Розділ 22. Доленосне рішення

Коло дівчата увійшли до таверни там на них вже чекала Сабіра. 

— Де ви так довго? Я встигла зголодніти, поки чекала на вас, — весело запитала вона. 

Подруги втомлено посміхнулися їй й швидко розсілися за стіл. Вони були виснажені й дуже голодні після насиченого подіями дня. На щастя столі для них вже стояла гаряча вечеря, завбачливо приготована Ліндіве. Сьогодні – це був пиріг із морепродуктами. Золотисто-хрустке тісто приємно тріщало під ножем, відкриваючи соковиту начинку з ніжної риби, креветок і овочів. Дівчата жадібно взялися до їжі, відчуваючи, як з кожним шматком до них повертаються сили.

Поки вони їли, Сабіра поділилася розповіддю про відвідини одноплемінників. Ніхто з них не здивувався ані її несподіваній появі в Сафіросі, ані звістці про те, що вона ще деякий час не повертатиметься додому. Всі давно звикли, що вона, як розвідниця, завжди десь у дорозі.

— Хоч запаси настоянок поповнила, — промовила Сабіра безтурботно та в її очах все ж промайнула тінь смутку. 

Коли тарілки спорожніли, Діана почала розповідь про їх зустріч із Каєм. Сабіра слухала уважно, іноді кивала або ставила уточнення. 

— Південна Корона… — повторила вона задумливо, коли принцеса закінчила. — Це ж найменш досліджені землі нашого світу. Ніхто не знає, що ховається за її льодовими стінами. 

— Але це цілком логічно, що Фатацинія знаходиться саме там, — відповіла їй Жакі. — Інакше її б уже давно знайшли.

Діана кивнула. Контури Південної Корони були відомі лише приблизно, а її внутрішня частина залишалася загадкою. На всіх картах, які вона бачила, зображення материка були вкриті білими плямами, а опис місцевості складався лише з припущень. Було відомо тільки те, що цей континент вкритий гігантським льодовим щитом, надзвичайно холодний і негостинний.

Втім, про тваринний світ цієї місцевості було відомо набагато більше. Мореплавці часто зустрічали дивовижних морських створінь у відкритому океані, а дослідники Аталаї невпинно розширювали енциклопедії підводного царства новими описами. 

— Будь ласка, всі добре обміркуйте своє рішення, — твердо сказала Діана, обвівши подруг поглядом. — Подорож до Південної Корони буде набагато небезпечнішою за все, що ми пережили досі. Якщо ви не впевнені у своїх силах вам краще зупинитися зараз.

— Якось дивно зупинятися після того, як ми здолали стільки дороги, не думаєш? — запитала Жакі. — Та й що нам тоді робити? Як повертатися додому?

— Ви можете сісти на один з торгових човнів, що йтиме з Сафіроса. Він довезе вас до Містраліса. Подорож буде довгою, у таких човнів зазвичай багато зупинок. Та за місяців вісім ви дістанетесь додому. — пояснила принцеса. — Або ж ви можете залишитися тут і дочекатися повернення тих, хто все-таки вирушить далі. Тоді ми підемо додому всі разом.

— Невже ти вже прийняла рішення? — нахмурилася Аскель. 

— Так. Я вирушу до Південної Корони. Я повинна зняти прокляття. І мені байдуже, наскільки важкий чи небезпечний шлях для цього доведеться здолати.

Діана була непохитна у своїй рішучості. Інші ж дівчата не були такими впевненими у своїх рішеннях. Завершивши вечерю, вони розійшлися у справах. Жакі взялася перебирати інструменти, Мабіль сіла зашивала порваний одяг, а Сабіра вирішила начищати свій ханджар до блиску. Ніхто не поспішав лягати спати, занадто багато думок роїлося в їх головах. Чи готові вони ризикнути всім заради примарної надії? Чи вистачить їм сил дістатися до Фатацинії? Чи повернуться вони додому? Відповіді на ці питання у дівчат не було.

Тим часом Аскель запросила Діану прогулятись у внутрішнє подвір'я таверни. Попри прихід осені, ніч видалася напрочуд теплою. У кронах пальм ледь чутно шелестіло листя, а десь удалині чувся рівномірний шум океанських хвиль. Над головами подруг сяяли тисячі зірок, байдужі до людських тривог.

Деякий час вони мовчали. Аскель дивилася у темне небо, намагаючись знайти потрібні слова.

— Діано, ти не повинна вирушати в цю подорож. —  нарешті промовила вона. Її голос звучав глухо й незвично втомлено. — Ти розумієш, наскільки це небезпечно? Ми вже зробили все, що могли. Настав час повернутися додому.

— Ні Аскель. Я не відступлю. — твердо відказала Діана. — Це моя єдина можливість зняти прокляття. Мій єдиний шанс здобути свободу. 

Аскель різко видихнула.

— Ти говориш про свободу, а я бачу лише шлях до загибелі! Кай прямо сказав, що ніхто з тих, хто шукав Фатацинію, не повернувся назад. Чому ти вирішила, що нам пощастить?

— Я не знаю, чи повернемося ми назад. Не знаю, чи зможемо ми справді знайти Фатацинію. Але я знаю одне: якщо зараз відступлю, то шкодуватиму про це до кінця життя. — У голосі принцеси звучала не впертість, а втомлена, болісна чесність. — Я мушу спробувати, Аскель.

Від цих слів лицарка на мить розгубилася. Вона бачила рішучість в очах Діани й розуміла, що це не примха і не хвилинний порив. Та все ж вона спробувала вмовити подругу знову.

 — Що буде з твоїми батьками, якщо ти раптом загинеш? Що стане з Орвіньєром? Ти хоч раз про це подумала? — тихо запитала вона. — Ти спадкоємиця престолу. У тебе є обов'язки перед королівством. 

—  Ти вважаєш, я цього не знаю? — ображено спитала Діана. — Саме через це я й вирушила у цю подорож. Мій обов'язок потрапити в сенат.