Розділ 25. Нарешті дісталися

Човен продовжував свій рух у суцільній темряві. Але тепер це вже не здавалося таким нестерпним.

Хоча нормальний сон залишився десь у минулому, руки й ноги затерпли від постійного сидіння, а голови боліли так, ніби всередині хтось нещадно стукав молотом — дівчата почувалися на дивно добре.

Гра в «Правду чи Дію» зблизила їх. Вона об'єднала і подарувала розраду в цій залізній банці під водою.

Вони жартували та співали пісні. Еріка з азартом розповідала страшні історії, Аскель згадувала військові походи. Діана читала у голос книги, а Сабіра завзято спростовувала все що там було написано про Нагахетів.

— Тобто ти заперечуєш, що нагахети можуть прожити без води тиждень? — запитала Діана, щойно дочитавши уривок нової книги.

Вони вже вели цю дискусію не вперше, і тепер її слухала вся команда, приглушено сміючись.

— Абсолютно, — відрубала Сабіра. — Не можемо. Ми ж такі самі люди, як і всі інші! Те, що ці недоумки не розуміють, що ми просто вміємо відчувати підземні води й знаємо, де добути собі питну воду — не означає, що ми якісь надприродні істоти!

— Або мутанти, — додала Еріка зі сміхом.

Усі вибухнули реготом. Жакі, як завжди, не стримувалася — відкинулася на спинку крісла, засміялась у повен голос, розкинувши руки. Випадково вона торкнулася лівою долонею стінки човна — й одразу здригнулася. Крізь неї ніби пробіг морозний струм від чого дівчина аж підстрибнула.

— Ого! Це мені здається, чи тут стало холодніше? — пробурмотіла вона, потираючи руку.

Усі прислухалися до відчуттів і раптом відчули прохолоду, що оточувала їх. Кокіль був добре обладнаний і не пропускав холод. Але навіть так із глибин океану пробивалась крижана сирість. Вона лягала тонкою плівкою на шкіру, повзла під одяг. Стало по-справжньому некомфортно.

Діана, все ще всміхаючись, піднесла долоню до внутрішньої поверхні корпусу. Від металу віяло крижаною прохолодою. 

— Ні, не здається, — вже серйозно відповіла вона, швидко відсмикуючи руку. — Вода за бортом справді дуже холодна. Температура, мабуть, близька до нуля.

— Це означає, що ми вже близько до Південної Корони? — запитала Мабіль.

— Можливо, — кивнула Діана, злегка похитуючись від холоду й обіймаючи себе руками. — Якщо вірити записнику, наша подорож під водою триває двадцять п'ять днів.  По розкладу ми мали вже проплисти ложе океану. 

Мабіль не гаючи часу почала діставати теплі речі з сумки та  почала роздавати їх дівчатам, а ті почали швидко натягати їх на себе.

— Ви такі смішні, коли страждаєте, — протягнула Еріка, спостерігаючи, як Діана, зігнувшись у кріслі, мов равлик, намагалась натягнути штани.

— Зате будемо в теплі, — заперечила Діана, вже спітніла від зусиль. — А ти як грітись збираєшся, розумнице?

Еріка тільки зітхнула й недбало клацнула пальцями. На ній миттєво з’явилася розкішна чорна шуба — з широким коміром, вишитими рукавами й блискітками.

Поправивши комірець Еріка в очікуванні оплесків поглянула на подруг. У відповідь дівчата синхронно закотили очі.

— Просто заздрите, — хмикнула Еріка.

Забравши у дівчат знятий одяг Мабіль знов повернулась до мішків з речами, щоб сховати їх. Та зупинилась вдивляючись в воду:

— Здається, вода стала світлішою... — сказала вона напівголосно.

Усі одразу озирнулися і попритискалися до ілюмінаторів.

І справді — зміни були ледь помітними, але незаперечними. Вода більше не була суцільно чорною, мов чорнило. Вона стала темно-сірою, з важким синюватим відтінком, наче її розбавили мазутом або попелом. Це могло означати тільки одне.

— Жакі, додай газу! — вигукнула Еріка, її  очі загорілися азартом.

Жакі не змусила себе чекати. Вона різко втиснула педаль газу, і Кокіль стрімко рвонув уперед, прорізаючи темряву, як стріла.

Світ за вікнами поступово змінювався. Темрява відступала, хоч і повільно. Вода ставала світлішою, у ній стало можна розгледіти контури дна. Спершу — нечіткі, плямисті. Потім — уже виразніші: пісок, невеликі камені, залишки водоростей, що повільно гойдалися в тихій течії.

— Нарешті хоч щось видно, — полегшено видихнула Аскель.

— Так, і це найкраща нудна місцевість, яку я бачила в житті, — усміхнулась Мабіль.

Дівчата почали жваво обговорювати усе що бачать. Хоч навколо й не було нічого дивовижного для них це було наче подих свіжого повітря. Темрява, що днями тиснула на них з усіх боків, нарешті почала відступати. І разом із нею розчинялася напруга, що так довго висіла в повітрі.

І раптом, серед одноманітного піщаного дна, вони побачили першу живу істоту за весь час — білосніжну губку, тендітну й чисту, мов вирізьблену з кришталю. Вона самотньо гойдалася на течії, присипана піском, наче чекала на них.

— Дивіться! — вигукнула Діана, вказуючи на неї.

Всі припали до ілюмінаторів, не вірячи власним очам. Усміхаючись, вони почали махати губці, вітаючись, ніби зустріли давню знайому.

— Привіт, губко! — весело озвалася Мабіль.
— Як справи? Тут не надто самотньо? — підхопила Жакі.