Розділ 18. Вихід

Нарешті подруги могли йти далі. Зранку, свіжі й сповнені надії, вони знову сіли в човен і вирушили тунелем уперед. Їхній шлях, наближався до завершення, їм залишилося близько двох тижнів дороги, щоб дістатись виходу. Та саме в цю мить організм Діани не витримав.

Два місяці без сонячного світла й нормальної їжі, праця на межі можливостей та купання в холодній річці виснажили принцесу. Вона захворіла. Під вечір її щоки вкрилися тривожним рум’янцем, лоб став гарячим, а горло почало нестерпно боліти.

Сабіра схилилася над нею, приклавши долоню на лоба.

— Ти вся гориш, — сказала вона занепокоєно.

Діана лише стомлено кивнула. Обличчя її було блідим, а погляд затуманеним. Вона навіть не намагалася щось відповісти. Лише сильніше закуталась в вологий плащ і заплющила очі, немов це могло зупинити біль.

Ніч стала випробуванням для дівчат. Принцесу трясло в гарячці. Її свідомість то прояснювалась, то знову тонула в липкому тумані, як у трясовині. Діана марила: шепотіла щось про батьків, про Веріталь, про блакитне небо, якого не бачила вже кілька місяців. Її тіло було мокрим від поту, а подих уривчастим й ламким. 

Дівчата вирішили зробити зупинку. Вони перенесли Діану з човна на берег й розвели багаття. 

Сабіра не відходила від неї ані на мить. Вона сиділа поруч, змінюючи вологі компреси, поїла принцесу гіркими відварами та витирала піт зі змарнілого обличчя. Попри втому, її рухи залишалися точними та впевненими. Вона не дозволяла собі слабкості. 

Інші дівчата також не спали. Ніхто не смів лягати, поки Діана боролася за життя. Аскель сиділа біля принцеси, тримаючи її за руку. Її погляд був застиглим, спрямованим у темряву тунелю. Вона міцно стискала пальці Діани ніби намагалася передати їй частину своїх життєвих сил. Це було єдине, чим вона могла допомогти. 

Мабіль не знаходила собі місця. Вона ходила берегом туди-сюди, немов замкнена у клітці. Її губи беззвучно шепотіли молитви всім богам, яких тільки знала дівчина.

Жакі сиділа осторонь, згорблена, втупившись у Діану. Вона мовчала й лише слухала, як хрипко, через силу, дихає подруга.

Темрява навколо здавалася щільнішою, ніж зазвичай. Глухий плескіт води відбивався від стін надто гучний, надто живий у цій мертвій тиші. Здавалося, сам тунель стискався довкола них, ніби перевіряв, чи витримають подруги його.

На ранок температура Діани на щастя спала, та сама вона залишалася вкрай виснаженою. Кожен рух давався їй з неймовірним зусиллям. Втім, попри втому, вона наполягла на тому, щоб продовжити шлях. Тож дівчата знову сіли в човен і рушили далі тунелем.

— Добре, що ми не йдемо пішки, — зітхнула Мабіль, обережно підтримуючи принцесу й поячи її теплою водою, поки човен неквапно колихався на спокійній течії.  — Нам би довелося нести тебе на собі.

Діана ледь посміхнулась, але відповідати сил уже не мала. Більшість часу вона лежала, притулившись до плеча Мабіль, змарніла й квола. Дівчата вкутали її всім, що мали, але вона все одно тремтіла.

— Хай ще трохи потерпить, — сказала Сабіра, оглядаючи Діану через плече. — Як тільки прибудемо до Сафіроса, я закопаю її в пісок.

— Закопаєш?! — Діана рвучко розплющила очі й вигукнула так голосно, як тільки дозволяла слабкість.

Сабіра не стрималась й розсміялась, здається, уперше за весь час подорожі.

— Щоб вигріти тебе, — пояснила вона. — Ти перемерзла. А гарячий пісок прогріває тіло краще, ніж будь-яке зілля.

— Тобто ми вже майже на місці? — полегшено зітхнула Мабіль.

— Так. Якщо все буде добре, за кілька днів будемо в Сафіросі.

Діана втягнула голову в плечі, кутаючись у ковдру глибше. Дорога здавалася нескінченною, і навіть ці кілька днів звучали для неї, мов ще один місяць виснажливої мандрівки.

— Сподіваюсь… — прошепотіла вона й одразу зайшлася в кашлі.

Дні стрімко змінювали одне одного. Човен повільно та все ж безупинно рухався вперед, а тунель поступово розширювався. В нескінченну темряву довкола почало просочуватись щось, чого дівчата вже давно не бачили. Тепле й м'яке світло нарешті потрапило до тунелю.

Тепер його можна було розгледіти в усіх нечисленних подробицях. Річка більше не здавалася бездонною чорною прірвою. Вона переливалася бурштиновими й бронзовими відтінками, виблискуючи щораз сильніше, віддзеркалюючи світло, що невпинно посилювалося попереду.

Дівчата, виснажені довгими тижнями під землею, відчули, як разом зі світлом до них повертаються сили. Здавалося, сонячні промені ще не торкнулися їх напряму, але вже зігрівали душу, проганяючи втому та відчай. Навіть Діана, ще слабка й квола, помітно пожвавішала. 

— Я й забула, як це бачити сонячне світло. — радісно прошепотіла вона.

Нарешті перед дівчатами з'явився вихід. Величезний отвір в якому було видно яскраве блакитне небо. Таке безмежне й живе воно здавалося неймовірно великим після тісних кам'яних коридорів. Повітря раптом також змінилося. Замість вогкої прохолоди печер воно принесло запах нагрітого сонцем каміння, солоного морського бризу та далеких квітів.

Коли човен наблизився до виходу, його накрила хвиля сліпучої білизни й все навколо потонуло у цьому  світлі. Дівчата мимоволі заплющили очі, прикриваючись руками. Після тривалого перебування в темряві навіть світло здавалося їм надто сліпучим. Тож вони пропустили ту мить, коли човен виплив на зовні.