Незвідана земля

1.

— Вікторе Івановичу, я зовсім заплутався. Що таке ті архетипи? Ви кажете, що це поняття з психології, але пов’язане з фольклором.

Лекція добігала кінця. Віктору здавалося, що студентам вона радше байдужа, тож запитання його щиро потішило.

— Якщо дуже просто — це досвід наших предків, що став колективним. Коли архетипи засвоєні, людина стає гармонійною й гнучкою, здатною адекватно реагувати на різні ситуації.

— Тобто це те, що ми показуємо людям? — хлопець у яскраво-червоній кофті всміхався, задоволений своєю здогадкою.

— Ти говориш про маску. Про те, ким ми свідомо хочемо здаватися. Архетипи ж — це радше підсвідома реакція на соціальну реальність. Вони спонтанно формують наше мислення й поведінку.

— То архетипи — це як драйвер, що керує психікою? — озвався його сусід, який усю лекцію щось занотовував з іншого предмета.

— Можна сказати й так, — усміхнувся Віктор Іванович. — Драйвер. Аналогія, гідна кафедри інформаційних технологій.

Аудиторією прокотилася хвиля сміху.

— А як їх завантажити? — не відриваючись від конспекту, продовжив хлопець.

— Перепрошую?

— Ну, драйвери ж треба встановлювати в операційну систему, щоб усе працювало.

— Якщо вашою мовою, то вони «встановлюються» через міф.

— Але ж це все вигадка, хіба ні? — озвалася дівчина з переднього ряду. — Міфи — це просто казки про ненаукові речі.

— Міфи — це спільні уявлення про світ, його будову й походження людини. Вони пронизують суспільну свідомість і допомагають осмислювати реальність. Але суспільство змінюється — і разом із ним змінюється мислення…

Віктор Іванович замислився, чи не надто відхилився від теми. Курс мав знайомити з українською культурою й формувати національну свідомість. Та, як то кажуть, сказав «А» — кажи й «Б».

— Коли язичницький міф утратив актуальність, вірування стали лише відлунням давньої культури. Їхні сліди й досі видно в народному мистецтві та фольклорі. На зміну локальним міфам прийшли світові релігії. Наприклад, християнство об’єднало людей не за національністю, а за спільними цінностями. Та сьогодні й релігія переживає подібне — втрату актуальності. Людина дедалі більше раціоналізує світ, шукає буквальні пояснення, і це часто призводить до підміни понять.

— Тобто система дала збій? — хлопець нарешті підвів очі.

— Саме так. Міф більше не працює так, як раніше. У суспільстві починаються хворобливі процеси: не засвоєні цінності, відсутність справжньої ініціації. Ритуал, який колись супроводжував людину все життя, перетворюється на формальність.

Він замовк. В аудиторії запала тиша.

Лекція проходила на четвертому поверсі, в залі з панорамними вікнами. Небо, затягнуте хмарами, займало майже весь простір перед очима. Цей краєвид збурив у серці чоловіка дивне передчуття.

— Можна простіше? Бо я половини слів не зрозумів, — озвався перший хлопець.

— Так, звісно, — Віктор Іванович схаменувся. — Коли архетипи слабшають, зв’язок між поколіннями легко рветься. Не формуються стійкі цінності й здорове уявлення про стосунки… любов…

Його голос здригнувся.

«Чи тобі говорити про любов? Ти сам — приклад зламаного батьківства».

Він опустив погляд, відчуваючи, як провина стискає груди. Та відповідь усе ще чекали.

— Кхм… зникає глибоке відчуття мети. Людина починає шукати швидкі й зручні рішення, а не правильні. Водночас вона відкидає важливі частини себе, які не вписуються в цю реальність. Ми стаємо… фрагментованими.

— Тобто все зовсім погано? Людство котиться в прірву?

Юнацький максималізм хлопця в червоній кофті Віктора не здивував.

— Ні. Поки існує ритуал.

— Танці з бубнами! — хихикнули двоє хлопців із третього ряду, забарабанивши долонями по столу. Дівчата поруч засміялися.

— Ритуальні дії покликані відновлювати втрачений зв’язок людини зі світом. Пошук цього зв’язку — природний. Хіба ні? — усміхнувся Віктор Іванович, уважно глянувши на жартівників. — Звідси й бажання вразити інших, знайти своє місце в компанії.

— А я думаю, що всі ці релігії й ритуали — лише спосіб впливати на психіку, — озвався худорлявий хлопець, який досі мовчав. — І Бог тут ні до чого. Суцільна маніпуляція, контроль мас.

Віктор Іванович глибоко вдихнув, намагаючись зняти напругу. Він не був готовий сьогодні до таких дискусій.

Погляд знову ковзнув за скляну межу, де набирав сили танець стихії. Різкий порив вітру, наче у відповідь на його емоції, підняв сухе листя й жмутки скошеної трави високо вгору, а потім, закрутивши вихорами, жбурнув їх у навколишні будівлі, мов випробовуючи на міцність.

«Хіба цегляна кладка не схожа на людські переконання? Щодня, навіть у найпростіших ситуаціях, світ кидає нам виклик».

— Яку відповідь ви хочете почути? — втомлено запитав він. — Якщо ви заперечуєте вищі сили, то, мабуть, вас влаштовує думка, що людина — лише випадковий збіг обставин.

Хлопець знизав плечима.

— Не знаю. Можливо…

— Саме такий погляд і руйнує суспільство. Натомість можна допустити, що існує буття, яке ми не здатні сприйняти органами чуття. Спробувати побачити гармонію й складність світу. Адже людина — це більше, ніж фізичний досвід. І саме ритуал, мова символів, готує нас до такої трансформації…

Пролунав дзвінок. Аудиторія заворушилася: хтось поспішив до виходу, хтось заговорив про своє. Кілька студентів попрощалися.

— І це лише початок шляху… — пробурмотів Віктор Іванович, не сподіваючись, що його хтось почує.

Він підійшов до вікна й по-новому поглянув на пейзаж знайомого міста, яке колись було рідним. Вітер гнав хмари на захід.

«Наче небесне військо…»

У дитинстві він вірив, що буря — це ангели, які збираються на бій. Коли інші діти ховалися, він підставляв обличчя першим краплям дощу. Вони були неквапливі й ще добрі — чиясь спроба освятити землю. Захистити її від руйнування.

Що ж сталося потім? Можливо, за надмірну цікавість чиясь могутня рука закрила йому очі, прирікши на довгі роки темряви. Багато цінного забрали в нього життєві бурі. Та тепер він знову був готовий повірити в диво.