− Це ви художниця?
До Лесі підійшов невисокий дядько з округлим животом та привітним усміхненим обличчям. Працівник галереї окинув дівчину поглядом і вона подумала, чи не збираються її компетентність оцінити по зовнішньому вигляду. Та він просто продовжив.
− Дуже радий. Дуже. Я проведу вас.
І вони пішли… Йшли довгим коридором, ступенями вверх, а потім знову коридорами й ступенями. Галерея була розташована у старовинній чотириповерховій будівлі. Вона мала товсті кам’яні стіни та за свою трьохсотлітню історію слугувала оборонною фортецею, маєтком для вельможі й ще багато чим. Звуки кроків ширилися луною, не в змозі вирватись назовні скрізь відчинені вікна вузьких бійниць. Декотрі двері були відчинені й Леся завважила, що в кожній залі діє власна атмосфера. Тут були кімнати, де глядач при світлі спеціальних ламп міг зблизька роздивитися малярські роботи старих майстрів, чи сучасні картини й інсталяції. А ще, предмети народного побуту. Адже частину приміщень вже довгий час займають виставки міського музею, який знаходиться на іншому кінці міста, й значно менший розміром. Ще в шкільні роки Леся приходила сюди з класом, та тоді не розуміла навіщо дивитися на ці старі речі, котрі під кінець дня калейдоскопом мішалися в голові. Стомлені ноги − весь багаж такої подорожі. Це тепер вона розуміє що вчитель не розповів як слід про все, а повів їх непідготовлених. Вона вже знає, що за кожним інструментом чи шматком полотна криється ціла віха історичних явищ і безліч людських доль. Дядько порушив тишу.
− Я буду вкрай радий допомогти вам, як тільки потрібно. У нас на підготовку експозиції залишилося кілька тижнів. Сама виставка теж триватиме недовго. Потім килими відвезуть… − Він зам’явся.
− Куди? Невже виставку продовжать в інших містах?
− Та ні… Їх треба привести до ладу, законсервувати… Це диво що навіть такий показ дозволили.
− Але, я гадала, що власник хоче привернути увагу до знахідки.
Лесі здалося, що він чогось недоговорює.
− Тут все складно. Власників кілька й один з них вимагає якнайшвидше перевезти роботи в дослідницький центр під Києвом.
− Не чула про такий.
− Він не державний. Та й… − Чоловік стрепенувся. – А-але я вам цього не казав. На щастя, через обурення місцевих мистецтвознавців в облраді було вирішено показати знахідку загалу. Ну, щоб не було розмов про таємні спроби вивезти культурну спадщину. І все закрутилося. Нам терміново потрібні детальні репродукції. Але килими в поганому стані, та ви й самі побачите. Тому фото виходять нікудишні.
Він замовк долаючи наступний сходовий проліт. Дівчина ж спробувала осмислити почуте. Кому взагалі потрібно такі складнощі. Килими не віддають вченим, але виставку дозволили. Та й стільки секретності про їх подальшу долю.
− Я за все життя такого не бачив. − Знову заговорив дядько. − Казка в ілюстрації. Жодного тексту, зате зображення просто всіяні символами. На жаль деякі фрагменти пошкоджені тому повністю зміст відтворити важко.
− Перепрошую. Ви сказали казка? – Леся від здивування зупинилася. Дядько кивнув. − На килимі?
− Розумію ваш подив. Сюжетні килими не такі популярні у народних умільців як орнаментові. Але тут ми маємо справжній творчий експеримент. Шкода що подібні речі трапляються вкрай рідко.
Коли вони дійшли до широченних дверей дядько посмикав дверну ручку й зітхнув.
− Ну от. Мушу вас попросити трохи зачекати. Я покличу вахтера з ключем.
Він дістав з кишені телефон. Леся вже не бачила як чоловік знервовано «вальсує» по коридору в пошуках сигналу, адже занурилась у власні роздуми. Це ж треба − казка. Голос дитинства, наївних мрій, безпечної відповіді на поклик до пригод, який чуєш в перших рядках… Там, у вигаданих світах, де все «неначе б», можна пережити небувалі пригоди. Можна навіть зустріти друзів і хвилюватися за них, водночас відчуваючи себе у безпеці. Коли ти фантазуєш, все навколо змінюється. Зникає ця непояснима туга, яка часто відчувається в реальному світі. Леся любила казки. Та ще більше любила рідкі миті коли мама сідала поруч і разом з нею подорожувала незримими стежками. Інколи приєднувався і батько. До того як все змінилося. «Коли ми ще були сім’єю».
В ті часи вона розглядала кольорові картинки з запалом розповідаючи що бачить. Все це здавалося важливим. Інколи було складно повірити, що можна просто водячи по паперу олівцем і фарбами створювати всі ці образи. Такі живі й переконливі люди, звірі, небувалі істоти котрі оживали в чарівних сюжетах. Так, саме мрії про власну ілюстрацію привели її на мистецьку стежку.
Уява миттю намалювала жінку яка пальцями перебирає нитки старанно стежачи за малюнком килима-казки. Поки чоловік працює в полі, вона клопоче по дому і розповідає дітям яскраві історії. Можливо ці добрі казки збагатять щоденну рутину їх сільського життя, розфарбують сни.