Розділ 26. Як у дома

Не встигли ще дівчата відплисти далеко від Аталаї, як вдалині почала проступати велика зелена пляма. Спершу вона здавалася лише розмитою смугою на горизонті, але з кожною хвилиною її обриси ставали дедалі чіткішими. Незабаром стало зрозуміло: перед мандрівницями здіймався справжній підводний ліс.

Гігантські водорості, мов справжні дерева, сягали на десятки метрів угору, утворюючи густі хащі. Їхні товсті стебла повільно гойдались у потоках води, переливаючись зеленими та синіми відтінками. 

— Водорості, — Жакі нахмурилась. — Ми можемо якось їх обійти? 

— Ні, — відповіла Аскель, вказавши на карту. — Бачиш цю зелену смугу, що огортає Аталаю півколом? Цей "ліс" простягається на десятки кілометрів в обидва боки. 

— Думаю, ці водорості – природний захист столиці від відкритого океану, —  припустила Діана.

— Отже, іншого шляху немає, — зітхнула Жакі й плавно повернула штурвал.

— Головне не відхилятися від курсу, як казав Кай, — нагадала Аскель, вдивляючись у зелень за ілюмінатором.

Човен повільно занурився в глибини підводного лісу. Довкола одразу стало темніше. Височенні водорості, схожі на стрічки з темного оксамиту, повільно коливалися, кидаючи примарні тіні на білий пісок дна. Вони обмежували огляд, тож уся дорога довкола дівчат губилася в зеленуватому серпанку. Ліс здавався безмежним, за кожною групою водоростей могло ховатися що завгодно.

Навколо човна вирувало підводне життя. Між стеблами блискавками проносилися зграйки сріблястих риб. Смугасті акули, саргани й скумбрії спритно маневрували поміж водоростей, виблискуючи у рідкісних промінчиках сонця. 

Під човном, на дні розкинулися цілі поля мідій та устриць, вкриваючи пісок строкатим килимом із перламутру. Між ними повзали велетенські равлики з химерно закрученими мушлями та колючі морські їжаки. Подекуди зі щілин між розкиданого довкола каміння визирали восьминоги й уважно спостерігали за дивним металевим створінням, що вторглося до їх володінь.

Щоб не тривожити місцевих жителів й самим не втрапити в пастку густих заростей Жакі майже зупинила човен.  Тепер вона вела його дуже обережно, постійно коригуючи курс, обережно маневруючи поміж водоростей. Судно повільно просувалося вперед, ніби пробиралося крізь прадавній зачарований ліс.

— Я наче вдома, — сказала Еріка, дивлячись на підводні зарості, що коливалися навколо човна.

— Справді? У тебе в лісі риби ходять? — пожартувала Жакі, не відриваючи рук від штурвала.

— Звичайно ні. — Фея закотила очі. — Просто атмосфера схожа. Заспокійлива, магічна.

— А як виглядає Тіфенвальд? — запитала Діана.

— Звичайний ліс. Густий і дикий. — відповіла фея після хвилини роздумів. — Дерева навколо підіймаються так високо, що їхні крони утворюють майже непроникний купол. Тож у лісі завжди напівтемрява. А під ногами товстий шар опалого листя, моху і грибів.

— І не страшно там жити? — Мабіль здригнулася, уявивши моторошну хащу.

— Ні, звичайно, — Еріка хмикнула. — Хто народився в темряві її не боїться.

— І що зручно на деревах спати? — єхидно спитала Жакі.

— Чому на деревах? 

— Ну а що? Ліс, темрява, темні феї, що нишпорять між гілками. Уявляю, як ти сидиш на дереві, у світлі місяця й обгризаєш лапку якогось бідного гризуна.

— Ой! — Мабіль налякано затулила вуха.

— Не говори дурниць! — обурилася фея — У нас звичайне селище! І сплю я в ліжку, у своєму будинку!

— І гризунів із жабами ви не їсте? — невинно поцікавилася Діана. Вона непомітно дістала з сумки записник і почала ретельно занотовувати все що каже фея, краєм ока слідкуючи за нею.

— Ні! З чого ти взяла? — ще більше обурилась Еріка. — У нас є кабани, зайці, олені. Також ми збираємо гриби, ягоди, трави  в лісі. У нас навіть є невеличкі поля й пасовища, де пасуться корови, вівці й кози!

— Угу, цікаво. — бурмотіла Діана, швидко записуючи. — А ще я чула, що у вас є фамільяри?

— Ну, не у всіх, — знизала плечима фея, трохи заспокоївшись. — Але так, є. У декого кішки, у когось сови, яструби. Зазвичай у тих, хто сам не вміє перетворюватися. Таких серед молодих фей зараз багато.

— Буває і таке… — протягнула Діана, не підіймаючи голови. — А чому так?

— А чого це ти так допитуєшся? — з підозрою запитала Еріка. Її погляд ковзнув по принцесі вниз і вона нарешті помітила записник у Діани на колінах, сторінки якого стрімко заповнювалися дрібним почерком.

— Я що, дика тваринка для спостережень?! — обурено вигукнула фея. — Досить записувати там!

Еріка потягнулася через сидіння намагаючись вихопити записник, але принцеса вчасно відсахнулася від неї.

— Пробач, але про темних фей дуже мало відомо. Я просто повинна це записати! — вигукнула Діана, пригортаючи записник до грудей, ніби це була найцінніша у світі реліквія.

— Щоб я ще хоч раз вам щось розповіла! — сердито буркнула Еріка й демонстративно відвернулася до ілюмінатора.

Вона схрестила руки на грудях і втупилася у зелень за вікном, бурмочучи собі щось під ніс. Діана винувато поглянула на неї, а тоді перевела погляд на подруг, шукаючи підтримки. Та ті лише знизали плечима.

Тим часом човен продовжував пробиратися крізь підводний ліс. З кожним днем цей лабіринт дедалі сильніше випробовував дівчат на міцність. Кожен прохід у ньому здавався схожим на попередній, а тиша навколо давила не гірше за тонни води. Усі проходи здавалися однаковими: Здавалося, ніби ліс не мав ні початку, ні кінця й подруги годинами рухалися по колу.

Сонячне світло ще проникало крізь товщу води, тому орієнтуватися в часі було можливо, але відчуття дня і ночі все одно розмивалося. Плин часу ставав тягучим і нерозбірливим, ніби сам океан стирав його межі. Та попри всі перешкоди Жакі вперто тримала курс, уважно направляючи човен.