Розділ 17. Шлях до Фатацинії

— У цій книзі записані всі, хто коли-небудь вирушав до Фатацинії, — промовив Кайкай, постукуючи пальцем по книзі. — Сюди впишетеся й ви. Але, щоб отримати білет, кожна з вас повинна буде щось віддати натомість. Плата за проїзд, так би мовити.

— Що ми можемо дати? — запитала Діана, обережно торкаючись шкіряної обкладинки кінчиками пальців. Вона була холодною на дотик.

Чоловік  усміхнувся:

— Ну, принцесо, ти можеш дати трохи своєї крові.

— Навіщо вона вам? — одразу напружилася Аскель.

— Таке прокляття, як у Діани, — рідкісне явище, — пояснив Кайкай спокійно. — Її кров чудово підійде для створення різноманітних талісманів і зілля. 

Аскель уже хотіла щось заперечити, але Діана м’яким жестом зупинила її.

— Гаразд, — спокійно відповіла вона. — А що з іншими?

— Щось, що належить їм і може доповнити колекцію мого музею.

Мабіль, Жакі й Аскель переглянулися. Їхні обличчя виражали змішані почуття — від подиву до легкого занепокоєння.

— Добре, ми щось вигадаємо, — зрештою сказала Аскель. — А що буде після того, як ми отримаємо білети?

Кайкай уперся руками в стіл, нахилився вперед і серйозно подивився на дівчат.

— Після того, як ви отримаєте білети, вам доведеться зануритися в океан і перетнути його.

— Тобто… перетнути океан? — перепитала Діана, не вірячи своїм вухам.

Обличчя Кайкая залишалося непроникним:

— Саме так. Я дам вам підводний човен.

— Підводний човен?! — Жакі аж підскочила від захвату. Але її запал одразу згас, щойно вона побачила стривожені обличчя подруг.

— Перетнувши океан, ви дістанетеся Південної Корони, — продовжив Кайкай.

— Південна Корона… — прошепотіла Аскель, намагаючись пригадати цю назву.

— Це ж… — почала Діана, але Кайкай перебив її:

— Найпівденніша частина планети. Недосліджений материк. Нескінченна, холодна пустка. Фатацинія захована в самому її серці.

— Що?! — вигукнули дівчата в один голос.

— Ти серйозно?! — обурено вигукнула Еріка, яка досі мовчки левітувала за їхніми спинами, вивчаючи книгу. — Фатацинія знаходиться там?!

— Наскільки мені відомо — так, — відповів Кайкай з тим самим спокоєм. — Є ще питання?

— Так, — озвалася Жакі. — Чому саме під водою доведеться плисти?

— У водах навколо Південної Корони постійні шторми. Звичайним човном плисти занадто небезпечно.

— Навіщо нам узагалі пропуски, якщо ми навіть не будемо заходити на територію королівства? — запитала Діана.

— По-перше, Аталаї формально належить увесь океан Таїласа. Усі, хто подорожують його водами, зобов’язані мати дозволи. По-друге — якщо ви зникнете безвісти або загинете на території, яку аталайці вважають своєю, хтось має нести відповідальність, — відповів Кайкай. — А я, пропускаючи тебе, Діано, наражаю себе на великі неприємності. Якщо з тобою щось станеться — буде міжнародний скандал.

— Я знаю… — Діана опустила голову. Але вже за мить підняла її знову. — Але навіщо це вам? Навіщо ви наражаєте себе на небезпеку? Хто ви такий насправді? 

— Я вже казав: я — наглядач маяка, — знизав плечима Кайкай.

— Не йди від відповіді, — втрутилася Еріка, схрестивши руки. — Ти не фея. То звідки знаєш про Фатацинію?

— Гаразд, — чоловік тяжко зітхнув. — Я уродженець Аталаї. Живу й працюю на маяку вже багато років. Досліджую історію магії та Фатацинії... Якщо можна так сказати — я зацікавлений у її відкритті. Але вирушити туди сам я не можу.

— Ага, тепер зрозуміло, — усміхнулася Еріка. — Ти просто хочеш нас використати! Відсиджуєшся тут у безпеці, а в небезпеку відправляєш інших.

— У мене є свої причини, — в очах чоловіка промайнула темна тінь. — Та й ви теж мене використовуєте. Вам потрібні мої знання, підказки та човен. Ти ж, Еріко теж не можеш дістатися Фатацинії без нього. Отже, ми — квити.

Фея роззявила рота, але не знайшлася, що сказати. Зрештою, вона обурено пирхнула і полетіла  геть з маяка, грюкнувши дверима наостанок.

— Є ще питання? — Кайкай перевів погляд на дівчат. Його очі метали громи і блискавки.

Дівчата похитали головами, налякано завмерши.

— Тоді йдіть. І добре все обдумайте. І ще раз: воно вам не треба. Нікому з вас.

Діана кивнула і низько вклонилась:

— Дякую, пане Кайкаю.

Чоловік ледь усміхнувся:

— Прошу. І можна просто — Кай.

Попрощавшись, дівчата вийшли з маяка. На вулиці вже вечоріло. Небо пофарбувалося в м’які рожеві й пурпурові відтінки. Десь далеко,  на тлі заходу, силует корабля повільно зникав за обрієм. Лише шум прибою і крики чайок порушували вечірню тишу.

Еріка, виявилося, не пішла геть. Вона стояла на східцях, мовчки вдивляючись у далечінь.  Дівчата стали поруч. Хвилину вони мовчки стояли, намагаючись осмислити все почуте від Кая.