Розділ 20. Аталая

Човен повільно опускався вниз, поступово занурюючись дедалі глибше у блакитну безодню. Спочатку вода навколо ще пропускала сонячне світло — вона була прозорою, в її блакиті грали сонячні промені, що пробивалися згори. Вони танцювали на скляному корпусі судна золотавими спалахами.

Та чим глибше опускалися дівчата, тим темніше ставало довкола. Тиск наростав від чого сталева оболонка човна почала тихо поскрипувати. Повітря всередині човна стало холоднішим і щільнішим, кожен вдих віддавався в грудях незвичним тягарем. Дівчата відчули легке запаморочення, немов сам світ стискався довкола них.

— Глибина… шість метрів… вісім … десять — оголошувала Жакі, стежачи за показниками на панелі керування. Їй заклало вуха, тож говорила голосніше, ніж було потрібно.

Через пів години човен нарешті м’яко торкнувся дна. Білий пісок піднявся легким серпанком, обіймаючи корпус судна мерехтливими часточками. Скоро хмара осіла і перед дівчатами відкрилася приголомшлива панорама широкої підводної долини.

На піску навколо, мов розсипані коштовності, лежали мушлі всіх можливих кольорів і морські зірки. Краби метушливо перебігали між піщинками, нажахані раптовою появою чужинців, і поспішали сховатися в нори.

На величезних валунах, що були розкидані довкола росли коралові зелені "віночки" і губки різних кольорів, схожі на підводні квітучі кущі. Між валунами плавали зграї сріблястих риб, прозорі медузи з довжелезними щупальцями, морські коники, і навіть кілька гігантських черепах, що повільно рухались, наче мудрі охоронці цього царства.

Долина була схожа на підводний сад сповнений життя і кольору. А в самому центрі цього саду розкинулося королівство, про яке дівчата так багато чули — Аталая. 

Королівство виблискувало сліпучою білизною. У його центрі височів палац, схожий на витвір мистецтва. Він стояв цілісним спорудженням — ніби його не будували, а вирізали з суцільного шматка корала чи морської скелі. Його куполи нагадували велетенські перламутрові черепашки, а башти-спіралі — раковини наутилусів.

Від палацу розходилися вузькі звивисті вулиці, викладені блискучими плитами з корала та білого каменю. Деякі з них підіймались у вигляді широких сходів, інші — спадали, утворюючи круті кам’яні тераси, з яких відкривався вид на кольорові сади з анемонами та гідроїдами.

Напівкруглі будинки міста, створені з коралів, білого каменю та перламутру, каскадами спускалися вниз від палацу, утворюючи гігантський підводний амфітеатр.

Усе королівство було накрите прозорим магічним куполом, який захищав його мешканців від зовнішнього світу. Коли на купол падало світло, він переливався усіма відтінками синього, фіолетового та золотого, ніби відгукувався на дотик сонця.

— Неймовірно… — тихо прошепотіла Діана.

— Як з казки, — додала Мабіль, притискаючи руки до грудей. — Шкода, що ми не можемо туди завітати.

— Нічого. Іншим разом. — впевнено сказала Жакі й направила човен далі. 

Судно плавно рушило вперед, описуючи широку дугу довкола міста й тримаючись на безпечній відстані. Попри легкість слів Жакі, усі добре розуміли: навряд чи їм колись ще випаде шанс побувати тут. Аталая — місце, куди потрапляють лише раз у житті, якщо потрапляють узагалі. Та навіть отримавши цей рідкий шанс, дівчата не могли потрапити до королівства, як би сильно того не хотіли.

Тож вони лише сумно спостерігали за королівством здалеку, намагаючись ввібрати у себе кожну деталь, запам’ятати кожен контур, відбиток світла на куполі, мерехтіння перламутрових дахів, ритм хвиль, що танцювали довкола і викарбувати їх собі у пам'яті.

Час від часу до королівства підпливали підводні човни. Коли вони наближалися до магічного бар’єра, купол м’яко розходився, утворюючи отвір, і судна безперешкодно проходили всередину. Потім бар’єр знову замикався, ізолюючи місто від решти світу.

Цей купол, здавалося, був єдиним, що відрізняло Аталаю від звичайного коралового рифу. Без нього здавалося, ніби риби раптом еволюціонували та вирішили жити в будівлях замість печер і змінити верхню частину тіла на людську. Тепер вони сновигали між вежами, садами та куполами й виглядали водночас казково і природно.

— Ці люди мають хвости! — захоплено вигукнула Мабіль, притиснувшись до скла.

— Звичайно, — відповіла Діана. — Це ж русали.

— Але Ліндіве не мала хвоста! — здивувалася Мабіль.

— Бо русали вміють обертатися, — пояснила принцеса. — Коли вони виходять на поверхню, то змінюють хвіст на ноги.

— Як Еріка?!

— Саме так, — усміхнулася Діана.

Мабіль задумливо перевела погляд на місто, що повільно залишалося позаду.

— То русали теж походять від давніх фей?
— Усі чарівні створіння походять від них, — невдоволено втрутилася Еріка. — Але жодне з них не настільки могутнє, як феї.

— Тоді виходить, що Сабіра теж може перетворювати ноги на зміїний хвіст? — з цікавістю запитала Мабіль.

— Що? Ні! — збентежено вигукнула Сабіра. — Я ж казала: у Нагахетів дуже мало магії.

Еріка скривила губи.
— От бачите? Феї — найсильніші істоти! А до нас ставляться як до сміття.

— До вас ставляться як до всіх інших, — пирхнула Жакі.