Розділ 7. Халістар

Дівчата міцно спали після насиченого дня. Нервування і сварки витягнули з них всі сили. Навіть яскраве ранкове світло, яке рясно заливало каюту, не могло їх розбудити. Лише тиша та затишок огортали все довкола.

Та спокій був порушений різким, нетерплячим стуком у двері. Гучний голос, розітнув тишу, мов грім:

— Гей, ледарки! Ми прибули! Швидко збирайтеся і на вихід!

Дівчата миттєво підскочили, не розуміючи що відбувається. Першою оговталася Аскель. Вона миттєво підійшла до дверей і коротко відповіла:
— Ми вже йдемо.

Матрос пішов геть, бурмочучи щось про розніжених пасажирів, а дівчата почали поступово приходити до тями. 

— Ми що вже прибули?... Так швидко… — промовила Мабіль, позіхнувши. Вона сонно кліпала, не до кінця усвідомлюючи, що відбувається, поки її подруги вже намагалися вдягнутися. 

Діана, з розпатланим волоссям, що стирчало в різні боки, натягувала сарафан, ніяк не потрапляючи рукою в правильний отвір. Її погляд був затуманений, а на щоці лишився червоний слід від подушки.

— Ох… я бачила сон… — почала вона розгублено. — Там були дракони… і… і морква…?

— Не зараз, — обірвала її Аскель, вже натягуючи чоботи.

Через кілька хвилин дівчата, хоч і трохи пом’яті, піднялися на палубу.

Перед ними розгорнулася дивовижна панорама Халістару. Кам’яні будівлі пісочних кольорів з високими дахами та вузькими вікнами щільно тулитися одна до одної. Вулиці кипіли рухом: торговці тягнули вози, діти носили глечики з водою, а зі всіх боків лунали вигуки, дзвін і гуркіт. У далині, немов міраж у пустелі, виднілися мінарети та куполи палацу, що блищали золотом. На тлі міста височіли піщані пагорби, простягаючись до самого горизонту.

— Ого… — захоплено прошепотіла Мабіль, мружачись від яскравого сонця.

— Ласкаво просимо до Карамії, столиці Халістару! — пролунав за їхніми спинами знайомий голос.

Обернувшись, дівчата побачили Жакі та її металевого напарника. Робот ніс на плечі величезну сумку, яка виглядала вдвічі більшою за саму Жакі.

— Навіщо тобі стільки речей? — здивовано запитала Аскель, зиркнувши на Жана, що ледве тримався на ногах.

— А я що, маю залишити свої інструменти на кораблі? — обурилася дівчина. — Хай дякують, що я їм вітродуй залишила!

— О! То ти вже попередила капітана, що йдеш? — поцікавилася Діана.

— Стосовно цього… — Жакі озирнулася.

На кораблі панував справжній хаос. Моряки метушилися, мов мурахи, вивантажуючи ящики, мішки, бочки. Усе гупало та гриміло.

Капітан стояв на підвищенні, тримаючи в руках список вантажу й суворо слідкував за порядком — наскільки це було можливо у такому гармидері.

— Думаю, у нього зараз не найкращий настрій для прощань, — знизала плечима Жакі. — Якщо підійду до нього, отримаю лише прочуханку. Він точно мене не відпустить.

— Тоді як ти збираєшся залишити корабель? — запитала Мабіль.

Дівчина загадково усміхнулася:

— У мене є свої методи. Зустрінемося на землі.

І з цими словами вона рвучко зникла в глибині корабля. Жан побіг за нею, намагаючись втримати сумку. Дівчата перезирнулися, і вирішили їй довіритись.

Вони забрали свої речі та вивели коней зі стайні. Попрощалися з капітаном, який лише коротко кивнув, навіть не відриваючись від паперів, і спустилися на землю.

На причалі вирувало справжнє шаленство. Кожен кудись поспішав, кричав, лаявся, розмахував руками. Ящики змішувалися, мішки плутались, голоси перекрикували одне одного. Сварки швидко переростали в бійки. Один вантажник  перекинув бочку з рибою, створюючи ще більший хаос. Зграї чайок кружляли над головами, виводячи пронизливу какофонію, а хвилі Фелістинського моря нещадно хльостали дерев’яні палі, обливаючи бризками всіх, хто необачно підходив близько до краю. Усе це супроводжувалося нестерпною спекою, яка наче згущувала повітря.

У цьому гармидері дівчата намагались знайти Жакі.

— Он вона! — Аскель вказала на один із прилавків. За ним ховалася Жакі, енергійно махаючи їм рукою. Торговець, здається, взагалі не зважав на весь хаос навколо — ні на бійки, ні на дівчину з роботом, яка ховалася за його товаром.

— Як ти втекла? — запитала Діана, коли вони, пригинаючись і лавіруючи між вантажниками, нарешті дісталися до неї.

— У кораблі є запасний трап на нижній палубі, — знизала плечима Жакі. — Ним зазвичай ніхто не користується, а сьогодні — тим паче. Всі зайняті розвантаженнями.

Вона вдоволено усміхнулася і махнула на вхід до ринку:

— Гаразд, не гаймо часу. Якщо хочемо пройти непоміченими, треба зникнути з цього бедламу просто зараз.

Не чекаючи, вона кинулася вперед, а її робот глухо зацокав за нею. Дівчата перезирнулися — і рушили слідом, тісніше стиснувши віжки коней, залишаючи позаду Хмільну Чайку. 

За їхніми спинами все ще лунав гамір моряків, гуркіт ящиків і дзвінкий голос капітана, який уже помітив відсутність механіка й почав сипати прокльони. Та Жакі лише хихикнула й підняла комір сорочки, заглиблюючись у натовп.