Розділ 1. Початок подорожі

Закляття феї спрацювало — ніхто не впізнав дівчат. Пройшовши через ворота, вони вийшли до центральної площі міста і тепер неквапливо їхали широкими бульварами, ховаючись від пекучого травневого сонця у тіні каштанів. Вулиці ще не встигли сповнитися метушнею — лише прибиральники були на тут, ретельно змиваючи нічний пил і сміття, готуючи місто до нового дня.

Невдовзі тонку павутину спокою розірвав легкий металевий брязкіт — перші трамваї з м’яким електричним гудінням повільно проїхали площею, везучи сонних пасажирів. Почали збиратися перші натовпи: робітники фабрик обговорювали новини минулого дня, торговці розкладали свій товар на вузьких прилавках магазинів, а діти, з підручниками під пахвами, поспішали до школи.

Біля трамвайної зупинки, на розі вулиці, стояла невелика цегляна пекарня. Її теплий аромат свіжоспеченого хліба та здоби спокушав перехожих, і багато хто зупинявся, аби взяти хрусткий багет чи ніжний бріош. Біля входу стояв газетяр — худорлявий хлопець років чотирнадцяти у потертій кепці та штанях із латками. Він голосно вигукував заголовки свіжих новин, привертаючи увагу перехожих. Хлопець був єдиним, хто міг протистояти спокусі свіжої випічки — не через силу волі, а через відсутність грошей.

Дівчата, зачаровані ароматами випічки, не змогли встояти й придбали кілька круасанів у пекарні. Помітивши газетяра, принцеса зупинилася.
— Тримай, — м’яко сказала вона, простягаючи хлопцеві один із них.

Його очі на мить широко розкрилися від подиву, а потім він швидко вихопив випічку з рук. Втрьох вони сіли на дерев’яну лавку під накриттям зупинки, насолоджуючись сніданком. А сонце підіймалося все вище, розливаючи золотаве світло на місто, яке остаточно прокидалося.

Діана їла теплий круасан із ніжною мигдалевою начинкою і споглядала красу рідного Веріталя. Місто виглядало елегантним і сучасним водночас — поєднання величної розкоші та невпинного ритму життя. Сонячне світло м’яко лягало на п’ятиповерхові будівлі з білого й кремового вапняку, граючи золотими відблисками на дахах, ліпних карнизах і кованих балконах, які виходили просто на бульвар.

На перших поверхах будинків, як завжди, вирувало життя. Вишукані кав’ярні з просторими терасами приймали своїх ранніх гостей — за мармуровими столиками, заваленими газетами й рукописами, сиділи письменники та журналісти. Вони жваво сперечалися про останні політичні події, схиляючись над чашками густої чорної кави.

Далі, за кованими арками, починалися торгові пасажі. Їхні скляні дахи виблискували в ранковому світлі, пропускаючи промені сонця на розкішні вітрини універмагів, де манекени у витончених вбраннях манили покупців. Тут же, між ювелірними салонами та книгарнями, розташувалися маленькі крамнички з овочами, свіжою рибою та м'ясом.

Навколо поважно прогулювались дами в елегантних сукнях і чоловіки у строгих костюмах та циліндрах. В них відразу можна було впізнати еліту Веріталя, адже всі робочі вже давно були на заводах.

Діана вдивлялася у жваве життя міста, і в її душі зародився гіркий сум. Вона покидала Веріталь. І не на кілька тижнів, як бувало раніше, коли вона подорожувала з батьками, а на цілий рік.

Чи зможе вона витримати цю розлуку?

"Я мушу!" — впевнено сказала вона собі, приглушуючи внутрішній страх. Заради свого майбутнього, заради майбутнього свого королівства, вона мала бути сильною.

Діана підняла голову, і в її очах з’явилася нова рішучість. Газетяр, який досі з насолодою їв круасан, здивовано витріщився на неї, відчувши несподівану зміну. Принцеса посміхнулася у відповідь, простягла йому останній круасан і, змахнувши плащем, підвелася. 

Дівчата знов сіли на коней і рушили далі.

Поступово вони дісталися головного виїзду з міста.

Це були величні ворота з золотистого каменю, що виблискувала в променях ранкового сонця. Їх витончений барельєф був оздоблений зображенням виноградних лоз — символу королівства.

Ворота слугували не просто входом і виходом, а справжнім тріумфальним символом — нагадуванням кожному, хто покидав місто, що він завжди може сюди повернутися.

Дівчата проїхали через них залишаючи столицю позаду.

За межами міста галасливий ритм Веріталю поступово вщухав, поступаючись місцем тиші квітучих полів. Дорога, якою Діана й Аскель їхали, була головним маршрутом із Веріталя до Містраліса, відомим як «Дорога на сонце». Це була широка брукована вулиця, обсаджена тополями, що вела крізь прилеглі до столиці села. 

По обидва боки дороги тяглися мальовничі села. Невеликі кам’яні будинки з черепичними дахами стояли серед безкраїх пшеничних полів, що хвилями котилися до горизонту, подібно до золотого моря. Колоски гойдалися в ритмі легкого вітру, що приносив із собою аромат стиглого зерна, свіжоскошеного сіна та домашнього хліба.

На полях завзято працювали люди. Чоловіки вправно водили волів, що тягали важкі плуги, розрізаючи землю. Жінки зосереджено прали білизну в дерев’яних коритах або готували їжу просто на подвір’ї, перегукуючись через паркани. Діти весело бігали між возами, ховаючись у стіжках сіна, а дехто пас гусей біля струмків, наспівуючи собі під носа.

Час від часу місцеві жителі, помітивши дівчат, привітно махали рукою. Дехто навіть виходив на дорогу, щоб пригостити їх свіжоспеченим хлібом, сиром або кухлем теплого молока, супроводжуючи це доброзичливими побажаннями щасливої дороги.