Розділ 13. Важлива розмова

— О, та щоб її… — першою після невеликої паузи заговорила Жакі, витираючи брудне обличчя.

— І що тепер? — прохрипіла Мабіль, не зводячи розгубленого погляду зі стіни, що перегороджувала їм дорогу.

Закляття на Сабірі зникло, і вона, нарешті змогла розтулити рота:

— Ти принцеса? Проклята?!

Діана тяжко зітхнула та опустила голову.

— Так, я принцеса Орвіньєру. І так, я проклята.

Сабіра відступила на крок, хитаючи головою, ніби не могла до кінця усвідомити почуте.

— Ви знали про це?! — різко повернулася вона до інших дівчат.

Мабіль, Аскель і Жакі винувато кивнули.

— Це не те, про що легко говорити, — пояснила принцеса. — Особливо коли правда може поставити всіх навколо мене під удар.

— Але це все одно поставило нас під удар! — обурилася Сабіра. — Це створіння напало на нас. Мало не вбило. Обвалило половину тунелю! Думаю, тепер я маю повне право знати правду!

— Це буде довго — протягнула Жакі. — Давайте хоч багаття розведемо, висохнемо, зберемося з силами. Жан поки човен переверне. До речі, де Жан? — вона озирнулася у пошуках робота, але його ніде не було видно. 

Погляд її метнувся до річки — і в ту ж мить дівчина заклякла. З-під поверхні води, тьмяно виблискуючи, виглядала знайома округла спина. Робот лежав нерухомо, наполовину занурений у мул.

— Жан! — із розпачем Жакі кинулася у річку.

Аскель миттєво рушила слідом. Разом вони, важко дихаючи, витягнули на берег непорушне тіло робота. З отворів його металевого корпусу тонкими цівками стікала вода, механізми всередині були забиті мулом і піском.

— Ні…, ні, ні, ні… — Жакі тремтячими руками почала розкручувати болти, оглядаючи пошкодження.

Тим часом інші дівчата взялися розводили багаття. Вогонь розгорявся повільно, з хрипким потріскуванням, кидаючи теплі золотаві відблиски на вологі стіни печери.

Коли човен перевернувся з нього впала вся риба, яку дівчата наловили. Це означало, що на вечерю у них залишився лише чай із трав, які носила з собою Сабіра. Листя та квіти були мокрими, але зберегли свій аромат.

Тож за чашкою чаю дівчата й розповіли Сабірі все: про прокляття, Фатацинію, артефакт і чому вони всі за ним йдуть. 

Та мовчки слухала, не перебиваючи. Її обличчя залишалося незворушним, але пальці ледь помітно стислися в кулаки.

Коли історія добігла кінця, вона на мить прикрила очі, вдихаючи духмяний запах чаю.

— Дайте мені трохи часу, — сказала вона нарешті. — Мені треба все обміркувати.

Сабіра заглибилась у роздуми, а дівчата вирішили не сидіти без діла й перейти до нагальної проблеми.

— Що ж, завал не обійти, — зітхнула Аскель. — Єдиний вихід – розчищати дорогу.

Але як? - Зітхнула Діана - Голими руками тут не впоратися.

— У мене є інструменти, — озвалася Жакі. — Якщо добре попрацюємо — за тиждень впораємось.

Її сумка не була набита чимось особливо корисним для такої роботи, але в ній знайшлися кілька добротних ломів. Вони стали їхньою єдиною надією.

Їжі на вечерю не було, та й після всього пережитого їсти не хотілося. Тому дівчата негайно взялися до роботи. Глухий дзвін металу наповнив тунель. Аскель і Мабіль працювали ломами, натужно сопучи від зусиль. Діана та Сабіра згрібали уламки, виносили дрібне каміння, розчищаючи шлях.

Жакі ж продовжила працювати над роботом. Його механізми, зіпсовані водою та піском, вперто відмовлялися оживати. Метал скрипів, шарніри ледь рухались, котел ледве дихав — лише тьмяні клуби пари виривалися назовні.

— Ну ж бо, старий друже, не підведи… — бурмотіла вона, відкручуючи черговий болт.

Зрештою, після трьох днів постійної роботи, Жана було полагоджено. Його корпус здригнувся, мов після глибокого сну. Суглоби заскреготіли, механізми хрипко зарухались. Він був далеко не в ідеальному стані, але міг рухатися, і цього було достатньо. Його сила стала справжнім порятунком. Навіть у такому зношеному вигляді він міг підіймати кам’яні брили, які дівчата навіть не змогли б зрушити. Робота пішла швидше.

Вони працювали майже безупинно. Зупинялися лише на короткий відпочинок і швидкий перекус. І якщо раніше вони гидували багатьма місцевими «делікатесами», то тепер їли все, що вдавалося знайти: гірке, майже пекуче коріння, маленьких гризунів, яких ловила Сабіра, грибоподібні нарости з кам’яних стін. Пили густі настоянки, не замислюючись, що в них плаває. Головне, що ті на кілька годин знімали втому й повертали силу в ногах.

Руки дівчат вкрилися мозолями, шкіра потріскалася, м’язи боліли так, ніби їх шматували зсередини. Кожен новий день здавався нескінченною боротьбою. Але одна думка не дозволяла зупинитись: якщо вони не розчистять завал, то залишаться тут назавжди.

Сабіра мовчала. За весь цей час вона не вимовила жодного слова. Вона просто працювала разом з усіма, з похмурим обличчям і поглядом, у якому ховалося щось незрозуміле.

Поступово завал зменшувався. Камінь за каменем, брила за брилою — дівчата відвойовували простір у цієї глухої, байдужої стіни. Спочатку їм вдалося пробити лише вузьку щілину, крізь яку просочувалося прохолодне повітря. Але з кожним днем вона росла. Спершу в неї можна було просунути лише палець. Потім — руку. Потім — голову. І, зрештою, крізь неї вже можна було проповзти всім тілом.