побачити, що чекає на них нагорі, та водночас боялися зустрітися з невідомим. 

Чим ближче човен був до поверхні, тим більше сонця пробивалося крізь товщу води, Спочатку воно було приглушеним, але з кожним метром ставало дедалі яскравішим, кидаючи сріблясті відблиски на ілюмінатори. Незабаром крізь прозору воду вже можна було розгледіти розмиті обриси неба. Дівчата дивилися на нього, мов на диво, що ось-ось здійсниться.

Нарешті «Кокіль» подолав останні метри, що відділяли його від поверхні. Ніс човна розрізав товщу води, океан із гуркотом розійшовся, мов розірване полотно, здійнявши навколо каскад бризок. 

— Нарешті свобода. — із задоволенням протягнула Еріка. — Я б не витримала і хвилини більше під водою.

Дівчата радісно видихнули. Усвідомлення того, що над ними більше не нависають кілометри води, принесло дивовижне полегшення. Дихати їм стало легко, а головний біль відступив, ніби розтанув разом із темрявою. Усередині «Кокіля» було сухо й затишно, подруг зігрівало ласкаве сонце. Та варто було їм лише глянути назовні й в жилах холола кров.

Навколо стелився безкрайній океан: розбурханий й безжальний. Потужні хвилі високо здіймалися вгору, накочувалися одна на одну й з глухим гуркотом розбивалися гребенями білої піни, підкидаючи човен, неначе іграшковий. Над хвилями кружляли чайки та альбатроси. Їхні протяжні крики розносилися над океаном, змішуючись із виттям вітру та гуркотом води.

Попереду на обрії, немов межа між світами, виднілася тонка біла лінія вкрита скелястими вершинами. Вона розтягувалася на десятки кілометрів, нагадуючи блискучу корону, що лежала на темному тлі океану. 

— Тепер я розумію, чому це місце називають Південною Короною, — задумливо мовила Сабіра, дивлячись на землю. В її голосі бриніло не захоплення, а скоріше побожний страх перед величчю природи.

Не гаючи часу, Жакі впевнено повела човен вперед. Дівчатам кортіло нарешті вибратися з «Кокіля» й розім’яти ноги. Та чим ближче вони підходили до Південної Корони, тим більше навколо ставало крижин. Спершу лиш дрібні уламки, дзвінко стукали об корпус човна, та вони все збільшувались, аж поки перед подругами не постали величезні крижані платформи, що щільним кільцем обступили Південну Корону.