Розділ 16. Маяк

На ранок дівчата прокинулися, відчуваючи себе вперше за довгий час справді відпочилими. Сон у затишній кімнаті, на м’яких ліжках, здавалося, мав цілющі властивості. Втома і закляклість, накопичені за місяці в тунелях, зникли без сліду.

Після смачного сніданку омлетом і ройбушем вони вийшли з таверни. Сабіра, поправила шарф:

— Я піду до своїх. Знаю, де вони зупинилися. Побачимося ввечері.

І вона швидко зникла у ранковій метушні гавані.

— А ми одразу до маяка підемо? — запитала Мабіль.

— Так, — підтвердила Діана. — Вирішимо все одразу.

Щоб дістатися маяка, потрібно було пройти вздовж усієї гавані до піщаної коси, на кінці якої й стояв маяк. Тож дівчата дозволили собі невелику прогулянку.

Гавань тільки прокидалася. Сонце вже піднялося над горизонтом, заливаючи усе м’яким золотавим світлом та повітря ще не встигло прогрітися, і свіжий вітерець гуляв брукованими вулицями, змішуючи між собою запахи риби, спецій та кави.

Двері крамниць одна за одною відчинялися назустріч новому дню. Торговці розставляли найкращий товар: сушені трави в прозорих банках, кошики з бананами, ананасами та кавунами, амулети з перламутру, браслети з мушель. Деякі прикрашали вітрини стрічками, які тріпотіли на вітрі, кличучи перехожих зайти всередину.

Дівчата час від часу заглядали в крамниці і ятки — розглядали різнобарвні мушлі, прикраси з перламутру, куштували місцеві фрукти та напої. 

І ось, нагулявшись, наївшись і напившись різноманітних коктейлів на кокосовому молоці та соків з баобаба та маракуї, дівчата нарешті вийшли на піщану косу.

Вона, мов довга рука, простягалася далеко у відкриті води, вказуючи шлях подорожнім. Тут дві стихії — тиха бухта й дикий океан — зустрічалися й зливалися в єдиний, захопливий пейзаж.

З боку бухти берег був укритий м’яким, білим піском по якому час від часу перебігали чайки, залишаючи дрібні, мов рисочки, сліди. Між піщинками пробивалася зелена трава й дрібні квіти.

З боку океану берег був кам’янистий, з галькою та великими валунами, об які з неймовірною силою розбивалися нестримні хвилі. Океан ревів і його рев змішувався із завиванням вітру, що не знав спокою. Тут росли лише низькорослі, міцні кущі, які вперто трималися за життя, впиваючись корінням у пісок і каміння.

Чим ближче дівчата підходили до маяка, тим жорсткішою ставала погода. Вітер шаленів. Він збивав з ніг, зривав накидки, кидав у обличчя солоні бризки та жмені піску. Попри це дівчата не зупинялися, адже з кожним кроком силует маяка ставав все більшим та виразнішим. 

Нарешті, замерзлі й змоклі до нитки, вони дісталися кінця коси. Перед ними постав маяк. Тут, на краю світу, він стояв як останній орієнтир перед безкрайою водною стихією. Його високі, пофарбовані у білий і червоний смуги стіни підіймалися вгору, торкаючись самого неба, а чорні металеві поручні блищали під яскравими променями сонця.

Дівчата піднялися потрісканими сходами та зупинилися перед масивними дверима, затамувавши подих. Ніхто не наважувався відчинити їх. Врешті-решт Жакі, підбурена цікавістю, взялася за металеве кільце й з силою потягнула на себе.

За дверима панувала непроглядна темрява. І ще не встигли дівчата як слід зорієнтуватися, як раптовий порив вітру ззаду з силою заштовхнув їх всередину і затріснувши за собою двері, залишивши у темряві та тиші.

Потроху оговтуючись, дівчата почали оглядатися довкола. Очі поступово звикали до півмороку, і простір навколо набував чіткіших рис.

Як і казала Ліндіве, це був не просто маяк — а музей, присвячений історії й легендам Аталаї. Просторе прохолодне приміщення з високими кам’яними стінами зберігало у собі купу предметів, що стояли чи висіли довкола, притягуючи погляд.

Уздовж стін тягнулися дерев’яні шафи, заставлені старовинними вкритими пилом книгами. Між шафами висіли старовинні морські карти з незрозумілими позначками, і зброя — списи й щити, вирізьблені з кісток гігантських риб. На підлозі стояли скульптури морських богів, перламутрові скрині з витонченим різьбленням, і панцир величезної морської черепахи, яка, здавалося, пам’ятала ще зародження Аталаї.

Та найбільшу увагу привертала одна стіна — найбільш затемнена, ніби сам простір намагався заховати її від зайвих очей. Вздовж неї висіли портрети. Величні постаті підводних королів, цариць і героїв дивилися на відвідувачів з мовчазною строгістю, що аж змушувала опустити погляд.

Їхні риси були незвичними: кольори шкіри варіювалися від світлої й перламутрово-оливкової до насиченої мідної чи навіть бірюзової. Очі теж були різними — у когось звичайними, у когось — цілковито чорними, мов у істот, які ніколи не бачили світла.

— Тут усе таке… таємниче, — прошепотіла Мабіль, розглядаючи картини.

— І брудне, — так само тихо додала Діана, чхнувши. — У музеях Веріталя не забувають витирати пил з експонатів.

Загалом це справді більше було схоже не на музей, а на чийсь погріб, де зберігалися непотрібні речі та все ж дівчата говорили пошепки, боячись потривожити тишу що була навколо. За товстими стінами маяка долинав приглушений гуркіт хвиль, що розбивалися об кам’яні береги та вітер — в середині ж була якась занадто велична тиша.

Та враз її було зруйновано. З другого поверху почулися крики. Емоційний жіночий голос відбивався від стін, ніби намагаючись пробити їх своєю люттю.