Розділ 11. У тунелі

Темрява. Тільки темрява оточувала їх. Всеохопна, тягуча. Вона обіймала їх з усіх боків, стискала груди, просочувалась під шкіру. Ліхтар у руках Сабіри був єдиним джерелом світла — тремтливим острівцем у безкрайній чорноті. Його вогник здригався при кожному повороті човна, кидаючи химерні тіні, що танцювали на вологих стінах тунелю.

У човні панувала тиша. Глибока, важка. Діана, Мабіль, Аскель і Жакі сиділи мовчки, напружені, мов струни. Їхні погляди метались по темряві в марному намаганні вхопити бодай якусь ознаку кінця цього нескінченного підземного шляху. Але бачили вони лише сирі, голі стіни, що час від часу виринали у світлі ліхтаря.

Сабіра сиділа на носі човна, нерухома, її обличчя ховалося в тіні. З тієї миті, як вони вирушили, вона не промовила ні слова. Дівчата ж боялися заговорити. Здавалось, варто сказати хоч слово і темрява поглине тебе.

Тиша, що панувала в тунелях, ставала дедалі важчою. Вона давила гірше за тісні стіни й морок, що оточував їх з усіх боків.

Нарешті Діана не витримала. Вона прочистила горло, намагаючись надати голосу бодай трохи легкості: — То… скільки часу ми будемо ось так... плисти?

Її голос відбився луною від стін і покотився по тунелю, спотворений і чужий.

— Десь два-три місяці. - Сабіра навіть не повернула голови.

— Ого! — Мабіль здригнулася. — Три місяці в темряві, в цих холодних, мокрих печерах?

— А на що, ти сподівалася? Що ми перелетимо пустелю за день на летючому килимі? — Сабіра кинула на неї швидкий, іронічний погляд через плече.

Мабіль надула губи, але не відповіла.

— Може, ми іноді будемо вибиратися на поверхню? — обережно припустила Діана, відчуваючи, як замкнутий простір починає тиснути на неї дедалі більше.

Сабіра повільно похитала головою:

— Ні. Відкрита пустеля смертельно небезпечна. Вдень пісок розпечений так, що плавиться підошва. А вночі стає так холодно, що вітер обдирає шкіру, як наждак. Поверхня — смерть. Ми йдемо водою — шляхом життя.

Запала ще глибша тиша. Дівчата переглянулися, кожна ловлячи віддзеркалення страху в очах іншої. Темрява навколо здавалася ще густішою, важчою. Немов навіть самі стіни знали, що дівчатам доведеться пройти — і вже сумували з цього приводу.

— Тоді… ми щиро дякуємо тобі за те, що погодилася нас провести, — Діана невпевнено посміхнулася. — Два місяці далеко від рідних — це ж непросто.

— Це нічого. Ми й так рідко бачимося.

— А чому так? Якщо це не секрет, звісно, — обережно запитала принцеса.

— Бо я розвідниця, — сухо відповіла Сабіра. — Ми постійно в дорозі. Тримаємо руку на пульсі того, що відбувається зовні.

— То ось чому ти була в Халістарі, — здогадалась Аскель.

— Саме так, — Сабіра повела веслом і човен трохи повернув праворуч, обережно, огинаючи поворот тунелю. — Треба було зрозуміти, які настрої в місті. І ще — передати деякий товар морякам.

— Ви торгуєте з моряками? — Жакі здивовано звела брови. — Я думала, з вами ніхто не ризикує мати справу.

— Моряки — не з тих, хто переймається політикою, — з усмішкою відповіла Сабіра. — Вони сьогодні тут, завтра там. Їм байдуже, з ким торгувати, аби вигідно. А ми даємо рідкісні трави, мінерали, іноді артефакти. Небагато, але якісно. З Аталаєю ми маємо значно тісніші зв’язки.

— З підводним царством? — здивувалася Діана.

— Так. Ми регулярно відправляємо туди каравани, — пояснила Сабіра. — Останній пішов місяць тому. До повернення ще щонайменше п’ять. Власне, саме тому вас і проводжу я, а не вони. 

— А чому тоді ви живете тут, а не ближче до Аталаї? — спитала Мабіль.

— У нас багато старих і дітей, — відповіла Сабіра спокійно. Розмова трохи розслабила її. — Вони не витримають такого довгого переходу. Та й аталайці добрі але... не люблять гостей. 

Вона на мить замовкла, кинувши задумливий погляд вперед.

— Насправді я здивована, що вас досі не знайшли, — озвалася Жакі.

Це вирвало Сабіру з роздумів. Вона хмикнула й ледь помітно посміхнулася:

— Королю простіше вигадати байку, що ми ховаємося десь у пустелі під чарівним куполом, і відправляти на наші пошуки "доблесних воїнів", ніж визнати, що весь цей час ми жили у них під боком, а вони так і не змогли нас знайти.

Ці слова звучали як виклик цілому світу — і при цьому були вимовлені без злості. Лише з тихою гідністю того, хто вижив там, де інші б загинули.

Промова Сабіри сильно вплинула на дівчат. З того моменту вони вирішили більше не скиглити. Слова «я не можу» чи «мені важко» ніби втратили сенс у цих тунелях. Здавалось, Нагахети навіть не знали, що таке скарги.

Так вони й пливли далі — довгими, нескінченними тунелями, занурені у вічний напівморок. Темрява стала їхньою постійною супутницею, вічним обрамленням кожного дня, що зливався з наступним, без початку і кінця.  І тільки кажани, що іноді злітали зі стелі й кружляли над головами, порушували цей гіпнотичний плин. Їхні чорні очі, безмовні, блискучі, ніби спостерігали за дівчатами.

Діана тримала себе в руках, як могла. Щодня вона відкривала кишеньковий годинник, слухаючи, як працює його механізм. Після кожного 24-годинного циклу вона робила маленьку позначку у своєму зошиті. Почерк з часом втрачав чіткість — літери хитались, ставали тремтливими й кривими.