3.

  Сьогодні у Павла було багато планів. Спочатку він збирався піти на роботу. Потім кілька коротких зустрічей з друзями, щоб не почалися дорікання начебто він про них забув. Хлопець завжди стежить, щоб ніхто не був ображеним на нього. Саме тому ввечері треба буде поговорити з Лесею. Вона, мабуть пригнічена. У квітковому він не стримав роздратування. Та ще й відвідини її мами пройшли, м’яко кажучи, погано.

  Але спочатку варто привести себе до ладу. Адже він завжди виглядає якнайкраще. Павло давно зрозумів, що інакше не отримати чужого схвалення. Цей світ поблажливий до мрійників, поки вони рідкість. Та якщо хочеш бути прийнятим, треба відповідати думці загалу.

 − Павлику, ти вже прокинувся?

  Мама, постукала до кімнати. Невже знову з порадами? Вона часто повторює,  що варто завжди прагнути більшого. Адже, що б ти не зробив, є хтось кращий за тебе.

 «Ти маєш стежити за своєю поведінкою. Не будь диким, не сором мене.» − Казала вона хлопчиську, який ледь сягав їй по пояс. А ще знала повторювати «не смій плакати, бо залишу тебе тут» або «плакси нікому не потрібні.» Павло добре засвоїв ці слова. Він завжди був чемним і стриманим.

 − Так, мамо.

 − От красень. Збираєшся на роботу?

 − Угу.

  Врешті вона в усьому має рацію. Тому він не противився якщо треба піднятися спозаранку, поїхати на закрайок міста по гостинці, чи врешті допомогти кожному, хто про це попросить. Він мусить відповідати очікуванням. Неважливо наскільки сам задоволений станом справ. Або, як каже Леся, чи вони приносять радість.

 − Павлику, ти ж зробиш те, що мама каже?

 − Так, мамо.

  Щойно вона повідомила, а точніше поставила перед фактом, що планує поїздку на дачу. Дім бабусі, куди вони навідувалися раз в місяць, знаходився майже на виїзді з області.

 − Тобі не обов’язково це робити.

  «Що саме? Жертвувати двома днями життя заради жмені зів’ялої ожини?» − Думав хлопець друкуючи повідомлення керівнику. На щастя той був лояльним до прогулів якщо робота зроблена вчасно. А у Павла для цього завжди залишалися ночі. Декотрі колеги вже серйозно вважали його тим ще казановою. Адже він частіше за інших порушував робочий графік. Звісно цій думці додало ваги й те, що він завжди виглядав на заздрість чоловікам. А всі дівчата, та й заміжні жінки з блиском в очах зустрічали його появу в офісі. Так, чутки на те й чутки, щоб їх перебільшували. Та й краще так, ніж розповісти правду.

 − …Але ти знаєш як мені це потрібно. А мені важко самій. Ти ж любиш ягідки з дачі?

  «А ще більше люблю відпрошуватися з роботи.» Зовні він був незворушним.

  Павло знав, що мама хоче як краще, хоч чинить завжди на власний розсуд. Але вона не завжди була такою. Зі слів бабусі, батько завдав їй багато болю. Той, з ким вона мала стосунки. Той, хто покинув її до народження дитини. Можливо помер, але точно невідомо. Та й коли з ними ще була бабуся і допомагала, мама частіше відпочивала. Вона жила повним життям, наскільки це можливо для матері-одиначки. Але з роками її світ наче звужувався, аж поки не став суцільним згустком суперечностей. Кожною настановою вона наче казала «будь самостійним, але не відходь від мене». Всі свої чаяння вона поклала на сина й цим виправдовувала бажання контролювати його. Все частіше він здавався собі маріонеткою. Все рідше відчував, що взагалі має вагу. В такі моменти у голові лунали слова матері про те, що народивши вона змарнувала кращі роки життя. Він знав, що відмова приведе до тиради про те, який він невдячний. Знову тиск, критика, навіть жалоби подругам, щоб він почувався покидьком й біг вибачатися. Лише тоді все буде як раніше.

  «Але змінююсь я.» Павло відчував, як щоразу всередині росте щось темне й заполонює собою світлі думки. Невже її турбота наче отрута здатна знищити його життя? Він часто злився на себе і на матір. Він жахався цих відчуттів, не розумів їх, боровся з ними. Та разом з тим в ньому підіймалося почуття несправедливості щодо себе і почуття вини. « Але перед ким?»

  Павло стиснув зуби до болю. Краще фізичний, ніж…

 − Павлику, ти йдеш?

 − Так, мамо.

  Знайомий стукіт у скронях. Ниє спина. Його хронічний біль знову повернувся. Хоч лікарі й кажуть, що все в порядку. Павло зовсім трохи скривився, але мама зауважила.

 − Невже знову спина?

 − То дурниці.

 − А я ж казала тобі більше відпочивати. Звісно друзі потрібні, але чи не краще зостатись хоч інколи вдома. Ти такий непосидючий і впертий. Чому ти виріс таким неслухняним? Та й друзів завжди обираєш таких, які погано на тебе впливають. Заманюють до свого способу життя пияк і пройдисвітів.

  Ну от, знову ярлики. Тепер почнуться нарікання на те, яке ж він розчарування. Адже мама хотіла, щоб Павло став відомим музикантом. Та йому забракло таланту, посидючості, серйозності, ще чогось. Добре хоч друга освіта змогла його забезпечити.

  Хлопець бездумно закрив двері, поклав ключ у кишеню, взяв до рук напівпорожні сумки. На сходах їм зустрілися сусіди. До баби Ганни приїхав син з онуками.

 − А хто тут у нас? – Павло байдужо спостерігав, як мама навмисне улесливо говорить з дітками. Потім дві сусідки обмінялися поверхневими привітами. Кожна з них знала, що про неї думає інша. Але на публіці вони обидві вправлялися в театральній ввічливості.

  На один проліт нижче почалася «гра в порівняння». Павло не слухав. Він знав загальний сенс. Щось на кшталт: ти завжди гірший за когось.

 − Коли вже ти приведеш мені онуків, до смерті не дочекаюся.

 «Мамо, це моє життя. Я працюю, в мене є дівчина. Хіба не достатньо?»

 − Я так засмучуюся, коли бачу молоду сім’ю з дітками. Аж серце болить.

  А цю пісню хлопець чув найчастіше. Вона була найбільш дієва. «Мама засмутиться й захворіє. Ти ж не хочеш цього?»  Звісно ні.

 − Так, мамо…

  Він просто погодиться з усім й зробить як веліли. Він знає, що в будь-якому випадку не буде відповідати вимогам. Не достатньо зграбний, вмілий, чемний, розумний. Не гідне любові безталанне порожнє місце, в котрому все не так.  Залишається тільки сховати свою правду за картинною посмішкою і стати доречним фоном її ролей.