Розділ 7. Підняти вітрила!

Наступного ранку дівчата, забравши зі стайні коней, покинули таверну й вирушили у порт. 

— Ви вчасно, — коротко привітав їх Капітан «Хмільної Чайки». — Ласкаво просимо на борт.

Обережно піднявшись на корабель, дівчата одразу завели коней в невелику стайню на нижній палубі, а потім занесли свої речі до каюти, яку їм виділили на час подорожі. Це було крихітне приміщення з чотирма вузькими ліжками, закріпленими на стінах за допомогою товстих металевих ланцюгів. Вони погойдувались у такт руху корабля, скриплячи щоразу, коли хвилі били по його корпусу. Матраців не було, на дошках лежали самі лише тонкі подушки, схожі на мішки, і такі ж тонкі простирадла з дірками. У кутку стояв маленький дерев’яний столик з подряпаною поверхнею, а над ним — єдиний ілюмінатор закопчений і вкритий соляним нальотом.

— Я вже сумую за кімнатою в таверні. — зітхнула Діана, сідаючи на найближче ліжко. Воно тихо заскрипіло, погойдуючись під її вагою. 

— Головне, що нас довезуть, — відповіла їй Аскель.

Потім дівчата знову піднялися на палубу. Кілька моряків з цікавістю поглядали на них, перемовляючись між собою. Особливо довго їхні погляди затримувалися на витонченій статурі та ніжних рисах Діани. Але коли Аскель кинула на них суворий погляд, чоловіки одразу ж відвели очі, ніби раптом згадали, що робота не терпить зволікань, і знову заходилися переносити вантаж.

Невдовзі все було готово і капітан голосно скомандував: — Відчалюємо!

З усіх боків залунали голоси, рипнули дерев’яні важелі, і корабель ожив. Вітрила з глухим тріском розгорнулись, упіймавши перший подих ранкового вітру. Повільно, ніби вагаючись, судно рушило, і почало віддалятися від берега все глибше у відкрите Фелістинське море.

Від його неймовірної краси захоплювало подих. Надзвичайно чиста, прозора до самого дна вода насичених відтінків синього та бірюзового, віддзеркалювала ясне небо, прикрашене пухкими хмарами. М’яке весняне сонце грало на її поверхні, змушуючи хвилі виблискувати міріадами золотих іскр.

Дівчата деякий час з захопленням спостерігали за краєвидом, а потім вирішили пообідати. Вони сіли просто на палубі, підставляючи обличчя сонцю, і почали їсти захоплені з таверни канапки з сиром. Корабель ніс їх до нових пригод, а подорож обіцяла бути спокійною. 

Вона й справді виявилася спокійною. До полудня над морем запанував повний штиль. Вітер зник, і вітрила "Хмільної Чайки" безсило обвисли. Корабель застиг серед лазурових хвиль, немов загублений. 

Капітан із невдоволенням оглянув горизонт і зітхнув: — Штиль, як завжди, не вчасно. Ви троє! — він кивнув у бік дівчат. – Спустіться в майстерню. Покличте механіка. Нехай тягне сюди свій апарат, поки ми тут не перетворились на смажених риб.

Дівчата переглянулися. 

Мабіль стиха прошепотіла: — Навіщо їм механік на вітрильному кораблі?

— І що за апарат? — додала Аскель.

— Ну, зараз і дізнаємось — знизала плечима Діана і рушила першою до трапу.

Як виявилося, майстерня розташовувалась на нижній палубі, одразу поруч зі стайнею. Це була невелика кімната, заставлена шафами, полицями і ящиками з найрізноманітнішими механізмами — від дрібних шестерень до масивних деталей, призначення яких важко було визначити з першого погляду. Посеред приміщення стояв великий робочий стіл, захаращений інструментами, кресленнями, банками з мастилом й частинами розібраних приладів.

Біля столу стояла молода дівчина і зосереджено порпалася в дивному механізмі людиноподібної подоби із масивним тулубом і довгими руками. Її карі очі блищали азартом з-під товстого скла захисних окулярів, а кучеряве волосся зеленого кольору неслухняно стирчало в усі боки, що надавало її вигляду особливої ексцентричності.

Вона швидко зняла одну з рукавиць, витягла з широкої кишені заплямованого комбінезона викрутку й заходилася лагодити механізм, при цьому щось тихо бурмочучи собі під ніс.

— Чудово, Жане! — врешті вигукнула вона. — Неполадку усунено, тепер ти знову працюєш як годинник!

Механізм у відповідь загудів.

Діана кашлянула, привертаючи увагу. Механік швидко обернулася, піднявши окуляри на чоло: — О, но нові обличчя! Що потрібно?

— На морі штиль, — пояснила Діана. — Капітан сказав принести … якийсь апарат.

— А, апарат. — протягнула дівчина, закочуючи очі. — Звісно, він думає, що це так швидко. Зачекайте хвилинку.

Вона кинулася до полиць.

— Познайоммося  хоч, поки я тут порпаюся. Ким будете?

Дівчата представилися.

— Шукачі пригод? Цікаво. — винахідниця присвиснула — А я – Жаклін Карло, геніальна інженерка-новатор! Але друзі звуть мене просто Жакі. А це – Жан – мій робот. — Вона махнула рукою в бік механізму, той загудів у відповідь.

— Інженерка-новатор? — перепитала Аскель, з цікавістю розглядаючи Жана. — Тоді чому ви працюєте механіком на кораблі?

— А як інакше я зможу фінансувати свої розробки? — хмикнула Жакі, не відриваючись від пошуків. — Гроші не падають із неба. А тут роботи небагато, і я маю час для експериментів.

— А що з вашим волоссям? — раптом запитала Мабіль.