Розділ 25. Аталая

Човен повільно опускався вниз, поступово занурюючись дедалі глибше у безодню океану. Вода довкола нього ще залишалася прозорою, в її блакиті грали сонячні промені, що пробивалися згори. Вони танцювали на скляному корпусі судна золотавими спалахами. 

Тиск невпинно зростав від чого сталева оболонка човна тихо поскрипувала. Повітря стало прохолоднішим і ніби густішим, тому кожен вдих відчувався дівчатами важчим, ніж зазвичай. Подруги відчули легке запаморочення, немов сам світ стискався довкола них.

— Глибина шість метрів… вісім … десять — оголосила Жакі, стежачи за показниками на панелі керування. Їй заклало вуха, тож вона говорила голосніше, ніж було потрібно.

Минуло близько години, перш ніж човен м'яко торкнувся дна океану. Білий пісок піднявся легким серпанком довкола нього, обіймаючи корпус мерехтливими часточками. Та незабаром хмара осіла, вода знову стала прозорою й перед дівчатами відкрилася приголомшлива панорама підводної долини. 

Довкола, мов розсипані коштовності, лежали мушлі всіх можливих форм та кольорів  і велетенські морські зірки. Краби метушливо перебігали між ними, поспішаючи сховатися, налякані раптовою появою чужинців. На величезних валунах, що простяглися дном, росли коралові зелені "віночки" й різнокольорові губки, схожі на підводні квітучі кущі. Між ними плавали зграї сріблястих риб, прозорі медузи з довжелезними щупальцями, морські коники, й навіть кілька гігантських черепах, старих мов сам океан. Долина нагадувала підводний сад сповнений життя та кольору. А в самому центрі цього саду розкинулася столиця королівства, про яке дівчата так багато чули – Аталая. 

У її центрі височів білосніжний палац. Він не виглядав збудованим руками майстрів, радше здавався творінням самого океану. Його стіни підіймалися з коралового масиву єдиним цілим, ніби споруда виросла з морського дна протягом тисячоліть. Куполи палацу нагадували велетенські перламутрові черепашки, а башти-спіралі – раковини наутилусів. Між ними тягнулися вузькі арки та переходи, схожі на мереживо з піни хвиль.

Напівкруглі будинки міста, каскадами спускалися вниз від палацу, утворюючи гігантський підводний амфітеатр. Між ними звивались довгі вулиці, викладені блискучими плитами з білого каменю. Деякі з них підіймались у вигляді широких сходів, інші спадали, утворюючи круті кам’яні тераси, з яких відкривався вид на  підводні сади анемонів та коралових дерев.

Усе місто накривав гігантський прозорий купол з магії, який захищав мешканців Аталаї від зовнішнього світу. Майже невидимий здалеку, він проявлявся лише тоді, коли на нього падали сонячні промені. Тоді його поверхня спалахувала хвилями світла, переливаючись усіма відтінками синього, фіолетового й золотого. Здалеку купол нагадував величезну мильну бульбашку, застиглу серед океану.

— Як у казці, — прошепотіла Мабіль, притискаючи руки до грудей. — Столиця неймовірна! Але я так і не зрозуміла того, що розповідав Кай. Виходить і місто, і королівство називаються однаково?

— Насправді все доволі просто. — посміхнулася Діана. — Аталая – це назва найпершого поселення, що виникло на цих землях. Згодом воно розвинулося й перетворилося на місто.  А коли русали об'єднали навколишні землі в єдину державу, нове королівство вони назвали на честь свого найстарішого й найважливішого міста. Але й назву міста вирішили не змінювати, щоб зберегти історичну спадщину. Тож назва залишилася і за столицею, і за всім королівством.

— Як цікаво. — задумливо промовила Мабіль. — Шкода, що ми не можемо завітати до столиці.

— Нічого. Якось іншим разом. — впевнено сказала Жакі й направила човен далі. 

Судно плавно рушило вперед, описуючи широку дугу довкола Аталаї. Попри легкість слів Жакі, усі добре розуміли: навряд чи їм коли-небудь випаде нагода побачити столицю знову. Це було одне з тих місць, в які можна потрапити лише раз у житті, якщо потрапити взагалі.

Тож дівчата лише сумно спостерігали за містом здалеку, намагаючись ввібрати у себе кожну деталь, запам’ятати кожен контур, кожен вигини перламутрових веж, кожен відбиток світла на куполі, ритм хвиль, що танцювали довкола і викарбувати їх собі у пам'яті. 

Час від часу до столиці підпливали підводні торгові човни. Коли вони наближалися до магічного бар’єра, той м’яко розходився, наче поверхня води, утворюючи округлий прохід. Судна безперешкодно ковзали всередину, після чого магічна оболонка знову змикалася, відгороджуючи Аталаю від решти світу.

Здавалося, якби не цей купол, місто легко можна було б сплутати зі звичайним кораловим рифом, де риби раптом еволюціонували та вирішили жити в будівлях замість печер й змінити верхню частину тіла на людську. 

— Ці люди мають хвости! — захоплено вигукнула Мабіль, притиснувшись до скла.

— Звичайно, — відповіла Діана. — Це ж русали.

— Але Ліндіве не мала хвоста!

— Бо русали вміють обертатися, — пояснила принцеса. — Коли вони виходять на поверхню, то змінюють хвіст на ноги. 

— Як Еріка?

— Саме так.

Мабіль задумливо перевела погляд на місто, що повільно залишалося позаду.

— То русали теж походять від давніх фей? — спитала вона.

— Усі чарівні створіння походять від них, — невдоволено втрутилася Еріка. — Але ніхто з них не зрівняється з феями за могутністю.