Розділ 6. Розкриття правди

Наступного дня штиль нарешті скінчився. Моряки з полегшенням повернулися до звичних справ, а Жакі, забравши вітродуй, змогла повернутись до себе в майстерню. Та перед цим вона звернулась до капітана.

— Капітане, можна Жан залишиться на палубі? 

Той зиркнув на неї з підозрою:

— Навіщо?

— Хочу прослідкувати, як він перенесе вплив погодних умов.

Чоловік нахмурився, розглядаючи робота, що стояв поруч.

— Гаразд, але хай не заважає.

— Дякую, — усміхнулася Жакі.

Перед тим, як зійти з палуби, вона прошепотіла Жану:

— Слідкуй за ними, зрозумів?

Робот повільно кивнув. 

Дівчатам доручили одне з найменш приємних завдань — мити палубу. Їм видали ганчірки, відра з водою й короткий наказ від одного з матросів:

— Натерти до блиску, інакше капітан буде незадоволений!

Робота виявилася важкою. Морська сіль в’їлася в дерев’яну палубу, залишаючи на ній білі розводи, які не так легко було відтерти. Діана, яка звикла до зручностей палацового життя, швидко відчула всю суворість фізичної праці.

Сонце немилосердно палило і навіть морський бриз не рятував від спеки. Її руки швидко втомлювалися, пальці німіли від холодної води, а від постійного нахилу вперед боліла спина.

— Може, підеш відпочинеш? — гукнула Мабіль, помітивши, як принцеса втомлено витирає піт із чола.

— Ні, я впораюся, — відповіла та кволо й не надто переконливо.

До полудня Діана вже ледве трималася на ногах. Її щоки горіли від сонця, ноги стали важкими, а руки з кожним рухом втрачали силу. Врешті-решт, вона відчула, як земля похитнулась під ногами, а в голові запаморочилося.

— Досить, — втрутилася Аскель, швидко підхоплюючи її за лікоть. — Йди до каюти. Ми закінчимо самі.

Дівчина, не сперечалась. Похитуючись, вона попрямувала вниз. Підійшовши, до сходів вона зустрілася очима з Жаном. Той ховався від спеки між ящиками, його скляні очі застигли в байдужому спостереженні.

Мабіль, спостерігаючи за всім, не могла позбутися відчуття, що щось не так. 

Згодом капітан оголосив перерву на обід. Всі зібралися під тінню вітрил, підкріпитись сухарями та квашеною капустою. Дівчата втомлено сіли біля поруччя і почали їсти.

— Аскель, можна тебе спитати? — нерішуче почала Мабіль, опустивши погляд.

— Що? — сухо відповіла та, витираючи руки ганчіркою.

— Діана… вона не схожа на шукачку пригод. Ні ловити рибу, ні працювати на палубі не вміє. І книга, яку вона читає, виглядає так, ніби коштує цілий статок. Хто вона насправді?

Аскель різко випросталася. Її очі на мить спалахнули гнівом, але вона швидко взяла себе в руки.

— Мабіль, це не твоя справа, — сказала вона твердим голосом.

— Але я просто хочу зрозуміти, з ким подорожую, — наполягала Мабіль, відчуваючи, як її серце калатає.

— Ти подорожуєш із нами. Цього достатньо, — відрізала Аскель. — Діана — моя подруга. Вона чесна, добра і заслуговує на твою довіру.

— Я не хотіла нікого образити… — почала Мабіль.

— Досить! — обірвала її лицарка. — Займайся своїми справами й дай їй спокій!

Мабіль прикусила губу, відчуваючи, як на очі навертаються сльози.

Тим часом перерва закінчилася, і всі повернулися до роботи.

Коли настав час вечері, їдальня знову наповнилася голосами моряків, сміхом та брязкотом посуду. Лише дівчата мовчали. Мабіль сиділа мовчки, механічно підносячи ложку до рота. Її плечі були злегка опущені, а погляд — застиг десь у глибині миски. Аскель виглядала невдоволеною — її пальці невтомно барабанили по краю стола, в ритмі, що ставав дедалі швидшим. Діана, хоч і почала почуватися трохи краще після денного відпочинку проведеного за книжками, все ще була виснаженою. Її обличчя залишалося блідим, а рухи — повільними. Вона намагалася не показувати слабкості, трималася рівно, іноді навіть усміхалася на чиїсь слова, але час від часу її руки мимоволі стискали край сарафана.

Жакі за весь вечір так і не з’явилася. Вона залишилася у майстерні, зосереджено доглядаючи за Жаном. Її пальці вправно рухалися, змащуючи механізми й очищаючи шестерні від солоного нальоту. Робот детально описував події дня: важкість роботи для Діани, сварку між Мабіль і Аскель, їхню дивну поведінку. Дівчина задумливо потерла підборіддя.

— Ну що ж, Жане… здається, наші шукачі пригод не зовсім ті, за кого себе видають, — пробурмотіла вона, знімаючи окуляри. Її губи скривилися в задумливій усмішці. — Мабуть, настав час трохи поспілкуватися.

Тим часом у тісній каюті дівчат напруга досягла межі.

— Ви повинні сказати мені правду! — рішуче заявила Мабіль, стоячи посеред кімнати. Її щоки горіли, а очі блищали від сліз. — Хто ви такі насправді?

— Ми вже казали… — Діана зробила крок до неї, намагаючись зберегти спокій, але голос її тремтів. — Ми шукачі пригод…

— Шукачі пригод? — з гіркотою перепитала Мабіль. — Шукачі пригод не читають дорогі книги й не падають від миття підлоги. А ще — вони вміють ловити чортову рибу!