Розділ 26. Дикий світ

Тепер дівчата нарешті могли піднятися на поверхню. Їх чекало небо, сонце, свіже повітря — те, чого вони не бачили й не відчували так довго.

Жакі обережно відвела Кокіля подалі від підводних жителів, аби не турбувати їх, і повільно спрямувала човен вгору.

Кокіль почав плавно підійматися, і дівчата затамували подих. Їх серця калатали, сповнені нетерплячки й тривоги. Вони прагнули побачити, що чекає на них нагорі, та водночас боялися зустрітися з невідомим.

Сонячне світло пробивалося крізь товщу води, наче крізь кришталь, граючись сріблястими відблисками на склі. Спочатку воно було приглушеним, але з кожним метром ставало все сильнішим і теплішим. Ніби сам океан підштовхував їх до виходу.

Незабаром крізь прозору воду вже можна було розгледіти розмиті обриси неба. Дівчата дивилися на нього, мов на диво, що ось-ось здійсниться.

І ось «Кокіль» подолав останні сантиметри, що відділяли його від поверхні. Ніс човна розрізав товщу води, океан із гуркотом розійшовся, мов розірване полотно, і навколо пролунали плюскіт і дзюрчання хвиль. Краплі стікали по склу довгими кришталевими доріжками, спалахуючи у сонячному світлі й розсипаючись на іскри.

Дівчата видихнули з полегшенням. Тиск тонни води більше не стискав їхні груди. Дихати стало легко, а головний біль відступив, ніби розтанув разом із темрявою. Усередині «Кокіля» було сухо й затишно, їх зігрівало сонце, та варто було лише глянути назовні — і в жилах холола кров.

Навколо стелився безкрайній океан — розбурханий і безжальний. Потужні хвилі здіймалися вгору, перекочувалися гребенями піни, а потім з глухим гуркотом ламалися одна об одну, підкидаючи човен, наче іграшковий. Вода тут не мала тієї лагідної бірюзи прибережних морів — вона була темною, майже чорною, ніби глибока безодня простягнула свої руки аж до поверхні.

Над хвилями кружляли чайки та альбатроси. Їхні різкі, протяжні крики пронизували простір, зливаючись із виттям вітру й ревом океану. 

Десь угорі грозові хмари неслися низько над водою. Вони клубочилися, розривалися на клапті й знову сходилися в одну чорну масу. Важкі й загрозливі, вони нависали над океаном так низько, що, здавалося, ось-ось торкнуться хвиль і змішаються з ними в єдину темряву.

Попереду на обрії немов межа між світами, виднілася тонка біла лінія вкрита скелястими вершинами. Вона розтягувалася на десятки кілометрів, нагадуючи блискучу корону, що лежала на темному тлі океану. 

— Тепер я розумію, чому це місце називають Південною Короною, — задумливо мовила Сабіра. В її голосі бриніло не захоплення, а скоріше благоговійний страх перед величчю природи.

Не гаючи часу, Жакі впевнено повела човен уперед до землі. Дівчатам кортіло нарешті вибратися з «Кокіля» й розім’яти ноги. Та чим ближче вони підходили до Південної Корони, тим більше навколо ставало крижин. Спершу дрібні уламки, що дзвінко стукали об корпус, а далі — дедалі більші брили, аж поки перед ними не постали величезні крижані платформи, що щільним кільцем обступили Південну Корону.

Немов грізні вартові цих земель вони здіймалися з води. Деякі досягали сотні метрів заввишки, нагадуючи древні фортеці, збудовані не людськими руками, а самою природою. Їхні поверхні переливалися відтінками білого й блакитного, сяяли під сонцем, проте видавалися холодними й ворожими. Вони стояли мовчазними велетнями, хаотично розкиданими по воді, утворюючи справжній лабіринт і знаходилися так щільно одна до одної, що ледве не затискали човен між собою.

— Нам треба знайти прохід, перш ніж лід замкне нас тут, — сказала Жакі напружено стискаючи штурвал.

Вона обережно вела човен уперед, шукаючи хоч якусь щілину, а інші дівчата, прилипнувши до ілюмінаторів, пильно стежили за небезпекою. «Кокіль» повільно просувався цим крижаним лабіринтом, маневруючи між айсбергами.  Час від часу лід глухо тріщав, нагадуючи, що навіть ці, здавалося б, незворушні велетні, не є статичними. Вони рухалися, змінювали форму, зіштовхувалися один з одним. Кожен поворот вимагав від Жакі зосередженості — один неправильний рух, і масиви льоду могли зімкнутися, розчавивши їхню крихітну посудину.

І ось, нарешті, за білими стінами льоду вималювався берег.

Він постав суворим і прекрасним одночасно — чорні скелі, обрамлені сліпучо-білими заметами, мов дві протилежності, зійшлися в єдиній картині. Високі гори здіймалися вдалині, вкриті товстими ковдрами льоду, з яких звисали гігантські язики льодовиків, що з гуркотом спадали в океан. Серед заметів виднілися темні плями каміння, а поміж ними пробивалися живі плями мохів та лишайників — єдині сміливці, які виживали тут, серед крижаного вітру та снігових хуртовин.

— Дивіться! — раптом вигукнула Мабіль, вказуючи вперед.

Там, на тлі крижаних просторів виднілися цілі колонії пінгвінів. Вони завершили полювання і дісталися берега набагато швидше за дівчат. Тепер птахи стояли щільними групами, ніби обговорювали щось важливе. Їхні чорні спини та білі животи утворювали живий візерунок на сліпучому снігу. Деякі кумедно ковзали на животах з невеликих льодових схилів, інші незграбно переступали з лапи на лапу, тулячись один до одного, щоб зігрітися. 

На крижинах, що дрейфували поруч з берегом відпочивали тюлені — їхні темно-сірі тіла ледве виднілися на тлі снігового простору. Вони лежали, неквапливо ворушачи ластами, здавалося, байдуже спостерігали за світом навколо. Мирні на вигляд, та їхні габарити й хрипкі подихи нагадували, що це справжні господарі цих суворих місць.