Розділ 12. Обвал

Другий місяць в дорозі дався дівчатам набагато важче ніж перший. Якщо спочатку вони ще могли розважати себе розмовами, жартами й спільною роботою, то тепер навіть це не допомагало. Загальна втома, нестача нормального сну й одноманітність дороги виснажували дівчат. Їхні розмови стали рідшими, вони могли мовчки сидіти в човні годинами, спостерігаючи за однаковими кам’яними стінами, й потоком води. Їм здавалося, що вони застрягли в нескінченному русі без кінця й початку. 

Їжа, яка здавалася терпимою в перші тижні, тепер викликала огиду. Від незвичних страв у всіх почалися проблеми з травленням, але найгірше довелося Діані. Її постійно нудило, а будь-яка згадка про рибу чи гриби викликала відразу. Спершу вона ще намагалася триматися режиму. Але день за днем її порції зменшувалися, поки вона зовсім не відмовилася від їжі. 

— Тобі треба їсти, — наполягала Аскель, підсовуючи їй шматок печеної риби.

— Не можу… — тихо відповіла Діана, відвертаючи погляд.

Вона схудла, її рухи стали млявими, їй не вистачало сил навіть на розмови. Обов’язок рахувати дні довірили Жакі разом з записником і годинником.

Мабіль страждала не менше. Звикла до простору, сонця, легкого вітру, що гуляв полями її рідного краю, вона відчувала як стіни тунелю давлять на неї. Темрява й замкненість з’їдали її зсередини. Час від часу дівчину охоплювали справжні напади паніки — вона раптово підскакувала, виривалася з човна й кидалася вперед тунелем.

— Відпусти мене! — кричала вона, силкуючись вирватися з рук Аскель.

Дівчатам доводилося докладати максимум зусиль, аби її втримати. А це було не просто — Мабіль була найвищою й найсильнішою з них. Лише слова Жакі часом повертали її до тями.

— Все добре. Ми поруч. Ти не сама, — повторювала вона тихо, але твердо, тримаючи її за руку.

Жакі теж змінилася. Темрява, вологість і хронічна втома позбавили її сну. Її очі стали червоними, а руки постійно тремтіли. І хоч кожна клітинка її тіла прагнула повернутись до роботи вона прийняла складне рішення поки не займатись Жаном і довго перед ним за це вибачалась.

Аскель усе частіше страждала від мігрені. Через це вона стала ще більш нестримною та агресивною. Проте ніколи не скаржилася. Вона мовчки терпіла, зціпивши зуби, які, до речі, почали боліти. Через брак вітамінів емаль стала надто чутливою. А постійна волога й холод каміння нещадно били по суглобах. Болі в колінах, ліктях, пальцях стали звичними супутниками подорожі.

Сабіра, бачачи, в якому стані перебувають її супутниці, постійно давала їм настоянки власного виробництва. Вони були густими, насичених червоних, жовтих і помаранчевих кольорів. — Пийте, — твердо сказала Сабіра, роздаючи склянки. — Це допоможе вам зберегти сили і ясність думок.

— Що це? — Діана з підозрою глянула на свою порцію. Рідина ледь коливалась у склянці, виблискуючи на світлі ліхтаря. У ній щось плавало — темне, схоже на корінці або вусики, походження яких краще було не питати.

— Ліки, — відповіла Сабіра. — На травах.

— Точно на травах? — примружилась принцеса, нюхаючи настій, що мав терпкий, навіть трохи металевий запах.

Сабіра посміхнулася.

— Точно.

Діана все ще вагалася, але все ж узяла склянку й зробила маленький ковток.

— Це… було… огидно, — вона поморщилася, коли щось схоже на вусики зачепило її за губу.

— Головне, щоб допомогло, — з невинною усмішкою нагадала їй Сабіра.

І згодом настоянки нагахетів справді подіяли — до кінця другого місяця подорожі дівчатам стало легше. Розлади травлення майже зникли, напади паніки вщухли, а сон більше не здавався примарним і рваним. У них знову з’явилися сили розмовляти, рибалити й хоч якось тримати себе в тонусі. У всіх, окрім Діани.

Їй справді стало трохи краще та тіло все ще зраджувало. Стояти довго вона не могла. Більшість часу вона лежала в човні, загорнувшись у плащ, що давно ввібрав у себе запахи тунелю. Її очі вже не витримували світла, тож читання довелося відкласти. Єдиною її розрадою залишилися розмови.

Вона без упину розпитувала Сабіру про життя Нагахетів — про побут, звичаї, давні повір’я, подорожі караванів і небезпеки пустелі. Сабіра спершу відмовчувалась та зрештою почала відповідати. Коротко, стримано, без зайвих емоцій. Їй було б легше, якби вони мовчали.

Ось і зараз, поки човен неквапливо плив за течією, а інші були зайняті риболовлею, Діана не вгавала:

— А як щодо… стосунків? Розвідникам дозволено одружуватись? Чи ви вірні роботі до кінця?

Сабіра сиділа на носі човна, зануривши одну ногу у воду. Вудка в її руках ледь здригалася, натягнута течією. Вона видихнула повільно й важко:

— Нам дозволено. — Її голос був втомленим, а одне око почало сіпатися. — Коли настане час, я полишу роботу. Вийду заміж, займатимусь домом… дітьми.

— Справді? Тоді як…

— Досить! Я більше не можу! — Сабіра різко повернулася. Її очі блиснули у напівтемряві. Вона глибоко вдихнула, стримуючи роздратування. — Жодних розмов. Жодних питань.

— Але мені нудно… — тихо пожалілася Діана, опускаючи голову.

— Тоді розкажи щось сама.