Розділ 15. Сафірос

Сафірос зустрів дівчат тепло й привітно.

Коли вони нарешті ступили на вулиці міста, сонце вже піднялося високо над горизонтом, заливаючи бухту яскравим золотим світлом. Місто розкинулося терасами вздовж схилів гір. Його будинки з різьбленими дерев’яними рамами на вікнах і дверях привертали увагу витонченими деталями: хвилі, черепашки й дельфіни прикрашали кожен фасад. 

Прохолодний вітерець пробігав вуличками, ще вологими після ранкового дощу, намагаючись зірвати з натягнутих між будинками мотузок різнобарвний одяг, що майорів на вітрі, мов прапори.

— А тут осінь швидко настає, — Мабіль здригнулася, коли вітер пробігся по її ще вологій після пляжу шкірі.

— Це не осінь, а весна починається, — поправила її Сабіра.

— Тобто? — Мабіль здивовано глянула на неї. — Але ж зараз початок вересня!

— Поки ми йшли тунелями, то перетнули екватор, — пояснила Діана, все ще обережно тримаючись за Мабіль. — Тепер ми на південній півкулі. А тут усе навпаки: осінь — це весна, а зима — це літо.

Мабіль ошелешено подивилася на неї, а потім на місто, ніби намагалася усвідомити цей новий для себе факт.

— Неймовірно… — видихнула вона.

У гавані, куди вийшли дівчата, усе було саме так, як і личить такому місцю — гамірно, барвисто і багатолюдно. Кожен займався своїм: вантажники бігали між причалами, купці торгували, рибалки сортували свіжий улов. 

Величезні каравани з товарами прибували з усіх кінців світу. Пороми й вантажні баржі стояли під самою пристанню, з них знімали мішки з прянощами, клітки з екзотичними птахами, сувої тканин і ящики з рідкісними металами. Човни, місцевих оздоблені кораловими орнаментами, плавно погойдувалися на хвилях відбиваючи сонячне світло, немов живі створіння. 

Вздовж гавані тягнулася широка набережна з тавернами, чайними лавками та крамницями. Тут скло й черепиця перепліталися з металевими арками, дерев’яними балконами й вивісками в найрізноманітніших стилях. 

З відчинених дверей таверн долинав сміх моряків, дзенькіт келихів і приглушені акорди пісні, яку хтось грав на старій лютні. Запах свіжоспеченого хліба, смаженої риби, цибулі й густих рагу тіснився з ароматами морського бризу та солоного вітру. Не дивлячись на шум і киплячу навколо роботу все дихало легкістю і спокоєм. Атмосфера була розслабленою і навіть трохи лінивою. 

Голодні після довгої дороги, дівчата увійшли до невеликої таверни з вивіскою у формі мушлі, що гойдалась на ланцюгах над дверима. Усередині панувала тиха, майже домашня атмосфера — прохолода обіймала шкіру, м’яке світло лилось крізь напівпрозорі фіранки кольору океанської хвилі. Повітря було насичене ароматами лимонного чаю, кориці й смаженої риби, що шипіла десь на кухні.

Підлога скрипіла лагідно, відгукуючись на кожен крок. Стіни, пофарбовані в білий і блідо-блакитний, були прикрашені старими морськими картами, мініатюрними моделями кораблів та поличками, заставленими мушлями всіх форм і кольорів: від крихітних перлинно-рожевих до великих, сріблясто-блакитних, спіралеподібних. Зі стелі звисали плетені сіті, коралові гірлянди й висушені морські зірки — у м’якому світлі вони робили таверну схожою на підводний світ.

Троє відвідувачів, що вже сиділи за столами, ледве підвели погляди на новоприбулих, але швидко повернулися до своїх справ, продовжуючи неголосно обговорювати щось між собою.

З дверей, що вели на кухню, миттєво з’явилася господиня таверни — кремезна жінка з теплою усмішкою, шкірою оливкового відтінку та акуратно зібраним у вузол червоним з прорізами сивини волоссям. Її обличчя було вкрите тонкою павутиною зморшок, але очі сяяли живим блиском.

— Ой-йой-йой! — вигукнула вона. — Та на вас же страшно дивитися! Бліді, худі! Бігом, бігом сідайте, я зараз вас нагодую!

І, не чекаючи відповіді, жінка швидко зникла на кухні. Дівчата навіть не встигли обговорити, що саме хочуть з’їсти, але зараз це було й неважливо. Вони б погодилися на будь-яку їжу, аби вона була гарячою.

Втомлено опустившись на дерев’яні лави, вони нарешті змогли розслабитися. Стіл, хоч і грубої роботи, був застелений чистим лляним рушником із вишитим хвилеподібним орнаментом. 

За вікном відкривався чудовий краєвид на бухту: океан переливався бірюзовими й смарагдовими відтінками, човни тихо погойдувалися на хвилях, немов дрімали після довгого плавання, а чайки кружляли над водою в пошуках їжі.

— У цієї жінки червоне волосся! — захоплено прошепотіла Мабіль, дивлячись у бік кухні.

— Вона так відреагувала… — пробурмотіла Аскель, знеможено обпершись ліктями на стіл. — Невже каравани Нагахетів приходять у кращому вигляді ніж ми?

Сабіра кинула на неї незрозумілий погляд.

— Каравани ходять іншим тунелем, — пояснила вона. — Він ширший, там трапляються відлюдники, у яких можна зупинитися й поповнити запаси. До того ж річка там глибша, тому можна пливти на великих кораблях, а не в маленькому човні, як ми.

— То чому ми не пішли тим маршрутом? — примружилася Аскель.

— Бо шлях яким йшли ми швидший. — Сабіра на мить замовкла — І тому, що я не хотіла показувати вам головний маршрут.

Дівчата здивовано перезирнулися.

— Тобто ти… не довіряла нам? — уточнила Діана.