Розділ 3. Містраліс

Сівши на коней, дівчата швидко наздогнали Мабіль. Разом вони залишили подвір’я дому, минули село й виїхали на широкий шлях. 

Мабіль збуджено озиралася довкола, ніби рідні краєвиди раптом набули нових, яскравіших барв. Вона не могла повірити, що залишає своє село.

Дорогою дівчата розповіли їй план подорожі. Вона слухала з широко розплющеними очима, ковтаючи кожне слово. Оповіді про далекі країни, розпечені пустелі та підводні царства здавалися їй чарівною казкою, що раптом ожила.

— Це неймовірно! — вигукнула вона, не стримуючи емоцій. — Я навіть не мріяла, що зможу побачити світ за межами своїх виноградників! А тепер… тепер я прогуляюся підводним царством!

— Не прогуляєшся, — обережно підмітила Діана.

— Що? Чому?

— Аталая — закрите королівство, — пояснила принцеса. — Без запрошення нам туди не потрапити.

Мабіль розчаровано стиснула губи.

— То що ж буде, коли ми опинимося у Сафіросі? — запитала Аскель, примружуючись від яскравого сонця, що почало повільно підійматися над виноградниками.

— Я не впевнена, — зніяковіла Діана. — У книгах про це нічого не писалося.

— Ну, й нічого! — бадьоро сказала Мабіль. — Все одно це буде неймовірна пригода!

— А ти не засумуєш за сім’єю? Ви ж ніколи не розлучалися, — запитала Аскель.

Мабіль замовкла. Її усмішка ледь зникла, а в очах з’явилася тінь легкої туги.

— Я вже за ними сумую, — зізналася вона.

— Ще є час повернутися, — запропонувала лицарка.

Мабіль рішуче похитала головою.

— Ні, я не відступлю! Тим паче я не сама. Зі мною Виноградик. — Вона обійняла свого коня, зариваючись обличчям у його густу чорну гриву. Кінь тихо заржав, ніби підтверджуючи її слова.

— Виноградик? — з легкою посмішкою перепитала Діана.

— Так, — кивнула Мабіль. — Я сама вигадала ім’я. А як звати ваших коней?

— Таркус, — гордо заявила Аскель, погладжуючи шию свого чорного жеребця. Той, почувши своє ім’я, гордовито підняв голову. — На честь відважного лицаря, що служив королівській сім'ї понад п’ятдесят років.

— Ого, як потужно, — захоплено сказала Мабіль, а Діана усміхнулася. Мабіль перевела погляд на принцесу:

— А твій? — поцікавилася вона.

— Селестіан.

— Нічого собі! Я навіть не вимовлю! — вигукнула Мабіль. — Слухай, а всі сім’ї вчителів у столиці такі вишукані?

 — Так, — принцеса відвела погляд, трохи нервово погладжуючи гриву коня.

— Наші вчителі не такі, — задумливо сказала Мабіль, пригадуючи знайомих із села.

— А ти ще вчишся? — поцікавилася Аскель.

— Ні, — дівчина похитала головою. — Я залишила навчання після п’ятого класу, щоб працювати з батьками на виноградниках.

Діана на мить сповільнила хід. Її брови ледь помітно зійшлися до перенісся, а в очах з’явилася задумливість. Здається реформ, що зробили її батьки, було недостатньо. Вона зробила подумки помітку щодо необхідності допрацювання селянських реформ.

Скоро настав полудень, і дівчата вирішили зробити привал. Вони зупинилися в затінку високого дуба, що стояв самотньо при дорозі. Його розлоге гілля дарувало бажану прохолоду. Розстеливши плащі на землі, вони дістали їжу, яку приготувала для них Клодін.

Мабіль повільно жувала шматок хліба, ніби намагаючись запам’ятати цей смак. Цілий рік. Вона не скуштує страв матері цілий рік…

Діана, ловила себе на тому, що навіть за їжею, знову повертається до думок про реформи. Нерівність, яку вона бачила в містах і селах, здавалася їй несправедливою. В Орвіньєрі навчання було доступним для всіх, але сільські діти змушені покидати школу заради роботи в полях. Як це змінити? Чи можливо взагалі це змінити?

Аскель, як завжди, залишалася насторожі. Вона жувала шматок в’яленого м’яса, не зводячи очей з навколишніх пагорбів. Її погляд швидко ковзав по горизонту, досліджуючи кожен рух у високій траві. Навряд чи там ховалася якась небезпека, але вона не мала наміру розслаблятися.

Пообідавши, дівчата знову рушили в дорогу.

Пейзаж навколо поступово змінювався. Відкриті рівнини, що тяглися аж до горизонту, переходили у хвилі низьких пагорбів, укритих сріблястими маслиновими гаями. 

Пшеничні поля залишилися позаду, поступившись місцем безкрайнім лавандовим плантаціям забарвленим в усі відтінки фіолетового. Запах був настільки густим, що, здавалося, його можна було відчути на кінчиках пальців. 

Сонце стояло високо в небі, розжарюючи землю, змушуючи повітря тремтіти над горизонтом. Вітерець, що ще зранку приносив свіжість, став сухішим і гарячішим, не приносив бажаної прохолоди — лише розносив медові й трохи гіркуваті аромати квітів.

— Ох, як тут гаряче… — Мабіль провела долонею по спітнілому чолу, невдоволено зітхаючи.

— Але ж гарно, правда? — Діана простягнула руку, дозволяючи квітам лоскотати кінчики пальців. Її голос звучав зачаровано. — Я ніколи не бачила стільки фіолетового кольору навколо.