Розділ 17. Важлива розмова

— О, та щоб її. — першою після невеликої паузи заговорила Жакі, витираючи брудне обличчя.

— І що тепер? — прохрипіла Мабіль, не зводячи розгубленого погляду зі стіни, що перегороджувала їм дорогу.

Закляття на Сабірі зникло, і вона, нарешті змогла розтулити рота: — Ти принцеса? Проклята?!

Діана тяжко зітхнула та опустила голову: — Так, я принцеса Орвіньєру. І так, я проклята.

— Ви знали про це?! — різко повернулася Сабіра до інших дівчат.

Мабіль, Аскель і Жакі винувато кивнули. Сабіра захитала головою, ніби не могла до кінця усвідомити почуте.

— Це не те, про що легко говорити, — пояснила принцеса. — Особливо коли правда може поставити всіх навколо мене під удар.

— Але це все одно поставило нас під удар! — обурилася Сабіра. — Це створіння напало на нас й мало не вбило. Воно обвалило половину тунелю! Думаю, тепер я маю повне право знати правду!

— Це буде довго — протягнула Жакі. — Давайте хоч багаття розведемо, висохнемо, зберемося з силами. Жан поки човен переверне. До речі, де Жан? — вона озирнулася у пошуках робота, але його ніде не було видно. 

Погляд дівчини метнувся до річки. З-під поверхні води, тьмяно виблискуючи, виглядала знайома округла спина. Робот лежав нерухомо, наполовину занурений у мул.

— Жан! — із розпачем Жакі кинулася у річку.

Аскель миттєво рушила слідом. Разом вони, важко дихаючи, витягнули на берег непорушне тіло робота. З отворів його металевого корпусу тонкими цівками стікала вода, а механізми всередині були забиті мулом і піском.

— Ні, ні, ні. — Жакі тремтячими руками почала розкручувати болти, оглядаючи пошкодження. Жан був у жахливому стані, тож інженерка, забувши про власні проблеми, негайно кинулася його ремонтувати.

Тим часом інші дівчата взялися розводили багаття. Вогонь розгорявся повільно, з хрипким потріскуванням, кидаючи теплі золотаві відблиски на вологі стіни печери. Коли човен перевернувся з нього впала вся риба, яку дівчата наловили. Це означало, що на вечерю у них залишився лише чай із трав, які носила з собою Сабіра. Листя та квіти були мокрими, але зберегли свій аромат.

Тож за чашкою чаю дівчата й розповіли Сабірі все: про прокляття, Фатацинію, артефакт і чому вони всі за ним йдуть. Коли історія добігла кінця, дівчина на мить прикрила очі, вдихаючи духмяний запах чаю.

— Дайте мені трохи часу, — сказала вона нарешті. — Мені треба все обміркувати.

Сабіра заглибилась у роздуми, а дівчата вирішили не сидіти без діла й перейти до нагальної проблеми.

— Що ж, завал не обійти, — зітхнула Аскель. — Єдиний вихід розчищити дорогу.

— Але як? — зітхнула Діана. — Голими руками тут не впоратися.

— У мене є інструменти, — озвалася Жакі. Не зважаючи власну на роботу, вона уважно слідкувала за розмовою.  — Якщо добре попрацюємо, за тиждень впораємось.

Її сумка не була набита чимось особливо корисним для розбору завалу, але в ній знайшлися кілька добротних ломів. Вони й стали зброєю подруг у боротьбі з камінням. Дівчата негайно взялися до роботи й глухий дзвін металу наповнив тунель. Аскель і Мабіль працювали ломами, натужно сопучи від зусиль. Діана та Сабіра згрібали та виносили дрібне каміння, розчищаючи шлях.

Жакі продовжила працювати над роботом і зрештою, після трьох днів постійної роботи, все ж змогла його полагодити. Жан був далеко не в ідеальному стані, але міг рухатися, і цього було достатньо. Навіть у такому зношеному вигляді він міг підіймати кам’яні брили, які дівчата б навіть не змогли зрушити. Його сила стала справжнім порятунком й робота пішла швидше.

Подруги працювали безупинно. Вони зупинялися лише на короткий відпочинок і швидкий перекус. І тепер через брак часу й можливостей вони їли все, що вдавалося знайти: гірке, пекуче коріння, маленьких гризунів, яких ловила Сабіра, й навіть грибоподібні нарости з кам’яних стін. Дівчата пили густі настоянки, не замислюючись, що в них плаває. Адже головним зараз було те, що вони на кілька годин знімали втому й повертали силу в ногах.

Кожен новий день здавався нескінченною боротьбою за виживання. Руки дівчат вкрилися мозолями, шкіра потріскалася, а м’язи боліли так, ніби їх шматували зсередини. Та одна думка не дозволяла зупинитись: якщо вони не розчистять завал, то залишаться тут назавжди.

Поступово завал зменшувався. Камінь за каменем, брила за брилою дівчата відвойовували простір у глухої, байдужої стіни. Спочатку їм вдалося пробити лише вузьку щілину, крізь яку просочувалося прохолодне повітря. Але з кожним днем вона росла. Спершу в неї можна було просунути лише палець. Потім у неї почала пролазити рука. Потім голова. І, зрештою, крізь неї вже можна було проповзти всім тілом.

Та дівчата не хотіли завдавати клопоту тим хто мав йти тунелем після них. Тож вони вирішили розчистити завал повністю. Це рішення продовжило їх страждання на довгих три дні. І ось, на восьмий день роботи, вони прибрали останній камінь з дороги. Нарешті прохід був вільний.

— Ми це зробили! — вигукнула Мабіль, підстрибнувши й підкинувши в повітря жменю камінців, які обсипалися їй на голову.

Втома відступила, залишивши після себе лише полегшення й радість. Дівчата кинулися одна до одної, сміялись, обіймались, не стримуючи сліз радості. Жан, клацнувши механізмами, важко осів на землю, ніби й сам відчув полегшення.