Звіряче нутро

4.1

— Я щось подібне й очікувала. У ваших стосунках із Павлом були токсичні моменти, — Тая уважно стежила за реакцією Лесі.

— Я не відчуваю до нього ненависті.

Погляд Лесі зупинився на невеликому кухонному вікні. Він блукав світанковим небом, поки вона збиралася з думками.

— Не скажу, що було легко все закінчити. Але я впевнена, що вчинила правильно. Краще так, ніж робити боляче одне одному, намагаючись триматися за минуле. Ми просто пішли різними шляхами. Інколи треба відпустити.

— Це дуже по-філософськи, подруго. Пишаюся тобою.

— Можливо, усі ці дивні події вплинули на мене. Але я більше не боюся невідомості так сильно, як колись. За страх не можна триматися так само, як і за любов.

Вони помовчали.

— А було ще щось? Пов’язане з казками? — невимушено спитала Тая.

— Так. Кілька днів тому в мене було видіння.

Хоч Леся й розуміла, що подруга може розпитувати через професійний інтерес, їй хотілося поговорити з кимось, хто справді слухає. Вона розповіла Таї про події на ставку й розмову з жінкою.

— Тоді я не до кінця розуміла, що відбувається. Але відчула, що маю це зробити — піти до них, попри страх. Ця жінка, ця Казкарка, ніби якось пов’язана зі мною. І килими… Я боялася їх, але тепер зрозуміла, що вони чогось мене вчать. Не знаю, чи стоїть за цим якась вища воля… Напевно, світ сповнений речей, яких ми не бачимо. Невидимих, але справжніх і важливих. Знаю, ти не віриш, що тут є щось надприродне.

— Я опираюся на власну систему світобачення, — відповіла подруга. — Але не засуджую тих, хто дивиться на це інакше.

— Знаю. Тому й можу сміливо тобі розповісти. А як би ти пояснила те, що сталося в парку? Галюцинація?

Тая напружилася. Встала з-за столу й почала прибирати посуд. Леся зрозуміла: подруга не наважується сказати все, що думає.

— Є різні прояви наших внутрішніх переживань, які накладаються на зовнішній світ, — зрештою промовила Тая, миючи чашку. — Дерево силуетом схоже на людину, шелест трави — на шепіт. Ми вкладаємо значення в образи там, де маємо в цьому потребу. Я б сказала, що жінка, яка спонукає тебе до пошуку, — це відкинуті риси твоєї особистості. І ти почала до них прислухатися. Можливо, килими просто пробудили щось усередині тебе — те, що давно чекало на поштовх. Що б не стало рушієм, зміни в житті — це добре. Тобі потрібно було вийти зі своєї мушлі…

— Он як? Якщо так подивитися, то я справді зробила щось значуще.

— А то ж.

Вони засміялися. Леся відчула підтримку подруги, хоч та й не розуміла її до кінця.

— Ой, я ж мушу збиратися. — Тая підскочила з місця й побігла до кімнати. Звідти долинали звуки метушні та її бурмотіння.

Леся допила чай. Ночівля в подруги й ця розмова повернули їй таке необхідне відчуття реальності.

Вона сиділа на кухні, дивлячись, як негода за вікном руйнує ранковий спокій міста. Потім схилила голову на стіл. Дівчина погано спала, крутилася всю ніч, тож важкі повіки опустилися майже непомітно — й із полегшенням.

Звук дощу стих. Час завмер.

Леся стояла в скелястій печері. Над нею нависали валуни, погрожуючи осипатися, а з них у невелике озерце стікала вода. Дівчина знала, що зараз ніч. Звідкись лилося тьмяне холодне місячне світло.

Вона торкнулася води. Дивна звичка. Але цього разу не було знайомого відчуття прохолодної ласки. Спроба зачерпнути пригорщу теж закінчилася невдачею — вода ніби оминула її пальці, лише ледь колихнувшись від дотику.

— Хм. Щось нове.

Слова вдарилися об нерівні стіни й повернулися луною. Почувся шурхіт.

Лише тепер Леся збагнула, що поруч із нею — велетенська луската істота. Заціпеніння тривало всього мить. Вона зусиллям волі ступила крок убік. Найкращим рішенням здалося обійти тушу й роздивитися її ближче.

Шия. Лапи. А ось і голова, увінчана рогоподібними відростками.

Воно спало.

А Леся вже міркувала, чи є сенс шукати діалогу. У багатьох казках дракони розумні. Навіть мудрі. Їй закортіло перевірити.

— Ти хто? — тихо запитала вона, а потім голосніше: — Вибач… ти хто?

— Хммм… — захрипів звір. — Хто?..

— Я Леся. — Їй згадалася заборона з казок називати своє справжнє ім’я. Але ж її ім’я не було таємницею. — Не знаю, як правильно з тобою говорити. Не сприйми це як образу.

— Ха. Боїшся непорозуміння з тим, хто володіє половиною твого серця?

— Ти? Цього не може бути. Якась дурня.

— «Якась дурня»…

— Ти що, передражнюєш мене? Усі дракони такі нечемні? — Леся обурилася радше від несподіванки.

Та співрозмовник раптом звівся на ноги. До неї повернулася велетенська голова на довгій шиї.

— Ах… Як?.. — Леся не могла підібрати слів, дивлячись на обличчя, якого не було.

На його місці переливалася безформна жижа, схожа на розплавлене дзеркало. Нарешті вона набула форми її власного обличчя.

— Нечемні, — промовило обличчя скрипучим металевим голосом. — Штучні. Лицеміри. Усі завинили переді мною. А я така добра й невинна…

На цих словах обличчя скривилося, видавлюючи сльози.

— Як вони могли мене зрадити? Я ж така маленька… Ніхто мене не розуміє. Нікому не втямки, як я…

— Досить! — урвала його Леся. — Що це за вистава? І яке це має стосунок до килимів? Я ж повинна лише намалювати тебе.

— Лише намалювати…

— Не кривляйся! Це якийсь дитячий садок! — Леся втратила терпець. — Я не до кінця розумію, що тут відбувається, але не збираюся це терпіти.

Вона розвернулася й пішла до виходу. Пройшовши крізь отвір у стіні, рушила тунелем, звідки пробивалося тьмяне світло.

За мить вона знову опинилася в тій самій печері — поруч із водою.

Леся ще раз попрямувала до виходу, ігноруючи дракона, який мовчки спостерігав за нею.

Наступний прохід привів її туди ж.

Дівчина зупинилася.

— І що тепер? Я полонянка, доки не збагну твою суть?

Дракон мовчки нахилився над водою, вдивляючись у її глибину. Вода не давала відображення. Леся зітхнула.