Розділ 15. Неправильні судження

Друга половина місяця стала для мандрівниць набагато важчою. Подорож почала залишати відбиток не лише на тілах дівчат, а й на їх розумах. Темрява, що на спочатку лякала, стала звичною, але від того не менш виснажливою. Очі дівчат адаптувалися до постійного напівмороку, тож тепер, коли Сабіра зрідка запалювала ліхтар або вони розпалювали багаття, світло сприймалося як ворожа стихія. Воно боляче різало очі, змушувало мружитись, відвертатися, терти повіки до сліз.

Шкіра подруг втратила здоровий відтінок, стала блідою та сірою. Через вологість і відсутність сонячного світла вона почала лущитися, а на руках та шиях дівчат з’являлись дрібні висипання.

— Це жах, — бурчала Діана роздратовано чешучи передпліччя, коли вони зупинилися на короткий відпочинок на землі. Багаття тихо потріскувало, відкидаючи м’яке світло на кам’яні стіни, але замість затишку воно приносило лише головний біль. — Я вся чухаюся!

— Давай я тебе намажу, — запропонувала Сабіра, уважно розглядаючи почервонілу шкіру на руці Діани.

— Чим? — запитала та з підозрою.

Провідниця дістала з похідної сумки маленьку склянку з матового скла. Усередині мерехтіла густа біла рідина, схожа на сметану, але трохи світліша.

— Це лікувальна мазь. Зніме подразнення.

Діана кивнула й простягнула руку. Її шкіра була набряклою, з дрібними червоними плямами. Сабіра почала повільно та обережно втирати мазь в шкіру, поки Діана дивилася на цей процес із якоюсь дитячою зачарованістю. Коли Сабіра закінчила, Діана притиснула руку до грудей, роздивляючись її з напруженим очікуванням.

— Не слідкуй так пильно, — спокійно мовила Сабіра. — Ліки не подіють одразу. Потрібен час.

— Як так? — Діана злегка підвела брови. — Нагахети відомі своїми лікувальними силами. В книгах пишуть, що ви вмієте миттєво загоювати рани.

Діана простягнула Сабірі книгу "Життя пустелі", сторінки якої були вже трохи зім'яті та вицвілі на згинах. Вона розгорнула розділ і вказала пальцем на текст: — Ось тут, бачиш?

Сабіра вчиталася. Її очі повільно ковзали рядками, поки в куточках вуст не з’явилася тінь гіркої усмішки. Закінчивши вона зневажливо зітхнула.

— Не читай ці казки. Ці книги пишуть мудреці Халістару, які ніколи в житті нас не бачили, але дуже полюбляють вигадувати. 

— То це не правда? Ви не володієте магією? — розгублено спитала Діана.

Сабіра опустила погляд, потерла перенісся пальцями, ніби відганяла невидимий біль.

— Зовсім трохи, — визнала вона. — Ми більше просто добре пристосовані до життя в пустелі.

— Але ж ці ліки. — Діана кивнула на склянку в руках Сабіри. — Вони ж незвичайні.

— Незвичайне не завжди магічне, — Сабіра ледь всміхнулася. — У пустелі багато рослин і тварин з особливими властивостями. Ми просто знаємо, як їх використовувати.

— А як же пошук підземних вод? Ви їх відчуваєте, так?

Сабіра ледь знизала плечима: — У нас дуже чутливий слух. І трохи інша будова кісток. Це особливість наших тіл.

— Он як…

Принцеса знову глянула на склянку з густою маззю. Їй важко було повірити, що це не витвір чарів, а плід знань і досвіду поколінь. У її книгах Нагахетів описували як могутній магічний народ. Та виявилось все зовсім не так. 

З роздумів її вирвало тихе схлипування. Озирнувшись, дівчата побачили спину Жакі, що злегка тремтіла.

— Жакі, в тебе теж висип? — запитала Сабіра, підходячи ближче. — Давай, я намажу.

— Не треба. — глухо відповіла Жакі, витираючи сльози рукавом.

— Але ж тобі зле…

— Це не мені зле, а Жану! — вибухнула механік, вказуючи на робота, що лежав поряд, напіврозібраний.

Поки всі намагалися бодай трохи відпочити, Жакі зосереджено копирсалася в нутрощах Жана. Робот у цій подорожі страждав ледь не найбільше: пісок забивався у його механізми, річкова вода проникала в суглоби, а іржа повільно, але вперто захоплювала металеве тіло. Серце Жакі стискалося щоразу, коли вона помічала нову руду пляму. 

— Бачиш? — з болем сказала вона, вказуючи на Жанові ноги. Вони майже повністю вкрилися іржею. — Нічого не можу зробити. Якщо так буде і далі, він узагалі не зможе ходити.

Сабіра задумалась на мить, а потім обережно торкнулася плеча винахідниці.

— У мене є натрун. Ми використовуємо його для загоєння ран, але ним також чистять зброю. Спробуймо.

Жакі кивнула, витираючи очі. Тоді Сабіра дістала невеличкий мішечок із сумки та витрусила з нього трохи білого порошку на завбачливо змочену в річці ганчірку. Вона обережно втерла натрун у зазначені Жакі місця. Механік притисла губи до його холодного чола і прошепотіла: — Гарних тобі снів, Жане.

Полишивши робота, Жакі разом із Сабірою повернулися до човна, де вже лежали інші дівчата. Усередині було тісно, сиро, а дерев’яні дошки рипіли під кожним рухом. Дівчата лежали впритул одна до одної вкриті тонкими ковдрами. Спати у човні було важко: тіла дівчат постійно ломило нестачі простору, а сни, якщо вони приходили, були каламутними й важкими, мов сама вода. Та плащі дівчат давно перестали бути для них захистом: мокрі, просякнуті запахами вогкості, каменю та річкової води, вони більше тиснули, ніж зігрівали. Спати на них стало неможливо, тож дівчата, всупереч зручності, поверталися до човна.