Розділ 19. Сафірос

Коли дівчата нарешті ступили на вулиці Сафіроса, сонце вже піднялося високо над горизонтом, заливаючи місто яскравим золотим світлом. Сафірос розкинувся терасами вздовж схилів гір. Його будинки з різьбленими дерев’яними рамами на вікнах і дверях привертали увагу витонченими деталями: хвилі, черепашки й дельфіни прикрашали кожен фасад. 

Прохолодний вітерець гуляв вулицями, ще вологими після ранкового дощу, намагаючись зірвати з натягнутих між будинками мотузок різнобарвний одяг, що майорів на вітрі, мов прапори.

— А тут осінь швидко настає, — Мабіль здригнулася, коли вітер пробігся по її ще вологій після пляжу шкірі.

— Це не осінь, а весна починається, — поправила її Сабіра.

— Тобто? — здивувалась Мабіль. — Але ж зараз початок вересня!

— Поки ми йшли тунелями, то перетнули екватор, — пояснила Діана, все ще обережно тримаючись за руку Аскель. — Тепер ми на південній півкулі. А тут усе навпаки: осінь – це весна, а зима – це літо.

Мабіль ошелешено подивилася на неї, а потім на місто, ніби намагалася усвідомити цей новий для себе факт.

— Неймовірно. — врешті видихнула вона.

Гавань, до якої вийшли дівчата, була саме такою, якою й мала бути гавань великого морського міста: гамірною, барвистою та сповненою життя. Уздовж причалів вишикувалися судна з усіх куточків світу: важкі вантажні баржі, швидкі торгові шхуни, пасажирські пороми й химерні човни місцевих мешканців, оздоблені різьбленням та кораловими орнаментами. Їхні барвисті корпуси плавно погойдувалися на хвилях, а поліровані борти сяяли під сонцем, немов луска велетенських морських істот.

Вздовж гавані тягнулася широка набережна з тавернами, чайними лавками та крамницями, збудованими в найрізноманітніших стилях. Скляні фасади сусідили з різьбленими дерев'яними балконами, металеві арки перепліталися з кольоровою черепицею. З відчинених вікон долинали сміх моряків, дзенькіт келихів, уривки розмов різними мовами та мелодії старих пісень, які хтось грав на  флейті. Попри шум і киплячу навколо роботу гавань дихала легкістю і спокоєм. 

Голодні після довгої дороги, дівчата увійшли до невеликої таверни з вивіскою у формі мушлі, що гойдалась на ланцюгах над дверима. Усередині панувала розслаблена й навіть трохи лінива атмосфера. Повітря було наповнене ароматами свіжоспеченого хліба, лимонного чаю, й смаженої риби, що шкварчала десь на кухні. Білі та блідо-блакитні стіни нагадували кольори морської піни й літнього неба. Уздовж них тягнулися дерев'яні полички, заставлені мушлями всіх можливих форм і розмірів: від крихітних перлинно-рожевих до великих спіральних раковин із переливами срібла та бірюзи. Зі стелі звисали рибальські сіті, прикрашені коралами, скляними поплавцями та висушеними морськими зірками. У м’якому світлі, що лилось крізь напівпрозорі фіранки кольору океанської хвилі, вони робили таверну схожою на справжній підводний світ. Троє відвідувачів, що вже сиділи за столами, ледве підвели погляди на новоприбулих, але швидко повернулися до своїх справ, продовжуючи неголосно обговорювати щось між собою. Моряки, купці та шукачі пригод приходили та шли щодня, й ще одна компанія подорожніх, якби вони не виглядали, нікого не могла тут здивувати.

З дверей, що вели на кухню, миттєво з’явилася господиня таверни – кремезна жінка з теплою усмішкою, шкірою оливкового відтінку та акуратно зібраним у вузол червоним з прорізами сивини волоссям. Її обличчя було вкрите тонкою павутиною зморшок, але очі сяяли живим блиском.

— Ой-йой-йой! — вигукнула вона. — Та на вас же страшно дивитися! Бліді, худі! Бігом сідайте, я зараз вас нагодую!

І, не чекаючи відповіді, жінка швидко зникла на кухні. Дівчата навіть не встигли обговорити, що саме хочуть з’їсти, але зараз це було й неважливо. Вони б погодилися на будь-яку їжу, аби вона була гарячою.

Втомлено опустившись на дерев’яні лави, подруги нарешті змогли розслабитися. Стіл, хоч і грубої роботи, був застелений чистим лляним рушником із вишитим хвилеподібним орнаментом. За вікном відкривався чудовий краєвид на бухту: океан переливався бірюзовими й смарагдовими відтінками, човни тихо погойдувалися на хвилях, немов дрімали після довгого плавання, а чайки кружляли над водою в пошуках їжі.

— У цієї жінки червоне волосся! — захоплено прошепотіла Мабіль, дивлячись у бік кухні.

— Вона так відреагувала… — пробурмотіла Аскель, знеможено обпершись ліктями на стіл. — Невже каравани Нагахетів приходять у кращому вигляді ніж ми?

Сабіра кинула на неї незрозумілий погляд.

— Каравани ходять іншим тунелем, — пояснила вона. — Він ширший, там трапляються відлюдники, у яких можна зупинитися й поповнити запаси. До того ж річка там глибша, тому можна пливти на великих кораблях, а не в маленькому човні, як ми.

— То чому ми не пішли тим маршрутом? — здивувалася Аскель.

— Бо шлях яким йшли ми швидший. — Сабіра на мить замовкла. — І тому, що я не хотіла показувати вам головний маршрут.

Дівчата здивовано перезирнулися.

— Тобто ти не довіряла нам? — уточнила Діана.

— Нагахети завжди мають бути обережні, — знизала плечима Сабіра. — А ви виглядали занадто дивно. 

Дівчата не встигли їй нічого відповісти, бо саме в цей момент господиня принесла їжу. Густа томатна юшка парувала, випускаючи в повітря насичений запах спецій. Вона ховала в собі ніжні шматочки яловичини, квасолю, картоплю та цибулю. Поряд із мисками господиня поставила кошик із теплими шматочками хліба.