Розділ 24. У повній темряві

Човен повільно плив крізь гігантську підводну рівнину, що розгорталася перед ним немов безкрая пустеля. Та замість піску її вкривали багатовікові нашарування мулу та глини. Поверхня була нерівною, з подекуди помітними тріщинами та западинами, що нагадували старі шрами на шкірі землі.

З кожним пройденим кілометром земля опускалася все глибше, і світ навколо дівчат змінювався. Світло поступово згасало, лише червоні іскри магії Еріки ще освітлювали простір навколо. Але й вони вже не могли пробити щільну товщу води, тож залишали після себе лише легке мерехтіння на поверхні судна. 

Та навіть у цьому пітьмі життя не зникало. Навпаки — воно ставало все загадковішим. Поряд із човном пропливали дивовижні створіння, яких годі було побачити у верхніх шарах води. Прозорі риби з білими очима, риби-вудильники що заманювали здобич своїми ліхтариками, метушливі креветки та кріль. Інколи повз човен пропливали довгі ланцюги желеподібних створінь, що нагадували химерні підводні стрічки. 

— Усе це виглядає так… нереально, — промовила Діана, притискаючи долоню до ілюмінатора. Її дихання залишило легкий туманний слід на склі.

Дівчата насолоджувались новими краєвидами. Навколо не було жодних вулканів чи гейзерів. Лише тиша та спокій. Чудернацькі створіння, що плавали за вікном блищали й світилися в темряві води ніби дивовижний калейдоскоп. І дівчатам здавалось ніби вони вже й не глибоко на дні океану, а в далекому космосі, досліджують зірки Чумацького шляху.

Та минали години, дні, а краєвиди залишалися незмінними. Осадові відкладення, гірські хребти, рівнини, що тягнулися в темряву, сяяння риб і відчуття нескінченості.

Щоб не збитися з курсу, Жакі ввімкнула зовнішні ліхтарі човна і намагалася триматися ближче до землі. Світло ліхтарів прорізало морок тонкими променями, але навіть вони здавалися безсилими перед бездонною глибиною, що поглинала все навколо.

— Здається, ми вже вічність тут пливемо… — прошепотіла Мабіль, обійнявши коліна й притулившись до холодного скла ілюмінатора.

— Ми рухаємося правильно. Але чому здається, що нічого не змінюється? - Жакі не відривала погляду від показників панелі.

— Може, ми заблукали? —  припустила Мабіль.

— Ми йдемо точно за курсом, — спокійно відповіла Аскель, вдивляючись у карту й звіряючись із компасом. — Діано, скільки часу ми вже тут?

— Приблизно п’ять днів, — відповіла принцеса, гортаючи сторінки свого записника. — Важко сказати точно. Але оскільки ми вже в ложі океану, то плисти ще… приблизно стільки ж.

— Ще п’ять днів?! — вигукнула Мабіль, різко підводячись. — Це божевілля! Ми пливемо й пливемо, і нічого не змінюється! Я більше так не можу! Я… я хочу вийти звідси!

Еріка поклала руку їй на плече й глянула просто у вічі.
— Заспокойся. І куди ти вийдеш? Ми на глибині понад кілометр.

Погляд її глибоких червоних очей  дивним чином заспокоїв Мабіль. Дівчина ще кілька митей вдивлялася в них, ніби шукаючи опору, а потім повільно зітхнула й опустилася назад у крісло. 

Човен продовжив рух. Але тривога не розвіювалась. Вона повільно, мов тінь, осідала в думках кожної з них.
Тільки тепер дівчата по-справжньому усвідомили, наскільки далеко від звичного світу вони опинилися. Жодного світла, жодного знаку життя. Лише суцільна, задушлива темрява .

Жоден з глибоководних мешканців, які ще нещодавно виблискували за вікнами, не наважувався з'явитися на цих глибинах. Світло ліхтарів ледь пробивалося крізь непрозору товщу, не освітлюючи навіть дна.
Корпус човна потріскував — не голосно, але достатньо, щоб цей звук прорізав тишу, мов ніж. Він нагадував дівчатам про страшну силу, яка стискала їхній крихітний корабель з усіх боків.

Усі сиділи мовчки, не відводячи погляду від темряви, за вікнами. Їхні серця гучно калатали, а кожен подих здавався надто голосним у тиші, яка панувала навколо.  Напруга у човні ставала нестерпною.

— Так…Так не піде, — Жакі поставила човен на автопілот і різко повернулась до дівчат — Нам треба чимось себе зайняти, бо інакше ми точно з глузду з’їдемо.

— І чим, цікаво, нам зайнятися в металевій банці посеред нічого? — скептично буркнула Еріка, відкинувшись назад. — Ми навіть пройтись нормально не можемо.

— Я знаю! — раптом вигукнула Мабіль, клацнувши пальцями. — Зіграймо в «Правду або Дію»!

— І що це? - спитала Діана.

— Це така гра! Ми в селі грали постійно. Ви що, жодного разу не чули?

Дівчата похитали головами.

— Тоді слухайте! — з ентузіазмом взялася пояснювати Мабіль. — Кожному по черзі загадують "правду чи дію". Якщо гравець обирає "правду", він має відповісти чесно на будь-яке запитання. А якщо "дію" — виконати якесь завдання. У нас, наприклад, треба було втриматись на корові Мальві якомога довше. Або зізнатися, хто тобі подобається. Якщо не виконав — отримуєш покарання.

— Звучить цікаво, — посміхнулася Діана. — Гарний спосіб трохи краще дізнатись одна одну.

— Так. Щоправда, з діями буде туговато, — зауважила Аскель. — Ми ж навіть встати не можемо.

— Нічого. Щось вигадаємо. — заспокоїла її Жакі вже плануючи, що буде загадувати дівчатам.

— А яке буде покарання? — поцікавилась Еріка.