Розділ 14. У тунелі

Темрява. Тільки темрява оточувала подруг. Всеохопна й тягуча, вона огортала їх з усіх боків, стискала груди, просочувалась під шкіру. Ліхтар у руках Сабіри був єдиним джерелом світла — тремтливим острівцем у безкрайній чорноті. Його вогник здригався при кожному повороті човна, кидаючи химерні тіні, що танцювали на вологих стінах тунелю. Сабіра сиділа на носі човна, її обличчя ховалося в тіні. Відтоді як вони вирушили, вона не промовила ані слова.

Діана, Мабіль, Аскель і Жакі сиділи напружені, мов струни. Тиша довкола давила на них гірше за тісні стіни й морок, що оточував їх з усіх боків. Здавалось, варто дівчатам сказати хоч слово і темрява поглине їх. Їхні погляди безупинно ковзали довкола в марному намаганні вхопити бодай якийсь натяк на закінчення цього лякаючого шляху. Але бачили вони лише сирі, голі стіни, що час від часу виринали у світлі ліхтаря. 

Зрештою Діана не витримала. Вона прочистила горло й спробувала надати голосу бодай трохи невимушеності: — То… скільки часу ми будемо ось так плисти?

Її голос відбився луною від стін і покотився по тунелю, спотворений і чужий.

— Десь два-три місяці. — Сабіра навіть не повернула голови.

— Ого! — Мабіль здригнулася. — Три місяці в темряві, в цих холодних, мокрих печерах?

— А на що, ти сподівалася? Що ми перелетимо пустелю за день на летючому килимі? — Сабіра кинула на неї швидкий, іронічний погляд через плече.

Мабіль надула губи, але не відповіла.

— Може, ми іноді будемо вибиратися на поверхню? — обережно припустила Діана, відчуваючи, як замкнутий простір починає тиснути на неї дедалі більше.

Сабіра похитала головою.

— Ні. Відкрита пустеля смертельно небезпечна. Вдень пісок розпечений так, що плавиться підошва. А вночі стає так холодно, що вітер обдирає шкіру, як наждак. Поверхня – смерть. Ми йдемо водою – шляхом життя.

Дівчата переглянулися, кожна ловлячи віддзеркалення страху в очах іншої. Темрява навколо здавалася ще густішою, важчою. Немов навіть самі стіни знали, що дівчатам доведеться пройти, і вже сумували з цього приводу.

— Тоді ми щиро дякуємо тобі за те, що погодилася нас провести, — Діана невпевнено посміхнулася. — Два місяці далеко від рідних – це ж непросто.

— Це нічого. Ми й так рідко бачимося.

— А чому так? Якщо це не секрет, звісно.

— Бо я розвідниця. Ми постійно в дорозі. Тримаємо руку на пульсі того, що відбувається зовні.

— То ось чому ти була в Халістарі, — здогадалась Аскель.

— Саме так, — Сабіра повела веслом і човен трохи повернув праворуч, обережно, огинаючи поворот тунелю. — Треба було зрозуміти, які настрої в місті. І передати деякий товар морякам.

— Ви торгуєте з моряками? — Жакі здивовано звела брови. — Я думала, з вами ніхто не ризикує мати справу.

— Моряки не з тих, хто переймається політикою. Вони сьогодні тут, завтра там. Їм байдуже, з ким торгувати, аби вигідно. А ми даємо рідкісні трави, мінерали, іноді артефакти. Небагато, але якісно. З Аталаєю ми маємо значно тісніші зв’язки.

— З підводним царством? — здивувалася Діана.

— Так. Ми регулярно відправляємо туди каравани. Останній пішов місяць тому. До повернення ще щонайменше п’ять. Власне, саме тому вас і проводжу я, а не вони. 

— А чому тоді ви живете тут, а не ближче до Аталаї? — спитала Мабіль.

— У нас багато старих і дітей, — відповіла Сабіра. Розмова трохи розслабила її. — Вони не витримають такого довгого переходу. Та й аталайці добрі та не люблять гостей. 

Вона на мить замовкла, кинувши задумливий погляд вперед.

— Насправді я здивована, що вас досі не знайшли, — озвалася Жакі.

Це вирвало Сабіру з роздумів. Вона хмикнула й ледь помітно посміхнулася.

— Королю простіше вигадати байку, що ми ховаємося десь у пустелі під чарівним куполом, і відправляти на наші пошуки "доблесних воїнів", ніж визнати, що весь цей час ми жили у них під боком, а вони так і не змогли нас знайти.

Ці слова звучали як виклик цілому світу. Вони були вимовлені з гідністю того, хто вижив там, де інші б загинули. Це справило сильне враження на дівчат. Слова підбадьорили їх й наповнили рішучістю. Подруги вирішили довіритись Сабірі, як досвідченій провідниці, з подоланням їх нелегкого шляху.

Так вони й пливли далі довгими, нескінченними тунелями, занурені у вічний напівморок. Темрява стала їхньою постійною супутницею, вічним обрамленням кожного дня, що зливався з наступним, без початку і кінця.  І тільки кажани, що іноді злітали зі стелі й кружляли над головами, порушували цей гіпнотичний плин. Їхні чорні очі, безмовні, блискучі, ніби спостерігали за дівчатами.

Діана щодня вона відкривала кишеньковий годинник, слухаючи, як працює його механізм. Після кожного 24-годинного циклу вона робила маленьку позначку у записнику. Та з часом її почерк втрачав чіткість, літери хитались, ставали тремтливими й кривими.

Минуло кілька днів, коли біологічні ритми дівчат остаточно зламались. Вони то лежали втомлені, не в змозі заплющити очей, то спали по декілька днів, не бачачи різниці між сном і неспанням.