Розділ 2. Селянський дім

З наближенням до південного кордону королівства світ навколо дівчат потроху змінювався. Холод північних рівнин залишився позаду, поступаючись м'якому теплу, що ніс із собою пахощі стиглих фруктів і пряних трав. Сонце лагідно торкалося землі, і його промені, золотисті та м’які, пестили обличчя мандрівниць. 

Це була земля виноробів — край, де народжувалися найкращі вина королівства. Дорога тут звивалася між пагорбами, вкритими виноградниками, що тягнулися аж до обрію за яким вже почало ховатись сонце. Сутінки поступово огорнули землю м'якою ковдрою рожево-фіолетових барв. 

— До темряви нам до Містралісу не дістатися, — сказала твердо Аскель, вдивляючись в обрій. — Доведеться ночувати просто неба.

— Чудово! — радісно вигукнула Діана. — Розведемо багаття, поїмо, подивимося на зірки…

— Ляжеш спати, а я буду стежити за твоєю безпекою, — сухо перебила лицарка.

Принцеса спохмурніла й рішуче розвернула коня до подруги.

— Чергуємо по черзі! Тобі теж треба відпочити.

Аскель лиш похитала головою:

— Нізащо.

— Чому ти мені не довіряєш?!

Лицарка важко зітхнула, але залишилася непохитною.

— Я твоя охоронниця. Я не можу дозволити тобі мене охороняти. Це неприпустимо.

— Але це логічно, — відрізала принцеса. — Я планую завтра дістатись Містралісу, а не слідкувати, щоб ти не виспавшись, з коня не впала.

— Я витримаю. Давай не будемо сваритися.

— Аскель… — Діана вже відкрила рота, щоб сперечатися далі, як раптом її перебив чийсь голос:

— Пробачте!

Дівчата різко повернули голови. З-за виноградників їм з веселою усмішкою махала селянська дівчина. 

— Вибачте, не хотіла вас лякати, — дівчина розвела руки в жесті примирення. — Я просто почула вашу розмову. Ви можете переночувати у мене вдома. Батьки точно не заперечуватимуть. Ми любимо гостей.

— Звідки ти тут узялася? — запитала з підозрою Аскель. — Раніше тебе видно не було.

— О! Та я виноград підв'язувала, — пояснила дівчина, невинно знизуючи плечима. — Біля землі працювала, от ви мене й не помітили. То що, підете зі мною?

Діана кивнула, перш ніж Аскель встигла відповісти.
— Дякуємо за вашу гостинність.

— Тоді ходімо! Тут недалеко, — сказала дівчина, виходячи на дорогу. Чим ближче вона підходила, тим більше дівчата дивувалися її зовнішньому вигляду. Вона була високою й кремезною, з широкими плечима й сильними руками, що явно звикли до фізичної праці. Її русяве волосся, зібране у недбалий вузол, ховалося під вицвілою полотняною хусткою, а засмагле обличчя було вкрите легкими веснянками, що надавали їй простого, добродушного вигляду.

— Бо на вечерю запізнимось — посміхнулася вона й рушила вперед. Дівчата поспішили за нею.

— До речі, я Мабіль! А ви ким будете?

— Мене звати Діана, — відповіла принцеса й кивнула у бік подруги. — А це моя подруга Аскель. Ми шукачі пригод із Веріталя.

— Із самої столиці?! — горіхові очі Мабіль засяяли захопленням.

— А що тут дивного? 

Мабіль надула нижню губу.

— Столичні ж потягами їздять. Ми вже давно таких, як ви, тут не бачили.

— У нас немає на це грошей, — знайшлася з відповіддю Діана.

— А! А я думала, що всі в столиці багаті.

Принцеса ледве стримала посмішку.

— О, зовсім ні. Мої батьки прості вчителі, а в Аскель батьки пекарі.

— Зрозуміло… — протягнула Мабіль, задумливо почухавши підборіддя. А потім раптово вигукнула: — Ось тут повертаємо!

Вона вказала на вузеньку стежку, що відгалужувалася від головної дороги вліво й губилася серед густих чагарників.

— А он і мій дім! — радісно крикнула Мабіль й побігла вперед, залишивши дівчат позаду.

— Пекарі? — невдоволено прошепотіла Аскель.

— Треба було самій говорити, а не мовчати всю дорогу.

Лицарка злегка зніяковіла, опустивши погляд.
— Не вмію я з людьми спілкуватися. Тим більше з такими товариськими.

Принцеса хитнула головою, посміхаючись. Вона добре знала, що Аскель не любить розмови з незнайомцями. Її подруга походила з роду шляхетних лицарів, де все життя оберталося навколо бойових мистецтв і служіння короні. З дитинства Аскель тренувалася, щоб стати особистою охоронницею принцеси. Роки наполегливих тренувань зміцнили її тіло й дух, але зробили її відлюдницею, яка вміла спілкуватися лише з Діаною.

— Не хвилюйся, — радісно відповіла принцеса. — У тебе буде цілий рік, щоб навчитися. Я про це потурбуюся!

Діана нарешті засміялася у весь голос й швидко погнала коня вперед, залишивши Аскель у подиві наздоганяти її.

Дім Мабіль стояв на вулиці першим. Це була міцна будівля, зведена з грубо обтесаного каменю, що з роками набув зеленуватого відтінку від моху. Дах із теракотової черепиці, потемнілої від дощів і часу, надавав будинку старовинного шарму. З димаря в небо здіймався сірий дим, несучи запах горілого дерева й домашньої їжі.