Розділ 10. Нагахети

Першою прокинулася Жакі. Вона задоволено потягнулася, ще не до кінця відійшовши від сну, і повернулася до вікна. Сонце навіть через закриті повіки сліпило. Дівчина мружилася, але все ж відкрила очі. І зустрілася поглядом з парою майже чорних, глибоких очей. Просто на підвіконні сиділа знайома дівчина в червоно-білому вбранні.

Від несподіванки Жакі рвучко відсахнулася, не втрималася і перекинулася через край ліжка й з глухим гупом впала на підлогу.

— Ой! — пробурмотіла вона, потираючи спину.

Це миттєво розбудило інших. Дівчата зірвалися з ліжок, перелякано кліпаючи від різкого пробудження.

— Що трапилось?! — сонно пробурмотіла Мабіль, розгублено роззираючись.

Аскель уже потягнулася до меча, її тіло напружилося в бойовій готовності. Щойно вона побачила незнайомку, її погляд спохмурнів.

— Як ти сюди потрапила?! — різко запитала вона.

Дівчина навіть не повела бровою.

— Я проведу вас через пустелю. Збирайтеся, ми вирушаємо зараз.

— Що значить “зараз”?! — Мабіль здивовано підняла брови. — Ми ж ще навіть не снідали!

— І коней залиште. Вони вам не знадобляться.

— Перепрошую? — Аскель загрозливо звузила очі, але принцеса зупинила її легким жестом.

— Гаразд, — спокійно сказала Діана. — Дай нам кілька хвилин.

Незнайомка кивнула і знизила голос:

— Не можна, щоб нас бачили разом. Зустрінемось біля південного виходу з міста. Через годину.

І — без жодного попередження — вона стрибнула з підвіконня вниз. Жакі кинулася до вікна, щоб подивитися, куди вона поділася — але дівчина вже зникла, ніби розчинилася в повітрі.

— Це вже образливо, — пробурчала Жакі. — Спершу пробирається до нашої кімнати, потім йде, коли їй хочеться. Навіть дверима не користується!

— Як вона взагалі нас знайшла? — похитала головою Мабіль.

— Добре запитання, — Аскель повернулася до Діани. — Мені це не подобається.

Принцеса лише винувато знизала плечима.

Попри приголомшення, дівчата швидко почали збирати речі. Жакі, все ще потираючи спину й бурмочучи щось про те, що вдиратися до чужих домівок — це злочин, зав’язувала окуляри на голову. Мабіль сердито нарікала, що її навіть не дали нормально поснідати, а Аскель, ретельно перевіряла спорядження.

Вони були раді, що загадкова дівчина таки повернулася. Провідник — це було саме те, на що вони так довго сподівалися. І все ж, її безцеремонність дратувала. Не так вони уявляли собі початок великої мандрівки. 

Перш ніж вирушити, дівчата звернулися до адміністраторки Будинку купця, аби домовитись про збереження коней та частини багажу. Жінка, як завжди ввічлива й стримана, пообіцяла, що все буде під надійним наглядом. Вона запропонувала наглянути й за роботом та Жакі уперто відмовилася залишати Жан, тож він пішов з ними.

Так, перш ніж вони встигли повністю усвідомити, що відбувається, дівчата покинули Карамію. Місто лишилося позаду — зі своїм гомоном, барвами, і піснями музикантів.

Незнайомка чекала на них у тіні самотньої пальми. що росла неподалік виходу з міста. Її обличчя ховалося під каптуром, а постава залишалася все такою ж невимушеною і владною. Разом вони рушили вглиб пустелі.

Пустеля зустріла їх розжареним подихом. Пісок під ногами здавався живим — м’яким, нестійким, він хвилями котився навсібіч, ускладнюючи кожен крок. Сонце стояло високо в небі, немов величезне око, що пильно й байдуже спостерігало за їхньою мандрівкою. Безкрайній простір дюн розливався перед ними, наче золотистий океан, у якому не було ані краплі тіні, ані подиху вітру.

Вони йшли мовчки. Спека сушила губи, обпікала плечі, виїдала думки. Навіть Мабіль, яка зазвичай не могла втриматися від розмов, лише важко зітхала. Тиша була майже абсолютною, лише рипіння піску під ногами нагадувало, що вони все ще рухаються.

Попереду, мов тінь, що не знала втоми, впевнено крокувала їхня провідниця. Вона не озиралася, не говорила, не пояснювала, куди веде. Вона крокувала плавно, ритмічно, з тією впевненістю, яка видає людей, що народилися в пустелі. Здавалося, спека не мала над нею влади. 

На всі спроби дівчат розговорити її чи хоча б дізнатись її ім'я вона відповідала холодним мовчанням.

І от, коли здавалося, що ще трохи — і хтось із них упаде просто на гарячий пісок, коли світ навколо почав тремтіти перед очима на горизонті з’явилася скеля.

Вона виринула з піску раптово. Мов страж пустелі, вона височіла серед барханів, і в цьому безмежному морі дюн вона виглядала так недоречно, що здавалася маревом. Але вона не зникала. Навпаки — ставала чіткішою з кожним кроком.

Провідниця мовчки підійшла до основи скелі, де лежав масивний валун. Вона вперлася долонями в камінь — і той із важким стогоном змістився. Прямо в скелі відкрився прохід, вузький і темний, ніби розріз у кам’яній плоті. Зсередини повіяло вогкою прохолодою.

— Заходьте, — коротко кинула провідниця і, не озираючись, зникла в темряві.

Дівчата напружено переглянулися. Вибору у них не було, а таємнича прохолода манила всередину, тож вони пішли слідом.