Розділ 29. Все вище

Човен продовжував свій шлях крізь непроглядну темряву океанських глибин. Але тепер це вже не здавалося таким нестерпним. 

Хоча нормальний сон залишився десь у минулому, руки й ноги затерпли від постійного сидіння, а голови боліли так, ніби всередині хтось нещадно стукав молотом, дівчата почувалися на дивно добре. Гра в «Правду чи Дію» зблизила їх. Вона допомогла їм відволіктися від страху, зблизила й подарувала розраду. 

Подруги жартували, співали пісні та ділилися історіями з життя. Еріка з явним задоволенням розповідала моторошні казки про примар, які викрадають мандрівників. Аскель згадувала кумедні випадки з військових походів, а Мабіль щоразу слухала їх із таким захопленням, ніби перед нею розгорталася героїчна сага. Діана читала вголос книжки, знайдені ще в Сафіросі, а Сабіра з незмінною завзятістю спростовувала майже все, що було там написано про нагахетів.

— Тобто ти заперечуєш, що нагахети можуть прожити без води цілий тиждень? — запитала принцеса, дочитавши черговий уривок.

Діана й Сабіра вже не вперше вели цю дискусію, тож тепер її зацікавлено слухала вся команда, приглушено сміючись.

— Не можемо, — відрубала Сабіра. — Ми ж такі самі живі істоти, як і всі інші! Те, що ці недоумки не розуміють різниці між «уміти знаходити воду під землею» і «не потребувати води», ще не робить нас якимись чудовиськами.

Усі вибухнули реготом. Жакі, як завжди, не стримувалася. Вона сміялася у повний голос, відкинувшись на спинку крісла й розкинувши руки. Випадково вона торкнулася долонею стінки човна й одразу здригнулася. 

— Ого! Це мені здається, чи тут стало холодніше? — пробурмотіла вона, потираючи руку.

Усі прислухалися до власних відчуттів і раптом зрозуміли наскільки прохолодно стало довкола. Діана простягнула руку до корпусу. Ледь торкнувшись металу, вона відсмикнула долоню.

— Ні, тобі не здається. Вода за бортом справді дуже холодна. Температура, мабуть, близька до нуля.

— Це означає, що ми вже біля Південної Корони? — запитала Мабіль.

— Можливо, — кивнула Діана. — Якщо мої підрахунки правильні, то наша подорож під водою триває вже двадцять п'ять днів. Ми мали вже перетнути океанське ложе й наблизитися до південних вод.

— Тоді годі сидіти! Одягайтеся! — Мабіль радісно кинулася діставати теплі речі з сумки. 

Отримавши їх дівчата взялися швидко одягатися. Та це було не так вже й легко у малому просторі човна.

— Ви такі смішні, коли страждаєте, — протягнула Еріка, спостерігаючи, як Діана, зігнувшись у кріслі, мов равлик, намагалась вдягнути штани.

— Зате ми будемо в теплі, — заперечила принцеса, вже спітніла від зусиль. — А ти як грітись збираєшся, розумнице?

Еріка театрально зітхнула й недбало клацнула пальцями. На ній миттєво з’явилася розкішна чорна шуба з широким коміром, вишитими рукавами й блискітками. Поправивши комірець фея в очікуванні оплесків поглянула на дівчат. Та ті у відповідь лиш закотили очі.

— Просто заздрите, — хмикнула Еріка.

Забравши в подруг знятий одяг, Мабіль знову нахилилася до мішків із речами, щоб усе поскладати. Та раптом вона завмерла й примружилася, задумливо вдивляючись у воду за ілюмінатором.

— Здається, вода стала світлішою.

Дівчата миттю попритискалися до скла. Зміни довкола були ледь помітними, але безсумнівними. Вода більше не була чорною. Вона стала темно-сірою, з важким синюватим відтінком, наче її розбавили мазутом або попелом. Це могло означати тільки одне. 

— Жакі, додай газу! — вигукнула Еріка, її  очі загорілися азартом.

Жакі без вагань подалася вперед і сильніше натиснула на важіль. Кокіль здригнувся й стрімко рвонув уперед, розсікаючи воду, мов випущена стріла.

І невдовзі крізь сірувату товщу води почали проступати нечіткі обриси дна. Спочатку це були лише розмиті плями, але поступово вони ставали виразнішими. Під човном уже можна було розгледіти пісок, невеликі камені та поодинокі пасма водоростей, що повільно коливалися в течії.

— Нарешті хоч щось видно, — з полегшенням видихнула Аскель.

Дівчата почали жваво обговорювати усе що бачать. У пейзажах довкола не було нічого особливого, але після багатьох днів у темряві навіть звичайний пісок здавався подругам справжнім дивом. Безкрая чорна порожнеча, яка так довго тиснула на них, нарешті почала відступати.

Аж раптом дівчата побачили першу живу істоту за весь час. На піщаному дні самотньо височіла білосніжна губка. Вона була схожа на витончену кришталеву вазу, припорошену дрібними піщинками. Легка течія похитувала її з боку в бік, ніби вона повільно кивала мандрівницям.

Подруги припали до ілюмінаторів, не вірячи власним очам. Усміхаючись, вони почали махати губці, вітаючись, ніби зустріли давню знайому. 

— Привіт, губко! — весело озвалася Мабіль.

— Як справи? Тут не надто самотньо? — підхопила Жакі.

Губка, на жаль, не відповіла, але це не зіпсувало настрою подруг. Адже невдовзі з темряви почали виринати нові дивовижні створіння. Десятки медузпливли повільними спіралями, пульсуючи м'яким світлом. Їхні напівпрозорі тіла світилися блакитними, рожевими та золотавими відтінками, мов маленькі ліхтарики. Світло цих крихітних істот сліпило очі та дівчата не могли відвести погляду.