Розділ 21. Як вдома

Не встигли вони ще відплисти далеко від королівства, як вдалині почала проступати велика зелена пляма. Спершу вона здавалася розмитою та з кожною хвилиною її контури ставали чіткішими поки не стало зрозуміло: перед мандрівницями здіймався справжній підводний ліс. 

Гігантські водорості, мов підводні дерева, сягали на десятки метрів угору, утворюючи густі хащі. Їхні товсті стебла повільно гойдались у потоках води, переливаючись зеленими та синіми відтінками.

— Водорості, — Жакі нахмурилась. — Ми можемо якось їх обійти? — запитала вона, намагаючись розгледіти в ілюмінаторі кінець лісу.

— Ні, — Аскель, вказала на карту. — На карті чітко видно величезну зелену зону, що огортає Аталаю півколом. Цей "ліс" займає десятки кілометрів.

— Думаю, ці водорості — природний захист королівства від відкритого океану, —  припустила Діана.

— Отже, іншого варіанту у нас немає, — зітхнула Жакі та направила човен у ліс.

— Головне — не відхилятися від курсу, як казав Кай, — нагадала Аскель, вдивляючись у темряву за ілюмінатором.

Човен повільно занурювався в глибини підводного лісу, і всі в кабіні затамували подих. Височенні водорості, схожі на стрічки з темного оксамиту, здіймалися вгору, утворюючи химерний тунель, крізь який ковзало судно. Їх широке, гнучке листя повільно коливалося, кидаючи примарні тіні на білий пісок дна. Густота заростей обмежувала огляд — попереду панував морок, сповнений невідомості. Час від часу між стеблами пролітали тіні, і в грудях дівчат на мить завмирало серце.

Навколо човна вирувало підводне життя. Саргани й скумбрія блискотіли, проминаючи серед ламінарій, їхні тіла виблискували у світлі приладів. Кам’яний пильчак, укритий плямами, завмер поміж коріння водоростей, майже повністю зливаючись із тлом — лише легке тремтіння плавників виказувало його присутність.

Між густими заростями миготіли дрібні смугасті акули, що спритно маневрували між стебел, зливаючись із зеленими тінями. Кальмари ховалися в тіні очікуючи на здобич. Неподалік кілька морських котиків гралися у товщі води, їхні темні силуети то зникали, то знову з’являлися серед хвиль зелені.

Нижче, ближче до дна, повзали велетенські равлики з химерними мушлями та колючі морські їжаки. Біля них розрослися колонії мідій та устриць, які встеляли скелі немов дивовижний мозаїчний килим.

Жакі майже зупинила човен, щоб обережно маневрувати серед густих заростей, уникаючи стебел, які могли зачепитися за корпус. Вони просувалися повільно, немов пробираючись крізь густий, зачарований ліс.

— Я наче вдома, — сказала Еріка, дивлячись на підводні зарості, які коливалися навколо човна.

— Справді? У тебе в лісі риби ходять? — пожартувала Жакі, не відриваючи рук від штурвала.

Фея закотила очі.

— Звичайно ні. Просто атмосфера схожа. Заспокійлива, магічна.

— А як виглядає Тіфенвальд? — запитала Діана, повертаючись до Еріки.

Фея на секунду замислилася, а потім заговорила:

— Звичайний ліс. Густий і дикий. Дерева навколо підіймаються так високо, що їхні крони утворюють майже непроникний купол. Тож у лісі завжди напівтемрява. А під ногами — товстий шар опалого листя, моху і грибів.

— І не страшно там жити? — Мабіль здригнулася, уявивши страшний темний ліс.

— Ні, звичайно, — Еріка хмикнула. — Хто народився в темряві — її не боїться.

— І що зручно на деревах спати? — єхидно спитала Жакі, з усмішкою зиркнувши на фею.

— Чому на деревах? — не зрозуміла Еріка.

— Ну а що? Ліс, темрява, темні феї, що нишпорять між гілками… Уявляю, як ти сидиш на дереві, у світлі місяця й обгризаєш лапку якогось бідного гризуна.

— Ой! — Мабіль налякано затулила вуха.

— Не говори дурниць! — обурилася фея — У нас звичайне селище! І сплю я в ліжку, у своєму будинку!

— І гризунів із жабами ви не їсте? — невинно поцікавилася Діана. Вона непомітно дістала з сумки записник і почала ретельно занотовувати все що каже фея, краєм ока слідкуючи за нею.

— Ні! З чого ти взяла? — ще більше обурилась Еріка. — У нас є кабани, зайці, олені. Також збираємо гриби, ягоди, трави  в лісі. У нас навіть є невеличкі поля й пасовища серед дерев, де пасуться корови, вівці й кози!

— Угу… цікаво… — бурмотіла Діана, швидко записуючи. — А ще я чула, що у вас є фамільяри?

— Ну, не у всіх, — знизала плечима Еріка, трохи заспокоївшись. — Але так, є. У декого — кішки, у когось — сови, яструби… Зазвичай у тих, хто сам не вміє перетворюватися. Таких серед молодих фей зараз багато.

— Буває і таке… — протягнула Діана, не піднімаючи голови. — А чому так?

— А чого це ти так допитуєшся? — звузила очі Еріка, з підозрою дивлячись на принцесу. Потім її погляд ковзнув вниз — і вона нарешті помітила записник у Діани на колінах, сторінки якого стрімко заповнювалися дрібним почерком.

— Я що, дика тваринка для спостережень?! — обурено вигукнула фея. — Досить записувати там!

Вона потягнулася через сидіння намагаючись вихопити записник, але принцеса вчасно відсахнулася, міцно притиснувши його до себе.

— Пробач, але про темних фей дуже мало відомо! Я просто повинна це записати! — вигукнула вона, пригортаючи записник до грудей, ніби це була найцінніша реліквія.

— Щоб я ще хоч раз вам щось розповіла! — сердито буркнула Еріка й демонстративно відвернулася до ілюмінатора.

Вона схрестила руки на грудях і втупилася у густі зарості водоростей, що пропливали за вікном, бурмочучи собі щось під ніс.

Діана винувато поглянула на неї, а тоді перевела очі на подруг — шукаючи підтримки. Та ті лише знизали плечима.