Розділ 12. Порятунок

Наступного дня дівчата вирішили зосередитись на пошуках тих, хто провів би їх через пустелю. Проте швидко стало зрозуміло: це завдання було значно складнішим, ніж здавалося спочатку. 

Від самого ранку й до полудня подруги перевірили всі можливі місця, де могли знайти провідників. Вони зверталися до своїх сусідів у Будинку купця, до кочівників, що стояли на базарі, навіть до найманців, що, здавалося, заради прибутку ладні на будь-яке безумство. Дівчата пропонували їм гроші, багато грошей, майже всі що в них були. Та відповідь всіх лишалась однаковою: нема чого молодим дівчатам робити в пустелі.

Впевненість Діани, що все можна вирішити грошима, поступово танула, як лід на гарячому піску. Їй хотілося б, щоб цю впевненість похитнуло щире кохання якогось симпатичного хлопця, як переконували її батьки та книжки. Але натомість це зробили застарілі, на її думку, традиції тутешніх земель. І що ж дівчата могли зробити, коли гроші, їх найсильніший аргумент, не діяли?

Подруги були у відчаї. Вони сиділи на причалі, ховаючись від спеки в тіні одного з будинків, примостившись між великими глечиками з вином та ящиками зі спеціями. Навколо снував безупинний потік моряків: дехто витріщався на дівчат, не розуміючи, що вони тут забули, але більшість просто проходили повз, надто зайняті власними справами. 

— Ну і що тепер? — зітхнула Мабіль. — Ніхто нам не допоможе.

Діана стиснула край сарафана, до побіління пальців. Їй хотілося щось відповісти, щось розумне й обнадійливе, але вона не знала що. Згадалися слова Аскель про те, що вона стратег у їхній команді. «Чудовий з мене стратег», — з гіркотою подумала принцеса про себе. Все ж вона не мала права опускати руки. Не могло бути такого, що всі їхні можливості так швидко вичерпалися. Так, гроші не допомогли. Але це не означало, що надії більше немає.

— Має бути ще хтось, хто знає, як перейти пустелю, — прошепотіла принцеса собі під ніс.

Її роздуми перервав різкий рух. Перед дівчатами швидко промайнула фігура в червоно-білих одежах. Діана підвела погляд і побачила молоду дівчину, що тривожно озиралася навколо. Її довге чорне волосся, зібране у високий хвіст, розгойдувалося з кожним поспішним обертом голови. Погляд карих очей був тривожним, сповненим страху. Червоний шарф зсунувся з плечей дівчини, оголюючи смагляву шкіру, на якій у сонячному світлі виблискували тонкі лусочки. Побачивши великий глиняний глечик, вона, рвучко кинулася до нього й, не роздумуючи, сховалася всередині, щільно закривши за собою кришку.

— Що це було? — приголомшено прошепотіла Мабіль, але відповісти ніхто не встиг.

До дівчат, з впевненістю розштовхуючи натовп, наблизилася група озброєних охоронців королівської варти. Їхні червоні туніки з золотистими вставками переливалися в сонячному світлі, легкі броньовані пластини блищали на грудях, а шамшири на поясах недвозначно натякали: ці люди не звикли до спротиву.

— Гей ви! Не бачили тут дівчину в червоно-білих одежах? — спитав один із них.

— Вона побігла туди, — Діана вказала рукою на протилежний від них бік причалу.

Охоронці не стали зволікати — вони одразу рушили вказаним напрямком. Та один із них, уже віддаляючись, все ж кинув через плече, глянувши на дівчат із занепокоєнням:

— Чого ви тиняєтеся тут самі? Пристойні дівчата не гуляють без чоловічого супроводу.

— Ми шукачі пригод, — мило посміхнулася йому принцеса.

— Шукачі пригод, — повторив він, скрививши губи. — Зрозуміло. Будьте обережні.

Він пішов та напруга лишилася. Деякий час дівчата сиділи незворушно, дивлячись вслід охоронцям.

— Що. Ти. Зробила? — Аскель різко повернулася до принцеси. Вона намагалася говорити спокійно, але її голос все одно тремтів від люті.

— Здається вирішила нашу проблему? — знизала плечима Діана.

— Вирішила? Ти нам її створила! Ми щойно допомогли злочинниці! — Аскель все ж зірвалася на крик.

— Не думаю що вона злочинниця. Якщо мої здогадки правдиві, то вона наш шанс на перетин пустелі.

— Шанс? — перепитала Аскель. — Ти хоч усвідомлюєш, що говориш?

— Просто, почекай. Тоді сама все побачиш.

— От і влипли. — похитала головою Мабіль.

У цю мить кришка глечика рипнула і відсунулася вбік. Повільно, з обережністю, зсередини з’явився ніс, а за ним пара широко розплющених насторожених очей. 

— Дякую. Ви врятували мене, — прошепотіла незнайомка.

— Ми просто допомогли, — дружньо відповіла Діана, даруючи їй теплу усмішку.

Та втікачка не відповіла тим самим. 

— Я чула вашу розмову, — сказала вона, не виходячи зі схованки. — Чого ви хочете натомість?

Принцеса уважно вдивилася в її обличчя. 

— Ти — ж одна з Нагахетів, так? — врешті запитала вона.

Дівчина напружилася. Її пальці міцніше вчепилися в край глечика.

— І що, якщо так? — прошепотіла вона глухо.

— Нам потрібна твоя допомога.

— Яка саме?

— Проведи нас через пустелю.