Розділ 4. Майбутнє

Сівши на коней, дівчата швидко наздогнали Мабіль. Разом вони залишили подвір’я дому, минули село й знов виїхали на широкий шлях «Дороги на сонце». Поки їхали дівчата розповіли Мабіль план подорожі. 

— Це неймовірно! — вигукнула вона, не стримуючи емоцій. — Я навіть не мріяла, що зможу побачити світ за межами своїх виноградників! А тепер я прогуляюся підводним царством!

— Не прогуляєшся, — обережно підмітила Діана.

— Що? Чому?

— Аталая – закрите королівство. Без запрошення нам туди не потрапити.

Мабіль розчаровано стиснула губи.

— То що ж буде, коли ми опинимося у Сафіросі? — запитала Аскель, примружуючись від яскравого сонця, що почало повільно підійматися над виноградниками.

— Я не впевнена. У книгах про це нічого не писалося.

— Ну, й нічого! — бадьоро сказала Мабіль. — Все одно це буде неймовірна пригода!

— А ти не сумуватимеш за сім’єю? — запитала Аскель.

Мабіль замовкла. Її усмішка зникла, а в очах з’явилася тінь легкої туги.

— Я вже за ними сумую, — зізналася вона.

— Ще є час повернутися, — запропонувала лицарка.

Мабіль рішуче похитала головою.

— Ні, я не відступлю! Тим паче я не сама. Зі мною Виноградик. — Вона обійняла свого коня, зариваючись обличчям у його густу чорну гриву. Кінь тихо заржав, ніби підтверджуючи слова дівчини.

— Виноградик? — з легкою посмішкою перепитала Діана.

— Так, — кивнула Мабіль. — Я сама вигадала ім’я. А як звати ваших коней?

— Таркус, — гордо заявила Аскель, погладжуючи шию чорного жеребця. Той, почувши своє ім’я, гордовито підняв голову. — На честь відважного лицаря, що служив королівській сім'ї понад п’ятдесят років.

— Ого, як потужно. 

— Мого ж звати Селестіан. — посміхнулася Діана.

— Нічого собі! Я навіть не вимовлю! — вигукнула Мабіль. — Слухай, а всі сім’ї вчителів у столиці такі вишукані?

 — Так, — принцеса відвела погляд, трохи нервово погладжуючи гриву коня.

— Наші вчителі не такі.

— А ти ще вчишся? — поцікавилася Аскель.

— Ні. Коли брат захворів, я залишила навчання, щоб допомагати батькам.

— Як це залишила? — здивувалася Діана. — Назовсім?

Мабіль знизала плечима: — Хтось мав працювати вдома. Мама постійно була з братом, тато сам би не впорався. Та й лікування коштувало дорого. 

— Що ж ти плануєш робити, коли вилікуєш брата? 

— Залишусь з батьками, буду допомагати їм на виноградниках як і раніше.

Принцеса насупилася.

— І тобі цього достатньо? Невже тобі не хотілося чогось більшого?

Мабіль не відповіла одразу. Кілька секунд вона дивилася вбік, на поля за дорогою, де ранковий вітер легко хитав молоді виноградні лози.  

— Насправді, після того, як брат захворів, я почала цікавитися медициною, — тихо сказала вона. — Читала книжки, допомагала в місцевій лікарні, навчилася робити перев’язки, готувати прості ліки. Та потім я вирішила покинути це.

— Чому? — здивувалася Діана.

— Невпевнена, що зможу полишити дім, навіть якщо брат одужає. Все ж таки я все життя провела на виноградниках. Хто ж я без них?

Мабіль розсміялася, а дівчата невпевнено її підтримали. Обидві відчули дивний смуток і безсилля. Принцеса замислилася над тим, наскільки різними були їхні життя. Для неї подорож була втечею від золотої клітки палацу, пригодою, можливістю знайти себе. А для Мабіль навіть сама думка покинути дім здавалася зрадою. 

Уже за мить Мабіль знову жваво фантазувала про майбутню подорож, розпитувала про Халістар і з дитячим захопленням уявляла пустелі, порти та підводні базари. Діана з Аскель ж вирішили більше теми родини Мабіль не торкатися. 

Скоро настав полудень, і дівчата вирішили зробити короткий привал. Вони зупинилися в затінку старого дуба, що самотньо височів край дороги, розкинувши над землею широке гілля. Подруги розстелили на траві плащі й дістали їжу, яку ще зранку приготувала для них Клодін. Коні мирно щипали траву неподалік, зрідка відмахуючись хвостами від настирливих мух. Пообідавши, дівчата знову рушили в дорогу.

Пейзаж навколо поступово змінювався. Хвилі низьких пагорбів, вкрили маслинові гаї та безкрайні лавандові поля забарвлені в усі відтінки фіолетового й синього. Поміж квітами дзижчали бджоли, а над полями ліниво кружляли білі метелики. Повітря було густо просочене ароматом лаванди. Солодкий, терпкий запах огортав з усіх боків так сильно, що від нього починало паморочитися в голові. 

Сонце стояло високо в небі, безжально розжарюючи землю. Над дорогою тремтіло гаряче марево, через яке далекий обрій здавався розмитим і примарним. Вітер став сухим і гарячим. Він не приносив бажаної прохолоди, лише розносив навколо гіркуваті аромати дикого розмарину та чебрецю, що росли серед кам’янистих узбіч.

— Ох, як же тут спекотно. — простогнала Мабіль, проводячи долонею по спітнілому чолу.