Розділ 2. Селянський дім

Дім Мабіль стояв на вулиці першим. Це була міцна будівля, зведена з грубо обтесаного каменю, що з роками набув зеленуватого відтінку від моху. Дах із теракотової черепиці, потемнілої від дощів і часу, надавав будинку старовинного шарму. З димаря в небо здіймався сірий дим, несучи запах горілого дерева й домашньої їжі.

Поруч із будинком стояли хлів і стайня, що вже прокидалися до вечері. Звідти долинали жалібні голоси тварин — корови, кози й кури нетерпляче просили їсти. 

Мабіль стояла перед входом до стайні. Коли дівчата злізли зі своїх коней, вона швидко завела їх всередину, дала їм їсти та пити, а дівчат запросила за собою до дому.

— Проходьте, не соромтеся! — весело сказала вона, відчиняючи важкі дерев’яні двері й жестом запросила гостей усередину.

Всередині дім виявився ще затишнішим. Невеликий передпокій із глиняною підлогою пахнув висушеними травами й свіжозірваними яблуками. Стіни були обвішані дерев’яними полицями, на яких стояли глиняні глечики, невеликі коробочки зі спеціями та кошики з горіхами.

У просторій кухні-вітальні, освітленій тьмяним світлом гасової лампи, біля великої печі стояла жінка середніх років. У ній безпомилково можна було впізнати матір Мабіль. Те ж русяве волосся, та ж відкритість у погляді, хоча жінка й була нижчою і худорлявішою за Мабіль. Вона перемішувала дерев'яною ложкою щось у великому чавунному казані.

— Мамо, я привела гостей! — голосно повідомила Мабіль.

Жінка одразу обернулася, усміхнулася привітно й відклала ложку. — Добрий вечір, мене звати Клодін — сказала вона хриплуватим голосом. — Ви, напевно, з дороги? Ходіть-но до столу, трохи відпочинете.

— Ви дуже добрі, дякуємо за гостинність, — чемно відповіла Діана.

Дівчата сіли за великий дубовий стіл, який займав більшу частину кімнати. Він був накритий простою лляною скатертиною, що, хоч і мала дещо потерті краї, залишалася чистою й охайною.

Поки дівчата влаштовувались, до вітальні зайшов кремезний чоловік із густою бородою. Його постава й важкий погляд видавали людину, загартовану тяжкою працею.

 — Гості? Раді вітати. — кивнув він дівчатам. Ті кивнули у відповідь.

— Тату, це шукачі пригод із Веріталю! — радісно повідомила Мабіль.

— Шукачі пригод, кажеш? — чоловік підвів брову, уважно оглядаючи їх. Потім усміхнувся й простягнув руку. — Приємно познайомитися. Я Ремі.

Діана взяла його міцну, шорстку від роботи руку.

— Ми теж раді знайомству, — відповіла вона. — Я Діана, а це — Аскель.

Ремі повільно сів за стіл, потираючи руки.
— Ми гостям завжди раді. Та хіба ви не надто юні для такої роботи? Всі шукачі пригод що зустрічалися мені були старшими.

— Ні, — коротко відповіла Аскель, кидаючи на чоловіка грізний погляд. Той у відповідь насупився.

— Ми початківці, — швидко пояснила Діана. — Це наша перша пригода.

Риси обличчя Ремі пом’якшали, він розуміюче кивнув.

Клодін поставила на стіл миски з теплим супом, а поруч поклала тарілку з чорним хлібом і шматками коров'ячого сиру, що трохи танули від теплого повітря.

— Їжте, — сказала вона тепло. — Немає нічого кращого за гарячу вечерю після довгого дня.

Діана, відчувши, як аромат супу розбурхує її апетит, раптом усвідомила, наскільки вона голодна. Шлунок відгукнувся тихим бурчанням, і вона, не зволікаючи, почала їсти. 

Вечеря була скромною, але напрочуд ситною. Хоч принцеса й не звикла до простого селянського раціону, вона отримувала справжню насолоду від цієї нехитрої, але такої душевної їжі.

Ремі, важко опустивши кухоль пива на стіл, злегка нахилився вперед, уважно вдивляючись у дівчат:

— Я ж правильно розумію, ви прямуєте до Містралісу? Хочете переплисти море?

Діана, витерши губи серветкою, стримано кивнула:

— Так. Ми хочемо потрапити до Халістару.

— Навіщо вам туди? — темні очі чоловіка звузилися. — Там таких, як ви, вистачає. Краще б рідні землі досліджували.

— Ремі, ти що, забув, що минулі гості казали? — втрутилася Клодін. — В Орвіньєрі вже досліджений кожен куточок.

— Хм… А в Тіфенвальд хід закритий… — чоловік задумливо почухав бороду.

Потім перевів проникливий погляд на дівчат і примружився:

— То що ж ви шукати зібралися?

Дівчата переглянулися. Аскель нервово витріщилась на принцесу. Треба було терміново щось вигадати. Вони не могли розповісти правду. Довго не думаючи принцеса вигукнула:

— За історіями! Ми будемо досліджувати культуру іншого королівства!

Вона променисто посміхнулася, удаючи безтурботність. Аскель миттєво підхопила гру й поспіхом кивнула, намагаючись виглядати розслаблено.

Ремі примружив очі, ще раз окинув їх пильним поглядом, а потім задоволено хмикнув.

— Молодці. Корисно і не ризиковано.

— Так, — підхопила Діана, намагаючись утримати легку атмосферу. — Вирішили почати з чогось простішого.