Через браму

1.

— Я одразу збагнула, що бачу сон, йдучи пустим коридором дому, де минуло моє дитинство. Того самого, який мама продала через рік після розлучення. На мені була недільна кремова сукня з нашитими квіточками. Я зупинилася у дверях своєї кімнати. На ліжку лежала м’яка іграшка. Саме та, яку я взяла з собою, коли переїхала від мами. Уламок життя, що не замінить цілого… — Леся обняла себе руками.

У фоє готелю було світло. Великі панорамні вікна впускали сонячні промені, що витанцьовували на балюстраді. Та тепло цієї миті ніби сторонилося Лесі — разом із тією темрявою, яку вона принесла з собою.

— Я знала, що сплю, розумієш?
Дівчина, яка сиділа навпроти, мовчки кивнула.
— Усвідомлювала, що бачу неможливе. От як те, що у вікні не було двору й сірих воріт. Там був ліс.

Леся на мить заплющила очі.

— Я впізнала його. Коли ми бували за містом, мали улюблену галявину біля каналу. В тінях тих дерев я завжди відчувала якийсь потяг. Мама застерігала не заходити глибше, але… попри небезпеку мене, малу, тягнуло туди. Хотілося дослідити.

Вона всміхнулася, ненадовго занурившись у безтурботний спогад.

— І той самий ліс тепер був у нас на подвір’ї. Бо ж у сні ні час, ні простір не мають значення, — вона нервово розвела руками. — Саме тому сни так захоплюють… і так лякають.

— Якщо ти не готова, може, не варто продовжувати? — обережно сказала подруга.

— Та я зійду з розуму, якщо не розповім! — різко відповіла Леся. — Розумієш? Я хочу, щоб ти пояснила.

— Лесю, це не зовсім моя сфера…

— Знаю. Але в арттерапії, — Леся ковзнула поглядом до предмета на столі: маски, вкритої чорним пір’ям. — Ви ж працюєте з таким. Ти мусиш дати раду.

— Я й не відмовляюся. Але, можу лише висловити свою думку.

— Дякую, Таю. Я мушу закінчити, — Леся зробила паузу й глибоко зітхнула. — У наступну мить я опинилася перед дверима батькового кабінету.

Вона говорила повільніше.

— Я почула розмову… сміх. А потім його перекрило ричання. Я зрозуміла, що в коридорі зі мною хтось важко дихає. Я знову почувалася маленькою дівчинкою. Хотіла, щоб тато мене врятував. Стукала у двері.

Леся стиснула пальці.

— Я могла втекти. Поруч були сходи що вели до виходу. До лісу. Але я завагалася. І шлях відрізала тінь. За мить мене притиснули до стіни так, що збило подих.

Вона замовкла, ніби збираючись із силами.

— Це був звір. Схожий на пса чи вовка. З трьома бридкими головами. Брудний, наче сама ніч слизькою тягучою  нафтовою плівкою обволокла його. Брудними стали килим, стіни… моя кремова сукня.

Тая насупилась, але не перебивала.

— Одна голова глянула мені в очі — і я заціпеніла. Друга потягнулася до долоні. Я почула хрускіт тонких фаланг. Мені-дитині було страшно. Мені-дорослій — просто не вірилося. Ми не мали, що йому протиставити.

— Щось іще сталося у сні? — тихо спитала Тая.

— Ні, я прокинулася, майже. Знаєш, коли відкриваєш очі, розумієш, де ти, але не можеш поворухнутися.

— Так. Сонний параліч.

— Я боялася, що будь-якої миті мене повернуть туди. З усіх сил відвела погляд і побачила свої малюнки на стіні. Ліс. Він звільнив мене. Решту ночі я пила теплий чай і намагалася заспокоїтися.

Вона знизала плечима.

— Майже тиждень, як я отримала це замовлення. І відтоді почалися всі ці дивні речі. Якісь шорохи, тіні. А цієї ночі ще й кошмар.

— Почекай… То ти вважаєш, що причина в цьому?

Леся кивнула. Вона не мала сумнівів.

— Я тоді злякалася, вперше глянувши на ті… моторошні килими. Мабуть, варто відмовитися від цієї роботи.

— Ти звісно можеш, але спочатку послухай. Цей сон легко пояснити, — повільно мовила Тая. — Але не знаю, чи це тебе задовольнить.

— Кажи. Я ж на це й сподіваюся.

— Річ у тім, що сни — це домівка підсвідомого. Усі його елементи — частини твоєї психіки. Тут немає місця езотериці. Є речі, які ти витісняєш, тому що не працюєш з ними. І вони дають про себе знати ось так — творчо. Але все це… ти.

— Я? — Леся гірко всміхнулась. — Моя підсвідомість прагне самознищення?

— Не так буквально. Скажімо, гнів звіра може бути реакцією на те, що лякає тебе в реальності. Усі перестороги й тривоги зібралися в один образ, щоб ти могла дати йому відсіч.

— Он як…

— Так. Бо страх не виправдовує бездіяльності. Невідоме, яке потрібно пізнати, стає ворожим, коли йому опираються. Ти ж маєш вийти з мушлі й довести почате до кінця. Саме стояння на місці робить тебе нещасною.

— Я розумію… Потрібно взяти відповідальність за своє життя.

— Отож-бо. То чому не сьогодні?

Леся помовчала.

— Але чому іншим це дається так просто? Вони прагнуть вирватися з рутини, шукають ризику, адреналіну. Без цього життя здається їм порожнім. А мені вистачило б просто водити грифелем по паперу, досліджувати форму, позначати тіні…

— Ти справді думаєш, що ти одна така? — м’яко усміхнулася Тая. — Усі ми маємо страхи. І миті натхнення теж. Просто довіряй більше цій своїй стороні.

Вона кинула погляд на годинник.

— Я б ще поговорила, та мушу бігти. Але зроби для мене одну вправу.

Тая взяла маску й витягла довге чорне перо — воно переливалося барвами у світлі.

— Знаєш, навіщо цей костюм? Іноді корисно вийти за межі звичного. Побути в чужій шкурі: істотою зі сну або кимось, хто тобі неприємний. Спробувати зрозуміти його мотиви й почуття.

— І це справді допомагає? — Леся з недовірою глянула на предмет.

— Вийти за межі застарілих поглядів? Атож. Це перевірений роками елемент арттерапії — вправа з масками. Спробуй. За кілька днів знову поговоримо. Уява — це альтернативна реальність, де все можна. Хто, як не художниця, впорається з таким викликом? Ну все, бувай.

Тая міцно обняла подругу. Руда, на пів голови вища, вона сяяла, мов сонце. Лесі потепліло на серці.

Лиш надворі вона збагнула, що небо затягнуло хмарами.