Розділ 20. Маяк

На ранок дівчата відчували себе вперше за довгий час справді відпочилими. Сон у затишній кімнаті, на м’яких ліжках, здавалося, мав цілющі властивості. Втома і закляклість, накопичені за місяці в тунелях, зникли без сліду.

Після смачного сніданку омлетом і ройбосом подруги вийшли з таверни. Їх очікував насичений день. Сабіра вирушила до каравану нагахетів, а решта дівчат попрямували до маяка.

Щоб дістатися його, потрібно було пройти вздовж усієї гавані до піщаної коси, на кінці якої й стояв маяк. Дорога мала бути довгою, тож дівчата дозволили собі невелику прогулянку містом.

Гавань тільки прокидалася. Двері крамниць одна за одною відчинялися назустріч новому дню. Торговці розставляли найкращий товар, деякі прикрашали вітрини стрічками, які тріпотіли на вітрі, кличучи перехожих зайти всередину. Дівчата час від часу заглядали в крамниці і ятки, розглядали різнобарвні мушлі, прикраси з перламутру, куштували місцеві фрукти та напої. Крім манго вони також спробували банани та ананаси, а Мабіль була в захваті від кокоса.

Нагулявшись, наївшись і напившись різноманітних коктейлів з соку баобаба та маракуї, дівчата нарешті вийшли на піщану косу. Вона, мов довга рука, простягалася далеко у відкриті води, вказуючи шлях подорожнім. Тут дві стихії, тиха бухта й дикий океан, зустрічалися й зливалися в єдиний, захопливий пейзаж.

З боку бухти берег був укритий м’яким, білим піском по якому час від часу перебігали чайки, залишаючи дрібні, мов рисочки, сліди. Між піщинками пробивалася зелена трава й дрібні квіти. З боку океану берег був кам’янистий, з галькою та великими валунами, об які з неймовірною силою розбивалися нестримні хвилі. Океан ревів і його рев змішувався із завиванням вітру, що не знав спокою. Тут росли лише низькорослі, міцні кущі, які вперто трималися за життя, впиваючись корінням у пісок і каміння.

Чим ближче дівчата підходили до маяка, тим жорсткішою ставала погода. Вітер шаленів: він збивав з ніг, зривав накидки, кидав у обличчя солоні бризки та жмені піску. Попри це дівчата не зупинялися, адже з кожним кроком силует маяка ставав все більшим та виразнішим. 

Нарешті, замерзлі й змоклі до нитки, вони дісталися кінця коси й перед ними постав маяк. Тут, на краю світу, він стояв як останній орієнтир перед безкрайою водною стихією. Його високі, пофарбовані у білий і червоний смуги стіни підіймалися вгору, торкаючись самого неба, а чорні металеві поручні блищали під яскравими променями сонця.

Дівчата піднялися потрісканими сходами та зупинилися перед масивними дверима, затамувавши подих. Ніхто не наважувався відчинити їх. Врешті-решт Жакі, підбурена цікавістю, взялася за металеве кільце й з силою потягнула на себе. За дверима панувала непроглядна темрява. І ще не встигли дівчата як слід зорієнтуватися, як раптовий порив вітру ззаду з силою заштовхнув їх всередину і затріснувши за собою двері, залишивши мандрівниць у повній темряві.

Потроху оговтуючись, подруги почали оглядатися довкола. Їх очі поступово звикали до півмороку, й простір навколо набував чіткіших рис. Як і казала Ліндіве, це був не тільки маяк, а й музей, присвячений історії й легендам Аталаї. Просторе прохолодне приміщення з високими кам’яними стінами зберігало у собі купу предметів, що стояли чи висіли довкола, притягуючи погляд.

Уздовж стін тягнулися шафи, заставлені вкритими пилом книгами. Між шафами висіли старовинні морські карти з незрозумілими позначками, та зброя:, списи й щити, вирізьблені з кісток гігантських риб. На підлозі стояли скульптури морських богів, перламутрові скрині з витонченим різьбленням, і панцир величезної морської черепахи, яка, здавалося, пам’ятала ще зародження Аталаї.

Та найбільшу увагу привертала одна стіна, найбільш затемнена, ніби сам простір намагався заховати її від зайвих очей. Вздовж неї висіли портрети. Величні постаті підводних королів, цариць і героїв дивилися на відвідувачів з мовчазною строгістю, що змушувала опустити погляд. Їхні риси були незвичними: кольори шкіри варіювалися від світлої й перламутрово-оливкової до насиченої мідної чи навіть бірюзової. Очі теж були різними: у когось вони були звичайними, а в когось цілковито чорними, мов у істот, які ніколи не бачили світла.

— Тут усе таке таємниче, — прошепотіла Мабіль, розглядаючи картини.

— І брудне, — додала Діана, чхнувши. — У музеях Веріталя не забувають витирати пил з експонатів.

Загалом приміщення й справді було більше схоже не на музей, а на чийсь погріб, де зберігалися непотрібні речі та все ж дівчата говорили пошепки, боячись потривожити тишу що була навколо. За товстими стінами маяка долинав приглушений гуркіт хвиль, що розбивалися об кам’яні береги, в середині ж була якась занадто велична тиша.

Та враз її було зруйновано. З другого поверху почулися крики. Емоційний жіночий голос відбився від стін, ніби намагаючись пробити їх своєю люттю.

— Що це було? — насторожено запитала Мабіль.

Ніхто не знав. Тому не зволікаючи, подруги почали підійматися нагору вузькими гвинтовими сходами. Вони були вологими, і не освітленими, тож дівчатам довелося йти навпомацки: обережно і дуже повільно.

Тим часом голоси ставали дедалі виразнішими. Скоро дівчата змогли чітко почути: — Я Еріка фон Вальдерзей! Темна фея з Тіфенвальду! Пропусти мене негайно!

Голос наповнений гнівом і нетерпінням гримів, мов гроза, змушуючи стіни маяка, дрижати.

— Два тижні ти вже мене діймаєш! — пролунав у відповідь низький чоловічий бас. — Я сказав: не пропущу!