Розділ 10. Карамія

Дівчата міцно спали після насиченого дня. Нервування і сварки витягнули з них всі сили. Навіть яскраве ранкове світло, яке рясно заливало каюту, не могло їх розбудити. Лише тиша та затишок огортали все довкола.

Та спокій був порушений різким, нетерплячим стуком у двері. Гучний голос, розітнув тишу, мов грім: — Гей, ледарки! Ми прибули! Швидко збирайтеся і на вихід!

Дівчата миттєво підскочили, не розуміючи що відбувається. Першою оговталася Аскель. Вона миттєво підійшла до дверей і коротко відповіла: — Ми вже йдемо.

Матрос пішов геть, бурмочучи щось про розніжених пасажирів, а дівчата почали поступово приходити до тями. 

— Ми що вже прибули? Так швидко. — промовила Мабіль, позіхнувши. Вона сонно кліпала, не до кінця усвідомлюючи, що відбувається, поки її подруги вже намагалися вдягнутися. 

Діана, з розпатланим волоссям, що стирчало в різні боки, натягувала сарафан, ніяк не потрапляючи рукою в правильний отвір. Її погляд був затуманений, а на щоці лишився червоний слід від подушки.

— Ох… я бачила сон… — почала вона розгублено. — Там були дракони… і… і морква?

— Не зараз, — обірвала її Аскель, вже натягуючи чоботи.

Через кілька хвилин подруги, хоч і трохи пом’яті, піднялися на палубу.

Перед ними розгорнулася дивовижна панорама Карамії. Кам'яні будівлі медових відтінків щільно тулилися одна до одної, утворюючи лабіринт вузьких вулиць і внутрішніх двориків. Їхні плоскі дахи були вкриті полотняними навісами, а між будинками тягнулися різнокольорові тканини, що захищали мешканців від палючого сонця. У далині, немов міраж у пустелі, виднілися мінарети та куполи королівського палацу. Вони яскраво виблискували під сонячними променями, ніби були створені з самого золота. На тлі міста височіли хвилясті дюни, простягаючись до самого горизонту. Здавалося, варто лише вийти за межі міста як одразу загубишся серед безкраїх пісків.

Вражені, дівчата мимоволі замилувались краєвидом.

— Ласкаво просимо до Карамії, столиці Халістару! — пролунав за їхніми спинами знайомий голос.

Обернувшись, дівчата побачили Жакі та її металевого напарника. Робот ніс на плечі величезну сумку, яка виглядала вдвічі більшою за саму інженерку.

— Навіщо тобі стільки речей? — здивовано запитала Аскель, глянувши на Жана, що ледве тримався на ногах.

— А я що, маю залишити свої інструменти на кораблі? — обурилася дівчина. — Хай дякують, що я їм вітродуй залишила!

— О! То ти вже попередила капітана, що йдеш? — поцікавилася Діана.

— Стосовно цього… — Жакі озирнулася.

На кораблі панував справжній хаос. Увесь екіпаж працював на межі сил аби розвантажити привезений товар. Моряки бігали палубою з ящиками, мішками та бочками, голосно перегукуючись між собою. Вантажні крани повільно здіймали над причалом важкі сітки з товарами, а докери внизу поспіхом розтягували їх до складів. З усіх боків долинали накази, лайка, дзенькіт металу й глухі удари деревини об деревину. 

Капітан стояв біля трапа на невеликому підвищенні, стискаючи в руках довжелезний список вантажу й суворо слідкував за порядком. Наскільки це було можливо у такому гармидері. Його обличчя ставало похмурішим з кожною хвилиною. Здавалося, ще трохи й він сам почне скидати вантаж за борт.

— Думаю, у нього зараз не найкращий настрій для прощань, — знизала плечима Жакі. — Якщо підійду до нього, отримаю лише прочуханку.

— Тоді як ти збираєшся залишити корабель? — запитала Мабіль.

— У мене є свої методи. Зустрінемося на землі.

З цими словами Жакі рвучко зникла в глибині корабля. Жан побіг за нею, незграбно притримуючи величезну сумку на плечі. Дівчата здивувалися, та вирішили довіритися інженерці.

Вони забрали речі, вивели коней зі стайні й попрощалися з капітаном. Той лише коротко кивнув, навіть не відриваючись від списків вантажу, і продовжив роздавати накази. За мить подруги вже спустилися трапом на землю.

На причалі панував ще більший гармидер, ніж на кораблі. Вулиці кипіли рухом: кожен кудись поспішав, кричав, лаявся, розмахував руками. Ящики падали, товари плутались, голоси перекрикували одне одного, а сварки швидко переростали в бійки. Зграї чайок кружляли над головами, виводячи пронизливу какофонію, а Фелістинське море з гуркотом билося об палі причалів, розсипаючи солоні бризки на всіх, хто необачно підходив надто близько до краю. Гаряче повітря тремтіло над камінням, змішуючи запахи моря, риби, поту й спецій у важкий портовий коктейль. У цьому гармидері дівчата намагались відшукати Жакі.

— Он вона! — Аскель вказала на один із прилавків. За ним ховалася Жакі й енергійно махала подругам рукою. Власник прилавка, здавалося, зовсім не звертав уваги ні на дивну дівчину з роботом, ні на загальний безлад навколо.

— Як ти втекла? — запитала Діана, коли вони, лавіруючи між вантажниками та возами, нарешті дісталися до неї.

— На кораблі є запасний трап на нижній палубі. Ним зазвичай ніхто не користується, а сьогодні тим паче. Всі зайняті розвантаженням.  — знизала плечима Жакі. — Гаразд, не гаймо часу. Якщо хочемо піти непоміченими, треба зникнути з цього бедламу просто зараз.

Й не чекаючи відповіді, Жакі рішуче рушила вперед. Жан слухняно загупав слідом.Дівчата перезирнулися й поспішили за ними, залишаючи позаду «Хмільну Чайку».