Розділ 14. Вихід

Завал було розчищено. Нарешті вони могли йти далі.

Наступного ранку, свіжі й сповнені надії, дівчата знову сіли в човен і вирушили тунелем уперед. Їхній шлях, нарешті наближався до завершення — залишалося близько двох тижнів мандрівки. Та саме в цей момент організм Діани не витримав.

Два місяці без сонячного світла та нормальної їжі, праця на межі можливостей і купання в холодній річці — усе це дало про себе знати. Принцеса захворіла.

Під вечір її щоки вкрилися тривожним рум’янцем, лоб став гарячим, а горло почало нестерпно боліти.

Сабіра схилилася над нею, приклавши долоню на лоба.

— Ти гориш, — сказала вона занепокоєно.

Діана лише стомлено кивнула. Обличчя її було блідим, погляд — затуманеним. Вона навіть не намагалася щось відповісти. Лише закуталась в вологий плащ і заплющила очі, немов це могло зупинити біль.

Ніч стала випробуванням для дівчат.

Принцесу трясло в гарячці. Її тіло було мокрим від поту, подих — уривчастим, ламким. Свідомість то прояснювалась, то знову тонула в липкому тумані, як у трясовині. Діана марила: шепотіла щось про батьків, про Веріталь, про блакитне небо, якого не бачила вже кілька місяців. 

 Сабіра не відходила від неї ані на мить. Вона сиділа поруч, змінюючи вологі компреси, поїла принцесу гіркими відварами, втирала піт зі змарнілого обличчя. Незважаючи на втому, її руки залишалися точними і впевненими. Вона не дозволяла собі слабкості. 

 Інші також не спали. Ніхто не смів лягати, поки Діана боролася з лихоманкою. Вони розвели багаття і перенесли її з човна на берег, ближче до тепла. 

 Аскель мовчки сиділа біля принцеси, тримаючи її за руку. Її погляд був застиглим, спрямованим у темряву тунелю. Вона стискала пальці Діани з такою силою, ніби намагалася передати їй частину своїх сил. Це було єдине, чим вона могла допомогти. 

 Мабіль не знаходила собі місця. Вона ходила берегом туди-сюди, мов у клітці, стискаючи в руках тонку хустину — вже вологу від поту й сліз. Її губи беззвучно шепотіли молитви всім богам, яких тільки знала дівчина.

Жакі сиділа осторонь, згорблена, втупившись у Діану. Вона мовчала — лише слухала, як хрипко, через силу, дихає подруга.

Темрява навколо здавалася щільнішою, ніж зазвичай. Глухий плескіт води відбивався від стін — надто гучний, надто живий у цій мертвій тиші. Здавалося, сам тунель стискався довкола них, ніби перевіряв, чи витримають.

На ранок температура Діани спала, та сама вона залишалася вкрай виснаженою. Кожен рух давався їй з неймовірним зусиллям. Втім, попри втому, вона наполягла на тому, щоб продовжити шлях. Тож дівчата знову сіли в човен і рушили далі тунелем.

— Добре, що ми не йдемо пішки, — зітхнула Мабіль, обережно підтримуючи принцесу й поячи її теплою водою, поки човен неквапно колихався на спокійній течії.  — Нам би довелося нести тебе на собі.

Діана ледь посміхнулась, але відповідати сил уже не мала.

Більшість часу вона лежала, притулившись до плеча Мабіль, змарніла й квола. Дівчата вкутали її всім, що мали, але вона все одно тремтіла.

— Хай ще трохи потерпить, — сказала Сабіра, оглядаючи Діану через плече. — Як тільки прибудемо до Сафіроса, я закопаю її в пісок.

— Закопаєш?! — Діана рвучко розплющила очі й вигукнула так голосно, як тільки дозволяла слабкість.

Сабіра не стрималась і розсміялась — уперше, здається, за весь час подорожі.

— Щоб вигріти тебе, — пояснила вона. — Ти перемерзла. А гарячий пісок прогріває тіло краще, ніж будь-яке зілля.

Мабіль полегшено зітхнула й обережно поправила ковдру на плечах принцеси.

— Тобто ми вже майже на місці?

— Так, — кивнула Сабіра. — Якщо все буде добре, за кілька днів будемо в Сафіросі.

Діана втягнула голову в плечі, кутаючись у ковдру глибше. Дорога здавалася нескінченною, і навіть ці кілька днів звучали для неї, мов ще один місяць виснажливої мандрівки.

— Сподіваюсь… — прошепотіла вона, кашлянувши сухо й хрипко.

З кожним днем Діані ставало трохи краще — і з кожним днем тунель наповнювався дедалі більшою кількістю світла. Спочатку то були лише ледь помітні, невловимі відблиски на стінах. Та згодом вони почали розростатися, ставати яскравішими. Щось нове і тепле почало проникати в темряву тунелю — щось, чого  дівчата вже давно не бачили.

Тунель ніби оживав: Замість холодної, вологої пітьми навколо ТЕПЕР було видно тунель в усіх його нечисленних деталях. Вода в річці більше не була просто чорною масою — вона переливалася м’якими відтінками бурштину й бронзи, виблискуючи щораз сильніше.

— Це вже кінець? — запитала Мабіль, мружачись від яскравості.

— Так, ми близько, — відповіла Сабіра, уважно стежачи за течією річки. — Світло проникає сюди з виходу.

Дівчата, хоч і змучені довгою подорожжю, відчули, як втома починає відступати. Промені сонця проникали в кожну тріщинку їхньої душі, повертали тепло й надію. Навіть Діана, ще слабка й квола, підняла голову. Її губи розтягнулися в тремтливій, але щасливій усмішці:

— Я й забула, як це — бачити сонячне світло...