Розділ 21. Шлях до Фатацинії

— У цій книзі записані всі, хто коли-небудь вирушав до Фатацинії, — промовив Кайкай, постукуючи пальцем по книзі. — Сюди впишетеся й ви. Але, щоб отримати білет, кожна з вас повинна буде щось віддати натомість. Плата за проїзд, так би мовити.

— Ми можемо заплатити. — Діана одразу потягнулася діставати мішечок з золотом. 

— Мені не потрібні гроші. — зупинив її чоловік. — Я цінує, щось більш практичне.

— Тоді, що ми можемо дати?

— Ну, принцесо, ти можеш дати мені трохи своєї крові.

— Навіщо вона вам? — одразу напружилася Аскель.

— Таке прокляття, як у Діани, рідкісне явище, — пояснив Кайкай. — Її кров чудово підійде для створення різноманітних талісманів і зілля. 

Аскель уже хотіла щось заперечити, але Діана м’яким жестом зупинила її.

— Гаразд, а що з іншими?

— Щось, що належить їм і може доповнити колекцію мого музею.

Мабіль, Жакі й Аскель переглянулися. Їхні обличчя виражали змішані почуття: від подиву до легкого занепокоєння.

— Добре, ми щось вигадаємо, — зрештою сказала Аскель. — А що буде після того, як ми отримаємо білети?

Кайкай уперся руками в стіл, нахилився вперед і серйозно подивився на дівчат.

— Після того, як ви отримаєте білети, вам доведеться зануритися в океан і перетнути його.

— Тобто перетнути океан? — перепитала Діана, не вірячи своїм вухам.

Обличчя Кайкая залишалося непроникним: — Я дам вам підводний човен.

— Підводний човен?! — Жакі аж підскочила від захвату. Але її запал одразу згас, щойно вона побачила стривожені обличчя подруг.

— Перетнувши океан, ви дістанетеся Південної Корони, — продовжив Кайкай.

— Південна Корона… — прошепотіла Аскель, намагаючись пригадати цю назву.

— Це ж… — почала Діана, але Кайкай перебив її.

— Найпівденніша частина планети. Недосліджений материк. Нескінченна, холодна пустка. Фатацинія захована в самому її серці.

— Що?! — вигукнули дівчата в один голос.

— Фатацинія знаходиться там?! — обурено вигукнула Еріка, яка досі мовчки левітувала за їхніми спинами, вивчаючи книгу. 

— Наскільки мені відомо так, — відповів Кайкай з тим самим спокоєм. — Є ще питання?

— Так, — озвалася Жакі. — Чому саме під водою доведеться плисти?

— У водах навколо Південної Корони постійні шторми. Звичайним човном плисти занадто небезпечно.

— Навіщо нам пропуски і як вони працюють? — запитала Діана.                                                                                     

— По-перше, Аталаї належить увесь океан Таїласа. Королівством вважається все від Сафіроса до самих кордонів Південної Корони. Усі, хто подорожують його водами, зобов’язані мати дозволи. По-друге, якщо ви зникнете безвісти або загинете на території, яку аталайці вважають своєю, хтось має нести відповідальність. А я, пропускаючи тебе, Діано, наражаю себе на великі неприємності. Якщо з тобою щось станеться буде міжнародний скандал.

— Мені шкода. — Діана опустила голову. Але вже за мить підняла її знову. — Але навіщо це вам? Навіщо ви наражаєте себе на небезпеку? Хто ви такий насправді? 

— Я вже казав: я наглядач маяка, — знизав плечима Кайкай.

— Не йди від відповіді, — втрутилася Еріка. — Ти не фея. То звідки знаєш про Фатацинію?

— Гаразд, — чоловік тяжко зітхнув. — Я уродженець Аталаї. Живу й працюю на маяку вже багато років. Досліджую історію магії та Фатацинії. Я зацікавлений у її відкритті. Але вирушити туди сам я не можу.

— Ага, тепер зрозуміло, — усміхнулася Еріка. — Ти просто хочеш нас використати! Відсиджуєшся тут у безпеці, а в небезпеку відправляєш інших.

— У мене є свої причини, — в очах чоловіка промайнула темна тінь. — Та й ви теж мене використовуєте. Вам потрібні мої знання та човен. Ти ж, Еріко теж не можеш дістатися Фатацинії без нього. Отже, ми квити.

Фея роззявила рота, але не знайшлася, що сказати. Зрештою, вона обурено пирхнула і полетіла  геть з маяка, грюкнувши дверима наостанок.

— Є ще питання? — Кайкай перевів погляд на дівчат. Він говорив спокійно та очі його палали.

Дівчата похитали головами, налякано завмерши.

— Тоді йдіть. І добре все обдумайте. І ще раз: воно вам не треба. Нікому з вас.

Діана кивнула і низько вклонилась: — Дякую, пане Кайкаю.

— Прошу. І можна просто Кай.

Попрощавшись, дівчата вийшли з маяка. На вулиці вже вечоріло, небо пофарбувалося в м’які рожеві й пурпурові відтінки. Десь далеко,  на тлі заходу, силует корабля повільно зникав за обрієм. Лише шум прибою і крики чайок порушували вечірню тишу.

Еріка, виявилося, не пішла геть. Вона стояла на східцях, мовчки вдивляючись у далечінь. Дівчата стали поруч. Хвилину вони мовчки стояли, намагаючись осмислити все почуте від Кая.