Розділ 13. Нагахети

Першою прокинулася Жакі. Вона задоволено потягнулася й повернулася до вікна. Сонце навіть через закриті повіки сліпило її. Дівчина мружилася, але все ж відкрила очі. І зустрілася поглядом з парою глибоких чорних очей. Просто на підвіконні сиділа дівчина в червоно-білому вбранні.

Від несподіванки Жакі рвучко відсахнулася, не втрималася, перекинулася через край ліжка й з глухим гупом впала на підлогу.

— Ой! — пробурмотіла вона, потираючи спину.

Це миттєво розбудило інших. Дівчата зірвалися з ліжок, перелякано кліпаючи від різкого пробудження.

— Що трапилось?! — сонно пробурмотіла Мабіль, розгублено роззираючись.

Аскель уже потягнулася до меча, її тіло напружилося в бойовій готовності. 

— Як ти сюди потрапила?! — різко запитала вона, помітивши незнайомку.

— Я проведу вас через пустелю. Збирайтеся, ми вирушаємо зараз. — сказала та, проігнорувавши питання.

— Що значить “зараз”?! — здивувалася Мабіль. — Ми ж ще навіть не снідали!

— І коней залиште. Вони вам не знадобляться.

— Перепрошую? — Аскель загрозливо підвелася з Сонцебуром напоготові та принцеса зупинила її легким жестом.

— Гаразд, — відповіла Діана. — Дай нам кілька хвилин.

Незнайомка кивнула: — Не можна, щоб нас бачили разом. Зустрінемось біля південного виходу з міста. Через годину.

І, без жодного попередження, вона стрибнула з підвіконня вниз. Жакі кинулася до вікна, щоб подивитися, куди та поділася, але дівчина вже зникла, ніби розчинилася в повітрі.

— Це вже образливо, — пробурчала Жакі. — Спершу пробирається до нашої кімнати, потім йде, коли їй хочеться. Навіть дверима не користується!

— Як вона взагалі нас знайшла? — похитала головою Мабіль.

— Гарне запитання, — Аскель повернулася до Діани. — Мені це не подобається.

Принцеса лише винувато знизала плечима.

Попри приголомшення, дівчата швидко почали збирати речі. Жакі, все ще потираючи спину й бурмочучи щось про те, що вдиратися до чужих домівок — це злочин, зав’язувала окуляри на голову. Мабіль сердито нарікала, що її навіть не дали нормально поснідати, а Аскель, ретельно перевіряла спорядження.

Вони були раді, що загадкова дівчина таки повернулася. Провідник – це було саме те, на що вони так довго сподівалися. І все ж, її безцеремонність дратувала. Не так вони уявляли собі початок великої мандрівки. 

Перш ніж вирушити, дівчата звернулися до адміністраторки Будинку купця, аби домовитись про збереження коней та частини багажу. Жінка пообіцяла, що все буде під надійним наглядом й навіть запропонувала наглянути за Жаном та Жакі уперто відмовилася залишати його.

Так, перш ніж вони встигли повністю усвідомити, що відбувається, дівчата покинули Карамію. 

Незнайомка чекала на них у тіні самотньої пальми, що росла неподалік виходу з міста. Разом вони рушили вглиб пустелі. Та зустріла їх нестерпною спекою, гіршою ніж в самому місті. Сонце стояло високо в небі й немов величезне око пильно спостерігало за мандрівницями. Безкрайній простір дюн розливався перед ними, наче золотистий океан, у якому не було ані краплі тіні, ані подиху вітру. Пісок під ногами здавався живим: м’який, нестійкий, він хвилями котився навсібіч, ускладнюючи кожен крок. Спека сушила губи, обпікала плечі, виїдала думки. Попереду дівчат не знаючи втоми, впевнено крокувала їх провідниця. Здавалося, спека не мала над нею влади. Вона не озиралася й не пояснювала, куди веде. На всі спроби дівчат розпитати її вона відповідала холодним мовчанням.

Та коли останні сили покинули подруг й здавалося ще трохи й вони впадуть просто на гарячий пісок на горизонті з’явилася скеля. Мов страж пустелі, вона височіла серед барханів, і в цьому безмежному морі піску виглядала так недоречно, що здавалася маревом. Але вона не зникала й лиш ставала чіткішою з кожним кроком.

Щойно вони наблизились до скелі, провідниця підійшла до масивного валуна, що лежав біля її основи. Вона вперлася долонями в камінь і той із важким стогоном змістився. Дівчатам відкрився вузький і темний прохід, ніби розріз у кам’яній плоті. Зсередини віяло вогкою прохолодою.

— Заходьте, — коротко кинула провідниця і, не озираючись, зникла в темряві.

Дівчата напружено переглянулися. Вибору у них не було, а таємнича прохолода манила всередину, тож вони пішли слідом. Прохід занурив їх у повну темряву. Повітря тут було зовсім іншим, ніж у розпеченій пустелі: вологим, наповненим запахом землі та чогось гіркувато-пряного, що ледь відчувалося на язиці. Під ногами було волого, іноді траплялися дрібні калюжі. Десь у глибині лунало тихе дзюрчання води.

Прохід поступово розширювався, перетворюючись на довгий тунель, який розгалужувався в різні боки. Його освітлювало слабке світло глиняних ламп, що стояли на виступах у стінах.

Згодом у тунелі почали з’являтися люди й чим далі дівчата йшли, тим більше їх траплялося на шляху. Дехто точив ножі або ремонтував зброю, відблиски металу раз у раз спалахували в темряві. Хтось прав одяг у великих мисках, а хтось готував їжу над маленькими вогнищами — аромат смаженого м’яса та спецій розливався тунелем, змішуючись із запахом сирого каменю. Хоча люди здавалися зайнятими своїми справами, їхні погляди сповнені підозри та ворожості раз у раз ковзали по дівчатах.