Розділ 22. Все глибше

Тим часом човен продовжував пробиратися крізь підводний ліс. Він продовжував випробовувати дівчат на міцність. Кожен прохід у ньому здавався схожим на попередній, а тиша навколо давила не гірше за тонни води.

Та попри все Жакі вперто тримала курс, уважно стежачи за показниками навігації. Її обличчя було зосереджене, а пальці впевнено бігали по панелі керування. Саме завдяки її наполегливості човен не збивався з маршруту у цьому зачарованому лісі з водоростей.

Щоб дати їй змогу відпочити, дівчата розробили систему чергування. Коли Жакі втомлювалася, вона вмикала автопілот і лягала спати, а одна з подруг сідала поруч, щоб спостерігати за простором попереду. Вахту вони несли по колу: спершу Аскель, потім Діана, Мабіль, Еріка, а останньою — Сабіра.

Сонце ще проникало крізь товщу води, тому орієнтуватися в часі було можливо, але відчуття дня і ночі все одно розмивалося. Плин часу ставав тягучим і нерозбірливим, ніби сам океан стирав його межі. Та Діана вперто вела підрахунок, акуратно записуючи кожен прожитий під водою день у записник. Аскель слідкувала за маршрутом, звіряючись з картою та компасом. Сабіра пильно вивчала навколишнє середовище, щоб вчасно помітити можливі загрози. Мабіль відповідала за розподіл їжі та слідкувала, щоб запаси витрачалися рівномірно.

Еріка ж здебільшого сиділа мовчки, втупившись у вікно. Після розмови про Тіфенвальд вона замкнулася у собі. Її погляд годинами був спрямований у простір за ілюмінатором. Здавалося, вона не бачила риб чи водоростей — вона дивилася глибше, кудись у свої думки. Її червоні очі, зазвичай повні вогню, тепер лише мляво вловлювали холодне світло, що пробивалося крізь товщу води. У ці хвилини вона була схожа на привид, загублений у спогадах.

Дівчата блукали нескінченним підводним лісом п’ять днів — так свідчив щоденник Діани. Та, нарешті, водорості почали рідшати. Спершу це було ледве помітно: між густими стеблами з’явилися ширші проміжки, потім зелений морок почав відступати, і обрій поступово відкривався перед човном.

І ось, майже несподівано, вони випливли з лісу. Тепер перед ними розкинувся безмежний підводний простір. Не було більше жодних заростей — лише, каламутна вода та рівнини піску, що простягалися до самого обрію.

— Нарешті, ми вибралися! — радісно вигукнула Мабіль.

Дівчата нарешті змогли видихнути з полегшенням. Нарешті вони чітко бачили дорогу перед собою. І цього вистачало, щоб у серцях знову спалахнула надія. Тож сповнені сил вони рушили далі. 

Їх човен, плавно плив за течією декілька годин в повній тиші та спокої. Навколо не було нічого: жодного руху, жодної тіні, жодного звуку, окрім м’якого гулу двигуна. Лише вода й пісок, пісок і вода.

З часом вони почали зливатися в єдину каламутну сіру масу. Горизонт зник, і здавалося, що весь світ згорнувся в один туманний простір, де важко було розрізнити верх і низ. Здавалося, ніби гравітацію вимкнули, ніби сам час застиг і дівчата зависли в порожнечі, де вже не існувало ні дороги вперед, ні можливості повернути назад.

І тільки но страх почав закрадатися до сердець дівчат. Тільки но їх голови заполонили тривожні думки — «Чи ми не збились з курсу? Чи ми не загубилися в цій безликій глибині?» — щось різко смикнуло човен донизу.

Їх підкинуло на сидіннях.

— Що відбувається?! — вигукнула Аскель, схопившись за руків’я крісла.

Жакі миттєво зреагувала, її пальці закружляли по панелі управління, натискаючи кнопки й перемикаючи важелі. Але всі системи працювали справно.

— Усе під контролем... двигун не пошкоджено... — пробурмотіла вона, не в змозі приховати тривоги.

— Це океанський схил! — вигукнула Діана, перехилившись через плече Аскель. Вона нахилилася над картою, швидко проводячи пальцями по тонких, щільно нанесених штрихах. — Ми щойно перетнули край континентального плато. Далі починається зона глибоководних каньйонів. Жакі, терміново відривайся від дна!

— Зрозуміла! — відповіла інженерка, різко потягнувши штурвал на себе.

Всіх в кабіні хитнуло та човен вирівнявся. Прилади засвітилися зеленим, і судно стабілізувалося на новому рівні.

— Пронесло… — видихнула Жакі, витираючи піт з чола.

Дівчата переглянулися — налякані, але живі. 

Оговтавшись, вони визирнули в ілюмінатори. Просто під човном простягався океанський схил, що різко обривався вниз. І хоча вода навколо лишалася прозорою, за цим обривом розпочиналася справжня безодня, що тягнулася на сотні метрів униз. 

Величезні розломи, прорізані тисячолітніми течіями, тягнулися в безодню, гублячись у непроглядній темряві. Схили цих каньйонів були вкриті нашаруваннями осадових порід, що виглядали як зморшкувате, втомлене обличчя самої Землі, що зберігало пам’ять про епохи, що минули. Подекуди великі кам’яні брили загрозливо нависали над урвищами, ніби готові будь-якої миті зірватися й обвалитися вниз. На камінні росли розлогі глибоководні корали. Вони випромінювали слабке блакитне світіння, нагадуючи зірки, що оселилися під водою. Поруч височіли гігантські губки — масивні, мов кам’яні моноліти, що, здавалося, спостерігали за мандрівниками з незворушною терплячістю

Та найбільше вражали істоти, що почали з’являтися з пітьми. Дивні риби з витягнутими вусами мов примари ковзали поміж камінням. Кальмари плавно рухались між скелями, їхні щупальця тремтіли, відчуваючи незнайомців поблизу. Декілька великих восьминогів зачаїлися в заглибленнях скель, спостерігаючи за човном блискучими очима, що мерехтіли, у світлі ліхтарів човна.