Розділ 28. Зоряне небо

Дівчата неквапливо підіймалися пологим схилом. Сонце сліпило очі, відбиваючись у безкрайніх білосніжних просторах, розбавлених темними плямами скель. Сніг м'яко хрускотів під ногами. Морозне повітря бадьорило й наповнювало легені свіжістю. Рюкзаки, набиті провізією та теплими речами, не здавалися надто важкими. Після місяцю проведеного під водою у сидячому положенні, можливість прогулятися здавалась дивом. Усі насолоджувалися прогулянкою Південною Короною. Усі — крім Жакі.

— Сабіро, як ти це витримуєш?.. — пробурмотіла вона, шмигаючи носом. Дівчина сильніше закуталась в пальто, намагаючись зігрітись. 

— Що саме? 

— Цей клятий холод! Ти ж із пустелі! Хіба тобі не має бути… гірше, ніж мені?

Сабіра задумливо глянула на білу поверхню, потім нахилилася й набрала в долоню жменю снігу. Кристалики заіскрилися в променях сонця.

— У підземних тунелях завжди прохолодно, — спокійно відповіла вона. — А вночі в пустелі температура може впасти й до -15 градусів. 

Вона розтерла сніг між пальцями.

— До того ж він схожий на пісок. Так само сиплеться, хрускотить під ногами… Я до такого звикла.

Сабіра струсила залишки снігу з рукавиць.

— Ніхто мене не розуміє, — простогнала Жакі й сховала руки ще глибше в кишені.

— Невже ти вже замерзла? — здивувалася Мабіль. — Ми й години не йдемо!

— Мабіль, ти знаєш, яка найнижча температура у Містралісі? — втомлено глянула на неї Жакі.

— Ні…

— Плюс п’ять, — буркнула та. — Холод — це зовсім не моє.

— Та досить вже скиглити, — перебила її Еріка й клацнула пальцями.

У ту ж мить червоні іскри, мов жаринки, спалахнули довкола Жакі й вмить осіли тонким теплим шаром на її тілі. Дівчина здригнулася від несподіванки, а тоді блаженно видихнула, розслабляючись.

— Ооо, так набагато краще… Дякую! — вдячно видихнула вона.

Еріка наклала таке ж закляття на інших дівчат і вони рушили далі. Просування було легким і швидким: упевнено дівчата долали один пагорб за іншим. 

Та день у цих широтах короткий, сутінки настали швидко. Сонце, що ще мить тому відблискувало на засніжених вершинах, сховалося за горизонтом. Небо втратило яскравість, стало тьмяним. Тіні видовжилися, а вітер посилився. Його гострі, як леза, пориви пронизували наскрізь, змушуючи дівчат щільніше загортатися в плащі.

— Далі йти небезпечно, — сказала Аскель, оглядаючись. — Потрібно стати на ночівлю.

Вони щойно дісталися верхівки чергового пагорба. Спускатися з нього в темряві було б надто ризиковано. Та місце виявилося невдалим: вершина була повністю відкритою для вітру. Жодного дерева, жодного каменя — нічого, що могло б захистити їх від холоду й снігу.

— Ну що, феє, роби свою магію, — підштовхнула Еріку Жакі, пригортаючи до себе рюкзак, ніби він хоч трохи міг зігріти.

Фея закотила очі, але все ж клацнула пальцями. Зігрівальні іскри враз згасли на шкірі дівчат, натомість довкола них виник напівпрозорий купол із тонкими бордовими прожилками, що світилися зсередини. Він не випромінював тепла, але надійно відсікав вітер і сніг, створюючи спокійний, захищений простір посеред ворожого пейзажу. 

— Так краще, — задоволено промовила Діана, струшуючи сніг із плечей.

— А хто казав, що впорається й без мене? — з удаваною образою кинула Еріка.

— Ми були не праві, — відразу зізналася принцеса. — Ти справді незамінна.

Еріка задоволено всміхнулася. Її щоки розчервонілися, чи то від морозу, чи то від неочікуваної похвали.

Опинившись в безпеці, дівчата заходилися розкладати табір. Вони розстелили спальні мішки, дістали їжу, посуд та розпалили похідну плиту. На неї поставили казанок з завбачливо підготовленою водою. Металева поверхня казанка швидко вкрилася дрібними краплинами конденсату.

Мабіль заходилася готувати юшку. Дівчата нарізали овочі та передавали їх куховарці, яка вправно кидала їх у казанок і помішувала ложкою, поки з нього не почав здійматися запашний пар. Аромат свіжих овочів і спецій наповнив повітря, змішався з морозною свіжістю та створив ілюзію домашнього тепла посеред дикої, крижаної землі.

Всі вмостилися ближче одна до одної, закутавшись у плащі й ковдри, та заходилися їсти, зігріваючись із кожною ложкою гарячої юшки.

Тим часом остаточно стемніло. Небо стало густо-чорним, і перші зорі загорілися на ньому, мов крихітні ліхтарики. Місяць освітив схил холодним сріблястим сяйвом від якого сніг засвітився примарним світлом. Не було ні хмар, ні міського світла, і ніщо не заважало побачити глибини космосу.

Тож з кожною хвилиною зірок ставало дедалі більше, і зрештою вони злилися в широку сріблясту ріку, що, розрізаючи небо простяглася від заходу до сходу.

— Що це? — спитала Мабіль.

— Це наша галактика, — відповіла Діана. — Чумацький Шлях.

Він тягнувся над ними, наче міст між світом знаного та невідомого, запрошуючи до нескінченних подорожей. Блакитні й білі зорі розсипалися по всій його довжині, а темні пилові хмари, мов тіні, розривали сяйво, створюючи дивовижні візерунки.