Розділ 19. Занурення

Кай уважно слухав розповідь Еріки, неквапливо жуючи пиріг. Мабіль готувала його весь ранок, позичивши кухню у Ліндіве. На подив усіх, наглядач із задоволенням прийняв подарунок — і одразу видав Мабіль пропуск.

Усі інші дівчата, окрім Еріки, також отримали свої. Це були невеликі прямокутні клаптики трохи пожовклого паперу з печаткою, на якій красувалося слово Фатацинія, і підписом Кая. Тим часом Сабіра закінчувала лікувати порізану руку Діани. На її власній руці залишився лише тонкий білий слід, майже непомітний, але все ще відчутний.

Коли фея нарешті завершила свою розповідь, Кай задумливо кивнув:

— Навряд чи твоє бажання справдиться. Захопити світ — це, звісно… — він почухав бороду. — Амбітно. Але от дізнатися, що там трапилося, цікаво навіть мені. Якщо розгадаєш таємницю катаклізму, заходь, розкажеш.

— Дякую хоч на цьому. — буркнула Еріка. - А що в заставу дати? Теж кров? 

— Від тебе вистачить і волосся.

— Ти якось швидко погодився пропустити мене — Еріка вхопила кілька волосин на голові й різко смикнула. Потім простягнула їх наглядачеві.

Кай узяв волосся двома пальцями й акуратно сховав їх у маленьку скляну колбу.

— Ти, нарешті пояснила, навіщо хочеш потрапити до Фатацинії. А не як минулого разу — просто приходила два тижні поспіль і погрожувала мені.

Жакі пирхнула, не стримавшись.

Еріка зиркнула на неї спідлоба, але промовчала. Вона, підійшла до столу та взяла перо. Її розмашистий підпис зайняв місце під підписом Сабіри. 

— Тепер усе офіційно, — задоволено сказав Кай, закриваючи книгу. 

Потім він дістав карту з однієї з численних шухляд столу і розгорнув її. На карті були зображені блакитні простори океану Таїласа з позначеними рифами, течіями й небезпечними зонами. На півночі були схематично зображені Сафірос та королівство Аталая, трохи нижче відкритий океан, а на самому півдні невідомі землі Південної Корони, які зникали за білим обрисом.

— А тепер пояснюю, — почав Кай. — Коли ви опуститеся під воду, дочекайтеся, поки не досягнете дна. Прямо перед собою ви побачите Аталаю. - чоловік вказав на карту. - Навіть не намагайтеся, підійти близько. Обійдіть королівство з лівого боку й тримайте максимальну дистанцію. Їхня територія захищена магією, яка легко відчуває чужинців.

Він перевів палець далі по карті у напрямку зеленої плями, що  обрамляла Аталаю.

— Далі буде ліс водоростей. У ньому легко заблукати, тож постійно звіряйтесь з компасом — стрілка постійно має вказувати на південь. А далі все просто: тримайте напрямок прямо. Але дотримуйтесь двох правил. По-перше, уникайте жолобів.

— Жолобів? — здивувалася Мабіль.

— Глибокі ущелини на дні океану, — пояснив Корай. — Взагалі уникайте дна океану. Він непередбачуваний й небезпечний. Там живуть істоти, яких краще не турбувати. По-друге, не підіймайтесь на поверхню. Чим ближче ви будете до Південної Корони, тим суворіші будуть води.

— Тобто триматись середини, — підсумувала Жакі.

— Саме так, — підтвердив Кай. Він склав карту й передав інженерці:

— Усі готові?

— Зараз, — відповіла Жакі.

Вона підійшла до робота, що стояв біля столу, і міцно обійняла його. — Я буду сумувати, Жан...

Жан не відповів, лише тихо випустив клуб пари. Його металеві пальці слабо стиснулись, ніби він теж прощався.

— Дивовижний винахід, — похвалив Кай.

— Я вклала в нього душу, — сумно промовила Жакі.

— Якщо повернетеся — зможеш його забрати, — додав він після паузи.

Жакі з подивом глянула на Кая.

— Не люблю розлучати сім’ї, — знизав він плечима.

— Дякую! — Жакі радісно кинулась йому на шию.

Аскель теж підійшла до столу і зі смутком у серці поцілувала свій старий меч. Її рука на мить затрималася на руків’ї, ніби ще не могла відпустити зброю, що супроводжувала її в стількох битвах. Але враз дівчина випросталася, відійшла від столу й стала до нього спиною, змушуючи себе не озиратися.

Кай жестом запросив дівчат йти за собою. Вони спустилися на перший поверх маяка. Чоловік посунув величезну раковину черепахи, що стояла біля стіни. Вона з глухим скрипом зрушила з місця, відкриваючи за собою важкі дерев'яні двері. Вони були точною копією вхідних дверей маяка, але вели на край коси.

Берег був спустошеним і відкритим вітрам. Пісок тут був не таким м'яким, як у бухті, а щільнішим, перемішаним із дрібною галькою. По ньому були розкидані великі уламки мушель і загартовані морем уламки коралів, що нагадували дивні кістки невідомих створінь. На самому краю коси, де пісок поступово переходив у кам'янистий виступ, їх уже чекав підводний човен.

— Це… неймовірно, — прошепотіла Мабіль, захоплено дивлячись на судно.

За розмірами човен нагадував невелику карету мідного кольору у формі лежачого яйця. По обидва боки виднілися металеві плавці, а позаду — хвіст, схожий на риб'ячий. Верхня половина корабля була зроблена зі скла, яке дозволяло спостерігати за навколишнім світом під водою.

Через скло було видно шість сидінь, оббитих м'якою чорною шкірою, розташованих парами. За останніми сидіннями залишалося місце для речей. Спереду, біля лівого сидіння, знаходився позолочений штурвал із витонченими різьбленими деталями, а під ним — ряди важелів і педалі, що нагадували елементи музичного інструмента.