Розділ 4. Хмільна Чайка

Зранку таверна була зовсім іншою, напівпорожньою. Лише кілька постояльців мляво жували сніданок, намагаючись прокинутися після вчорашніх гулянь. Повітря було затхлим, просоченим запахом несвіжого пива.

Дівчата теж почувалися не найкраще. Голова гуділа, мов дзвін, а в роті було сухо, наче вони з’їли жменю піску. Очі різало від яскравого світла, а шлунок протестував проти будь-якої їжі, але доводилося їсти, щоб набратися сил. Найбільше вони покладали надію на каву. Вона була настільки гіркою, що навіть Аскель скривилася, проте мовчки допила до останньої краплі, сподіваючись, що це бодай трохи прожене з голови важкість.

Коли дівчата вийшли на вулицю, їх відразу обдало хвилею спеки. Сонце стояло вже високо, сліпило очі й нестерпно пекло. Кожен звук здавався гучнішим, ніж зазвичай.

Містраліс зранку був метушливим і гомінким. Він жив своїм насиченим і багатогранним життям, створюючи враження нескінченного руху. Повітря змішувало у собі всі можливі запахи: солоність морської води, аромат свіжоспеченого хліба, дим від смажених морепродуктів, терпкість спецій, і навіть слабкий, але не надто приємний запах каналізації.

Навколо кипіло життя, і дівчата, намагаючись приховати свій не найкращий стан, рушили вперед, занурюючись у натовп. Люди в яскравих шатах усіх відтінків метушилися навколо — зелені та білі тоги халістарських купців, темно-сині мундири чиновників, червоні хустки рибалок. Місто не зупинялося ні на мить, і їм доводилося крокувати разом із ним, долаючи власну втому та наслідки вчорашнього вечора.

Серед натовпу траплялися і звіролюди: їхні хвости, вуха, ікла, а іноді навіть зябра нікого не дивували, здаючись такою ж звичною частиною міста, як і кораблі в гавані.

Мабіль, зачарована незвичним для себе видовищем, на мить замислилася. Її погляд зупинився на Діані: її довгі, коров’ячі, вуха ледь ворушилися від вітру, а хвіст м’яко погойдувався в такт крокам.  Думки дівчини вихором закрутилися, і зрештою вона не змогла стримати запитання:

— А у Веріталі багато звіролюдей?

— Так, — Діана кивнула. — В столиці багато хто зустрічається.

— Ого! — захоплено вигукнула Мабіль. — Я ніколи раніше не бачила звіролюдей. Навіть серед гостей, яких ми приймали.

— Це нормально, — посміхнулася принцеса. — Вони рідко покидають свої комуни. У великих містах, як Веріталь чи Містраліс, ще можна зустріти таких, як я, але в маленьких селах — навряд.

— Чому? — щиро здивувалася селянка.

— Усі воліють жити серед своїх, — пояснила Діана. — Так простіше. Менше проблем.

— Ага… — Мабіль на мить замислилася, потім нерішуче запитала: — А ти… ти коли-небудь мала проблеми? Ну, знаєш… насмішки? Люди іноді бувають жорстокими.

Принцеса завмерла. Питання, хоч і було задане без злого наміру, зачепило її за живе. Вона розуміла, що Мабіль не намагається образити, і, швидше за все, мала на увазі щось просте, наприклад, шкільні насмішки. Але це питання нагадало їй про справжню причину подорожі, і її обличчя злегка спохмурніло.

Аскель, помітивши зміну в настрої подруги, вирішила втрутитися:
— Попереду головний ринок міста, — сказала вона з удаваною легкістю. — Мабіль, хочеш подивитися?

— Ще питаєш! — очі Мабіль загорілися, і вона, забувши про розмову, кинулася вперед.

Діана полегшено зітхнула.

— Дякую.

— Не варто, — спокійно відповіла Аскель. — Це мій обов’язок.

Принцеса відповіла їй легкою посмішкою, і вони поспішили за Мабіль.

Ринок Містраліса, розташований неподалік від порту, був справжнім серцем міста. Він займав величезну площу, оточену кам’яними будівлями з балконами, звідки відкривався чудовий вигляд на вируючу торгівельну метушню.

Його головний павільйон був витвором архітектурного мистецтва. Витончені арки підтримували скляний дах, крізь який проникали теплі сонячні промені, наповнюючи простір світлом і затишком. У павільйоні розташовувалися розкішні лавки зі східними прянощами, крамниці з витонченими тканинами та ювелірними виробами. 

Навколо павільйону розкинулися десятки відкритих яток, що утворювали заплутаний лабіринт вузьких вуличок, сповнених голосів, ароматів і фарб.

Торговці прянощами, приїжджі купці зі Сходу, заманювали покупців екзотичними ароматами куркуми, кориці, кардамону та мускатного горіха. Для сміливців вони пропонували вогняні перці, після яких рот починав горіти, а очі сльозитися. Навколо таких сміливих дегустаторів щоразу збиралася юрба, готова подивитися на їхні страждання.

Місцеві фермери пропонували виноград, соковиті яблука й оливки. Сирники виставляли сири всіх видів: м’який вершковий брі, витриманий рокфор із характерними прожилками та гострий овечий пекоріно. Гончарі демонстрували витончені глиняні вироби з морськими мотивами, розписані хвилями, рибами й морськими зміями. Біля великих наметів ковалів можна було знайти широкий вибір ножів, гаки для корабельних снастей і навіть майстерно виковані декоративні прикраси у формі морських чудовиськ.

Дещо осторонь стояли торговці з Аталаї — загадкові морські мешканці вкриті лускою. Їхні прилавки рясніли незвичайними дарами океану: морськими яблуками, кораловими перлами та рідкісним шовком, який плели океанські павуки.