Спадок

1.

Її улюбленим заняттям було малювати, сидячи на підлозі. Щоб папір снігом лежав навколо, а поруч були матеріали для роботи й посібники. Звісно, ще кілька чашок з-під чаю. Щось солодке для перекусу під час коротких перерв. І та сама велика м’яка іграшка, прим’ята з усіх боків. Хтось назвав би це безладом. Але саме так художниця могла зануритися в роботу. Тільки так вона втрачала лік часу, перебуваючи у своєму творчому забутті.

Леся, як зазвичай, зробила багато начерків до майбутньої картини — щоб побачити предмет цілісно та вибрати те, що найкраще покаже його характер, відкинувши все зайве. Тепер вони лежали поруч і допомагали їй обрати найкраще рішення.

Деякі були зроблені олівцем, заштриховані послідовно та ретельно. Поряд — спонтанні начерки вугіллям і кольоровою пастеллю. Леся любила змінювати матеріал, експериментувати з ефектами. Вона намагалася ретельно обирати, чим втілити кожну ідею, щоб посилити виразність і привести глядача до відкриття.

Адже за влучного виконання мова мистецтва говорить багато і чуттєво. Вона зрушує серця людей, просвітлює думки, зцілює. Принаймні, так вона колись вважала.

Портрет був майже завершений. Залишилося додати кілька деталей на обличчі. Але саме з фінальним етапом у Лесі завжди виникали труднощі.

Примружуючи очі, вона вдивлялася в ілюстрацію з величезного видання з академічного рисунка — професійна хитрість, що дозволяла бачити лише плями, минаючи деталі. Леся прагнула створити світлий образ, дещо невибагливий, але приємний оку. Для цього потрібно було, щоб кожен штрих м’яким олівцем лише злегка відтінив місця, куди на натуру не потрапляє пряме світло.

Та тіні постійно просилися на своє місце. Вони наче виповзали з руки, додаючи серйозності й матеріальності зображеному. Наче темрява прагнула потопити в собі, розшматувати будь-яку фальш.

— Знову якась темна виходить… — прошепотіла Леся.

Раптом тишу кімнати розірвав якийсь шум. За мить дівчина збагнула, що це всього лише телефон. Вона коротко заричала — звичний спалах гніву, коли її відривають від процесу.

— Так, — видихнула.

— Привіт, мала. Сподіваюся, не відірвав від чогось важливого… — це був колишній одногрупник.

— Та ні, — Леся відвела погляд від незавершеного малюнка.

— Чудово! Є до тебе справа, — хлопець говорив поспіхом. — Знаєш, наша фірма займається не тільки новими будівлями, а й відновлює старі.

Леся не знала. Вона взагалі мало цікавилася подібним.

— В одній з них знайшли старовинні килими. І хтось нагорі вирішив, що потрібно зробити виставку. Щось на кшталт: тема народного мистецтва нині в тренді, і це зробить їм рекламу. Ти слухаєш?

— Так, Борисе, — дівчина розім’яла ноги. — До чого ти?

— Та до того, що вони хочуть замовити листівки. Фото — не варіант: тканина надто пошкоджена. Тому вхопилися за векторну графіку, — він уже захекався, ніби кудись біг. — Знаю, знаю, цифра — то не твоє. Ти любиш працювати в матеріалі.

Погляд Лесі ковзнув на стіну — її улюблену стіну натхнення, де була міні виставка для єдиного глядача. Тут вона повісила найбільш вдалі замальовки квітів, дерев і зо два десятки зображень тварин. Здавалося, вони ось-ось зірвуться з площини паперу й побіжать у своїх справах до зображеної поряд гущавини лісу.

— Так, це не моє, — зітхнула вона.

— Лесю, тобі ж потрібні гроші?

— Угу, — тепер її погляд блукав по підлозі. — А кому не потрібні.

— Отож-бо, — почувся гуркіт. — Вибач, не можу довго говорити, я на об’єкті. Перешлю тобі контакти замовника й адресу. Поїдеш туди, все побачиш.

— Я можу ще подумати? — Леся знову сіла, машинально провівши олівцем по паперу. Знайомий шурхіт заспокоював.

— Річ у тім, що замовник поспішає, — він помовчав. — Я б радив спробувати. Отримаєш завдаток, а далі подивишся, як піде. Гаразд?

— Напевне… — її голос почав тремтіти.

Знайоме відчуття — суміш тривоги й захвату. Щось нове прийшло в її життя, і тепер потрібно було дати цьому раду.

Вона швидко попрощалася. Потім спробувала закінчити портрет, знаючи, що повернеться до нього нескоро й уже не згадає, що ще хотіла додати. Але настрій змінився.

Думки поглинуло термінове замовлення. Завтра вона поїде на місце, щоб зробити фото. Неважливо, якої якості — це лише збір матеріалу. А потім візьметься за ескізи.

Леся підійшла до комп’ютера. На щастя, на ньому залишилася потрібна програма, до якої вона не зверталася вже пів року.

Вона ввімкнула пристрій. Погляд зачепився за знак завантаження. Стрілка бігла по колу, як її думки.

Як же їй кортіло відмовитися. Уникнути вторгнення в маленький, зручний простір. Та Леся знала: творчість — на іншому полюсі від стабільності. Якщо ти прагнеш розвиватися, чогось досягти, варто бути готовим зробити крок у світ, де чатують невдачі, падіння і болючі уроки. Зовсім не ті, що на сторінках підручників.

2.

— Це ви художниця?
До Лесі підійшов невисокий дядько з округлим животом. Він привітно посміхався.
— Дуже радий. Дуже. Я проведу вас.
— Але… я маю питання, — Леся не очікувала такого поспіху.
— Ой, вибачте, звісно. У нас залишилося лише кілька тижнів на підготовку експозиції, — пояснив він, кидаючи часті погляди на телефон і нервово озираючись. — Тому трохи поспішав.
Він озвучив суму за роботу й завдаток.
— Добре. А як щодо колірної гами й тексту майбутніх листівок? Що мені потрібно знати?
— Не переймайтесь. Потрібні лише малюнки. Не надто строкаті й зрозумілі.

Вони рушили довгим коридором і сходами вгору. Звуки кроків луною розносилися під високими стелями, не в змозі вирватися крізь вузькі бійниці.

Леся добре знала цю старовинну чотириповерхову будівлю. За свою трьохсотлітню історію її товсті стіни були оборонною фортецею, маєтком для вельможі, зброярнею, а на короткий час тут навіть була в’язниця. На пам’яті Лесі тут уже працював краєзнавчий музей.

За одним із поворотів Леся побачила велику вивіску — і вони зупинилися.
— Ось тут у нас наразі галерея мистецтва, — пропихтів її провожатий.