Розділ 1. Початок подорожі

Пройшовши через ворота замку, подруги вийшли до центральної площі міста й рушили широким бульваром, ховаючись від травневого сонця у тіні каштанів. Довкола було малолюдно, лише прибиральники ретельно чистили вулиці, готуючи Веріталь до нового дня.

Та невдовзі перші трамваї з м’яким електричним гудінням повільно проїхали площею, везучи на роботу сонних пасажирів. Довкола почали збиратися перші натовпи: робітники фабрик обговорювали новини минулого дня, торговці розкладали свій товар на вузьких прилавках магазинів, а діти, з підручниками під пахвами, поспішали до школи. Ніхто з них не впізнавав дівчат – закляття Люмії спрацювало.

На розі однієї з вулиць дівчата помітили невелику пекарню і спокусившись теплим ароматом свіжоспеченого хліба, придбали кілька круасанів. Біля входу до пекарні стояв газетяр – худорлявий хлопець років чотирнадцяти у потертій шапці та штанях із латками. Він голосно вигукував заголовки свіжих новин, привертаючи увагу перехожих. 

Помітивши його, Діана дістала з пакунка один з круасанів і простягнула його хлопцеві. Той здивувався, але швидко вихопив випічку з її рук. Втрьох вони сіли на лавку поруч й взялися снідати. А сонце тим часом підіймалося все вище, розливаючи золотаве світло на місто, яке остаточно прокидалося.

Діана їла круасан з ніжною мигдалевою начинкою і споглядала красу рідного Веріталя. Місто виглядало елегантним і сучасним водночас, поєднанням величної розкоші та невпинного ритму життя. У ньому ювелірні салони й торгові пасажі межували з маленькими продуктовими крамницями й пекарнями. А між вишуканими кав’ярнями з просторими терасами та універмагами з блискучими вітринами, де манекени у витонченому вбранні змагалися за увагу перехожих ховались крихітні книгарні й дешеві цирульні. Вулицями поважно прогулювалися дами в елегантних сукнях і чоловіки в строгих костюмах та циліндрах. У них легко було впізнати заможних мешканців міста. Робітники ж вже давно працювали на заводах і фабриках на околицях Веріталя. 

В душі принцеси раптом зародився гіркий сум. Вона покидала Веріталь. І не на кілька тижнів, як бувало раніше, коли вона подорожувала з батьками, а на цілий рік. Чи зможе вона витримати цю розлуку?

"Я мушу!" – впевнено сказала вона собі, приглушуючи внутрішній страх. Діана рішуче підвелася, сполохавши газетяра, що досі насолоджувався їжею. На його здивований погляд, принцеса лише посміхнулася і простягнула останній круасан. Хлопець вдячно кивнув, а дівчата знов сіли на коней й рушили далі.

На околицях Веріталя безупинно гуркотіли фабрики й заводи. Над ними здіймалися густі стовпи чорного диму, що повільно розчинялися в небі й затягували обрій сірою імлою. І хоч Діана знала, що за роботою тут прискіпливо наглядають лицарі, а за жорстоке ставлення до робітників суворо карають, виснажені обличчя людей, які зрідка проходили повз викликали у неї сум.

Поступово подруги все ж дісталися головного виїзду з міста й, минувши люб'язних охоронців, залишили столицю позаду. Тепер вони рухалися головною дорогою з Веріталя до Містраліса, відомою як «Дорога на сонце». Широка, брукована, обсаджена з обох боків тополями, вона вела крізь прилеглі до столиці мальовничі села.  

Невеликі кам’яні будинки з черепичними дахами стояли серед безкраїх пшеничних полів, що хвилями котилися до горизонту, подібно до золотого моря. На полях чоловіки водили волів, що тягали важкі плуги, розрізаючи землю. Жінки порались на подвір'ях, час від часу перегукуючись через паркани. Інколи селяни, помітивши дівчат, привітно махали їм рукою. Дехто навіть виходив на дорогу, щоб пригостити хлібом, свіжим сиром або кухлем теплого молока й побажати щасливої дороги.

— Тепер я зрозуміла чому ти вирішила їхати кіньми, а не потягом, — сказала Аскель, жуючи шматочок коров’ячого сиру.

Діана зашарілася. Справді, подорож потягом була б швидшою, комфортнішою. Але тоді вона втратила б можливість побачити, як живе її народ насправді. У розкішних вагонах, серед вишуканих страв і шовкових подушок, вона бачила світ немов крізь ґрати золотої клітки. 

Та пояснити це Аскель вона не могла. Не дивлячись на те, що вони були найкращими подругами, лицарка завжди сприймала її насамперед як принцесу. Вона була її захисницею, навіть коли Діана того не потребувала чи не хотіла. Можливо, якби Аскель могла, вона, заради безпеки, справді б посадила її у клітку.

— Люмія мала рацію, — врешті знайшлась Діана з відповіддю. — Ця подорож гарна нагода дізнатися більше про мій народ. А що б я побачила у потязі? Лише стюардів і кришталеві люстри?

Аскель лише хмикнула, відкусивши ще сиру.

— Хотіла б стати селянкою? Ми могли б нікуди не вирушати. Сховалися б тут — нас усе одно ніхто не впізнає.

Принцеса міцніше стиснула поводи коня. Її погляд ковзнув по хатах, що виднілися попереду. Жити серед полів, прокидатися з першими променями сонця, самостійно обирати свою долю. Це здавалося таким привабливим. Але вона була Діаною Орвіньєрською, принцесою, що мала обов’язки.

Вона похитала головою.

— Я не можу так вчинити. Я б собі не пробачила.

Аскель посміхнулася:

— Тоді їдьмо швидше. Попереду довга дорога.

— Справді? — Діана скривилася. — Спина вже затерпла від сидіння в сідлі.

— Вже? — лицарка пирхнула. — Як же ти збираєшся витримати всю подорож? Ця дорога – одна з найлегших. Рівна, без крутих схилів чи підйомів, ще й викладена бруківкою.