Розділ 29. Вулкан

Розбудило їх яскраве світло, що наполегливо било в очі, пробиваючись крізь прозорий захисний купол. Дівчата почали поволі прокидалися: позіхаючи, потирали замерзлі руки та загорталися глибше в плащі. Спальні мішки ще зберігали тепло, і так не хотілося покидати їх затишок. Але всі добре знали — дні тут короткі, і кожна хвилина світла була безцінною.

Навколо панувала приємна тиша — не мертва, а сповнена кришталевого спокою. Морозне повітря бадьорило і підганяло рухатися вперед. Сніг, залитий ранковим сонцем, іскрився міріадами діамантів, немов сама земля вкрилася тонким шаром розсипаного коштовного пилу.

— Час вирушати, — промовила Аскель. Вона вже зібрала речі й робила ранкову зарядку, розминаючи затерплі після сну м’язи. Її рухи були трохи скутими, проте в очах горіла впевненість і готовність йти далі.

Дівчата швидко склали свої речі, перевірили провізію. Еріка легким рухом зняла захисний купол. У ту ж мить сніг, що намерз за ніч на магічному бар’єрі, з гуркотом осипався їм під ноги, здіймаючи білу хмару. Вони відсахнулися, обтрусилися від снігу — й рушили вперед, залишаючи позаду нічний прихисток.

До обіду їм вдалося спуститися з пагорба й подолати наступну гору. І щойно вони дісталися її вершини, перед очима відкрився новий краєвид — безкрайній гірський хребет, що простягався до самого обрію. Білі, мов застиглі хвилі крижаного океану, вершини здіймалися одна за одною, зливаючись із небом.

— Ого… — розпачливо прошепотіла Діана.

— Нічого, ми впораємося, — твердо промовила Аскель і впевнено рушила вперед. Інші, не маючи вибору, рушили за нею.

З цього моменту їх подорож перетворилася на виснажливий цикл: підйом, спуск, знову підйом — і так без кінця. Якщо раніше пагорби були невисокі й пологі, а між ними траплялися галявини, де можна було зробити безпечний привал, то тепер усе змінилося. Гори стояли високі, круті, ніби навмисне зімкнуті між собою. Ледь дівчата встигали спуститися з однієї, на них одразу ж чекав важкий підйом на іншу.

Дівчата продовжували рух аж до настання темряви, а спати лягали просто на каміння, що виступало з гірських схилів. З першими ж променями сонця вони знову підіймалися й рушали далі — вперед, крізь нескінченні хвилі кам’яного моря.

Дорога ставала дедалі важчою. Дівчата то провалювалися по коліна в пухкий сніг, то, втративши рівновагу, зісковзували вниз по крутому схилу. Навколо не було нічого, окрім снігу й каміння — пустка, яку розривав лише вітер. Він вив у горах протяжно й тужливо, немов самотній дух, приречений вічно блукати цим холодним краєм.

— Хоч би щось живе побачити… — зітхнула Мабіль, задираючи обличчя до неба. Сонце світило яскраво, сліпуче відбиваючись у снігу, і пекло майже так само, як у пустелі біля Карамії. А може, те паління приходило не від сонця, а від різких поривів вітру, що безжально сікли її щоки.

Наче почувши її слова, на горизонті з'явився тонкий стовп сірого диму. що тягнувся високо вгору, мов маяк у цьому безмежному крижаному царстві. 

— Ви це бачите? — Діана вгледілася у далечінь.

— Може, це якесь поселення? — несміливо припустила Мабіль. — Люди піч розтопили, от і дим іде.

— Не думаю, — похитала головою Сабіра. — Тут занадто холодно, щоб хтось міг жити постійно.

Гори заважали розгледіти джерело диму, тож дівчатам лишалося тільки йти вперед, щоб дізнатись правду.

Дим манив, обіцяв відповіді. З кожним кроком їхні очікування росли, а серця калатали від передчуття чогось великого. Нарешті, видершись на черговий засніжений схил, вони змогли побачити все на власні очі. 

Перед ними відкрилася долина, оточена горами, в центрі якої височів величезний вулкан, вкритий товстим шаром снігу та льоду. Його вершина губилася в хмарах диму, крізь які час від часу все ж можна було розгледіти жерло. З його нутра виривалися клуби пари, газів і попелу, здіймаючись у небо темним стовпом. Іноді з глибини виривалися невеликі потоки розпеченої лави, що одразу застигали під крижаним подихом повітря. Від цього через всю довжину вулкана тяглися темніли лавові тераси. Чорні, обпалені, вони лишалися вільними від снігу через тепло, яке випромінювали. 

Та найбільше вражали крижані вежі, що височіли навколо вулкана. Величезні стовпи льоду заввишки з двадцять метрів здіймалися над засніженим ландшафтом. Вони нагадували химерні замки чи кришталеві шпилі, ніби створені рукою давнього велета. 

— Неймовірно… — прошепотіла Еріка.

Дівчата стояли, затамувавши подих. Перед ними розгорталося видовище, що було водночас прекрасним і грізним. Ця гора була живою. Її серце билося глибоко під землею, і навіть холод Південної Корони не міг загасити його жар.

Та як це можливо? Вулкан посеред снігу, в царстві криги й холоду, здавався чимось неможливим, суперечливим, майже фантастичним.

— Ми багато чого не знаємо про це місце. Напевно, тут таке можливо, — сказала Діана, задумливо оглядаючи вулкан.

— Обходимо його? — все ж спитала Еріка.

— Думаю, так буде безпечніше, — погодилася Аскель.

Дівчата рушили вперед, оминаючи долину. Вони обережно просувалися схилами гір, тримаючись якнайдалі від велетенського вулкана. Дорога вела їх все вище й вище, і зрештою вони опинилися настільки високо, що могли бачити як на долоні саме жерло вулкану, оповите густими сірими клубами диму.