Розділ 27. Південна Корона

Вітер пронісся над засніженими рівнинами, піднімаючи в повітря дрібні крижинки. Вони виблискували на сонці, ніби міріади маленьких зірок, кружляючи в морозному танці, перш ніж осісти на землю. 

Сонце нарешті пробилося крізь густі хмари і тепер кидало м’яке світло на крижаний світ від чого сніг іскрився, ніби обсипаний діамантовим пилом. Однак краса цього місця не зменшувала його суворості — пронизливий вітер проникав під одяг і сік шкіру.

Мабіль здригнулася й щільніше закуталася у плащ.
— То куди нам йти? — запитала вона в Еріки.

Вони першими вибралися з човна й тепер чекали на інших, намагаючись і водночас насолодитися краєвидами, і звикнути до холоду. Еріка стояла спокійно, схрестивши руки на грудях. Магією вона тримала в повітрі невелику сумку з одягом. Лише легкі спалахи червоного світла видавали, що це заклинання потребує хоч якогось зусилля.

— Кай сказав, що треба йти до самого центру, — відповіла фея, поглядом ковзаючи по білих просторах.

— Цікаво, це довго? — задумливо мовила Мабіль, спостерігаючи, за пінгвіни, що кумедно перевалювалися з боку на бік, прямуючи до води. 

Вона трохи помовчала й тихо додала:
— Знаєш… коли я вирушала в подорож, я й уявити не могла, що опинюся так далеко від дому. А тепер я тут — на краю світу.

У її голосі бриніли й сум, і захват водночас. Ніби частина її досі не вірила, що це відбувається насправді. Тут, серед крижаних пустель і вічного холоду, вона почувалася невимовно маленькою, крихітною часткою цього безмежного світу. І водночас — живою, як ніколи.

Її думки перервав несподіваний рух: один із пінгвінів відокремився від зграї й почимчикував просто до неї.

— Привіт, маленький! — Мабіль усміхнулася й простягла руку, намагаючись погладити пінгвіна коли той підійшов ближче. Але пінгвін різко відсахнувся й, похитуючись на коротких лапах швидко повернувся до Еріки.

Очі пінгвіна і феї зустрілися і вони на деякий час завмерли пильно дивлячись один на одного.

— Що він від мене хоче? — першою не витримала Еріка. Вона повернула голову до Мабіль, але зорового контакту з пінгвіном не розірвала.

— Думаю, він вважає тебе… дивним пінгвіном, — засміялася Мабіль.

І справді, Еріка була з ним майже одного зросту. А біле лице й чорний одяг робили її схожою на птаха з маленької колонії.

— Не смішно! — обурилася фея, червоніючи. Вона різко смикнула головою, й пінгвін, злякавшись, швидко почимчикував назад до своєї зграї.

— А й справді, чому ти така маленька? — озвалася Діана, підходячи ближче. Вона також завершила збори і вже деякий час слідкувала за дівчатами і пінгвіном. 

Еріка невдоволено зиркнула на неї, очікуючи побачити записник. Та побачивши, що в руках у дівчини просто сумка, заспокоїлася.

— Особливість така, — сухо відповіла вона. — Ти ж знаєш, що відрізняє темних фей від світлих?

— Особливості тіла, — ствердно кивнула Діана. — Але зазвичай це роги чи хвіст. Я навіть не думала, що зріст теж може бути особливістю.

— Ну то тепер знаєш! — відрізала Еріка й швидко змінила тему: — Вони там ще довго?

— Вже йдемо! — до них підійшли Аскель та Сабіра з сумками на плечах. — Жакі вже закриває човен.

— Нарешті, — полегшено зітхнула Еріка. — Можемо вирушати.

— Почекайте! — перебила її Жакі. — Я не залишу Кокіля просто так на березі. Його треба десь сховати.

— Ти що, боїшся, що його пінгвіни вкрадуть? — глузливо підняла брову фея.

— Від тварин можна чекати всього, що завгодно! — різко відповіла Жакі. — Вони можуть його пошкодити. А як ми тоді назад повернемося?

Вона мала рацію — човен не можна було залишати без захисту. Дівчата роззирнулися довкола. Вони стояли на пологому підніжжі засніженої гори. Навколо чорніли хаотично розкидані велетенські валуни, схожі на кістки давнього титана, присипані снігом. Деякі були вкриті темним мохом, який здавався майже чорним на тлі сліпучої білизни навколо.

— Пропоную сховати його за один із валунів, — запропонувала Аскель.

— Гарна ідея. Але спочатку його треба туди дотягнути… — замислено протягнула Жакі.

Усі перевели погляди на Еріку.

Фея закотила очі так сильно, що, здавалося, ще трохи — і вони закочуються у середину голови.

— Ви ж без мене нічого зробити не можете, правда? — буркнула вона, але все ж клацнула пальцями.

З них вилетіли червоні блискітки, які швидко оточили човен і підняли його в повітря. 

— Ведіть, — зітхнула Еріка так, ніби виконувала найважче завдання у світі.

Дівчата рушили вперед, петляючи між камінням. Еріка неквапно йшла позаду, ведучи човен ніби на невидимій нитці, як повітряну кулю.

— Ось цей підійде, — Сабіра зупинилася біля велетенського валуна, заввишки майже з двоповерховий будинок. Одна його сторона щільно прилягала до схилу гори, утворюючи природне укриття, а інша була похила, вкрита товстим шаром снігу й темного моху, що вперто чіплявся за життя в цих суворих умовах.