Розділ 6. Хмільна Чайка

Зранку таверна разюче відрізнялася від себе нічної. Вона була тихою й майже порожньою. Лише кілька постояльців мляво жували сніданок, намагаючись оговтатися після вчорашніх гулянь. Повітря стояло важке, затхле, наскрізь просочене запахом несвіжого пива.

Дівчата почувалися жахливо. Їх голови гуділи, шлунки протестували проти самої думки про їжу, та їсти все одно доводилося – попереду на подруг чекав довгий день. Кава виявилася настільки гіркою, що навіть Аскель скривилася, зробивши перший ковток, але вперто допила все до останньої краплі, сподіваючись хоч трохи прогнати важкість із голови.

Коли дівчата вийшли надвір, їх одразу накрила хвиля спеки. Сонце вже високо піднялося над містом, сліпило очі й нестерпно пекло. Кожен звук здавався гучнішим, ніж зазвичай.

Містраліс зранку був метушливим і гомінким. Він жив своїм насиченим і багатогранним життям, створюючи враження нескінченного руху. Повітря змішувало у собі всі можливі запахи: солоність морської води, аромат свіжоспеченого хліба, дим від смажених морепродуктів, терпкість спецій, і навіть слабкий, але не надто приємний запах каналізації.

Дівчата рушили вперед, намагаючись не показувати, наскільки кепсько почуваються. Навколо безперервно текли людські потоки. Повз них проходили купці в яскравих халістарських тогах, чиновники у темно-синіх мундирах, рибалки в червоних хустках, матроси, вантажники, ремісники.

Серед натовпу траплялося чимало звіролюдей. Їхні хвости, вуха, ікла, а іноді навіть зябра нікого не дивували, здаючись такою ж звичною частиною міста, як і кораблі в гавані.

Мабіль, зачарована незвичним для себе видовищем, на мить замислилася. Її погляд зупинився на Діані: її довгі, коров’ячі, вуха ледь ворушилися від вітру, а хвіст м’яко погойдувався в такт крокам.  

— А у Веріталі багато звіролюдей? — врешті спитала Мабіль.

— Чимало, — кивнула Діана. — В столиці багато кого можна зустріти.

— А я ніколи раніше не бачила звіролюдей. — зізналася Мабіль. — Навіть серед гостей у нашому домі.

— Це нормально, — посміхнулася принцеса. — Більшість із них рідко залишають свої комуни. У великих містах, як Веріталь чи Містраліс, ще можна зустріти таких, як я, але в маленьких селах навряд.

— Чому? 

— Усі воліють жити серед схожих на себе. Так простіше. 

— Ага… — Мабіль на мить замислилася, а потім несміливо запитала: — А ти коли-небудь мала проблеми через це? Через вуха й хвіст? Люди іноді бувають жорстокими.

Принцеса завмерла. Питання, хоч і було задане без злого наміру, зачепило її за живе. Вона розуміла, що Мабіль не намагалася її образити, й, швидше за все, мала на увазі щось на кшталт шкільних насмішок. Та її питання нагадало принцесі про справжню причину їх подорожі й від цього їй враз стало невимовно боляче.

Аскель, помітивши зміну в настрої подруги, вирішила втрутитися.
— Попереду головний ринок міста, — сказала вона з удаваною легкістю. — Мабіль, хочеш подивитися?

— Ще б пак! — очі дівчини загорілися, і вона, забувши про розмову, кинулася вперед.

Діана полегшено зітхнула.

— Дякую.

— Не варто. Це мій обов’язок.

Принцеса відповіла їй легкою посмішкою, і вони разом поспішили за Мабіль.

Ринок Містраліса, розташований неподалік від порту, був справжнім серцем міста. Над великою площею височів головний павільйон зі скляним дахом і витонченими арками, крізь які всередину лилося тепле сонячне світло. Довкола нього тягнулися десятки яток, що утворювали лабіринт вузьких проходів, сповнених шуму, ароматів і барв.

Тут можна було знайти товари з усього світу. Місцеві фермери продавали свіжі овочі, фрукти й сири всіх видів. Гончарі виставляли витончені глиняні вироби, розписані хвилями, рибами та морськими зміями, а ковалі хизувалися створеними власноруч зброєю, інструментами й декоративними прикрасами.

Купці з Халістару заманювали покупців екзотичними ароматами куркуми, кориці, кардамону та мускатного горіха. А трохи осторонь стояли торговці з Аталаї, чиї прилавки рясніли дивовижними дарами океану: морськими яблуками, кораловими перлами й рідкісним шовком, який плели океанські павуки.

Мабіль бігала від одного прилавка до іншого з широко розплющеними очима. Вона захоплено слухала історії торговців, гралася з місцевими дітьми й розглядала кожну дрібницю. Діана та Аскель, хоч і були звиклі до подібних місць, теж мимоволі піддалися атмосфері ринку. Безліч кольорів, голосів і запахів так і підштовхували купити бодай щось, хоча їхній скромний бюджет цього й не дозволяв.

— Ми сюди не за покупками приїхали, — тихо нагадала Аскель, помітивши, як принцеса замислилася біля прилавка з прикрасами.

Діана кивнула, відірвавши погляд від блискучих коштовностей. Дівчата озирнулися й побачили, як Мабіль уже розмовляє з продавцем прянощів, захоплено розглядаючи пісочні трюфелі.

— Нам варто її зупинити, — зітхнула Аскель.

— Мабіль, ходімо, у нас ще багато справ! — гукнула принцеса і дівчина, хоч і з небажанням, відірвалася від прилавка.

Дівчата продовжили шлях крізь метушливий ринок, загубившись у його гаморі на кілька годин, аж поки, стомлені, не вийшли до порту.

Перше, що кинулося їм в очі, – густі клуби чорного диму, що виривалися з труб пароплавів і змішувалися з вечірнім небом. Повітря було важким: солоний запах моря переплітався з вугляним пилом, рибою й потом, створюючи незабутній коктейль портової атмосфери. Мабіль зморщила ніс і закашлялася.