Пролог

Метушливий міський ранок поспішав. Застрягши в течії рутинних справ, він бездумно належав їй. Захлинався шумом двигунів, голосів, думок, причин. Та в цьому потоці були й острови. Один крок за вивіску квіткового магазину відкривав королівство ароматних і барвистих чарів.

Нещодавно розставлені гладіолуси, айстри та цинії нагадували, що надворі осіння пора вже ввійшла у свої права, що невдовзі обідня спека зміниться похмурим небом, а з тротуарів дощем змиє пил і наліт гарячих лінивих днів. Та далі від входу стояли ромашки, дзвіночки й волошки. Вони ще намагалися повернути літню грайливість, що інколи огортає наші думки.

На окремій поличці вишикувалися готові букети. Найближче — п’ятірка півоній серед гілок матіоли в напівпрозорій зелені. Поруч — дбайливо загорнуті кілька кольорових гілок гіпсофіли, подібні до жмені зірок. Тут же притулився нерівний кущ польових квітів, що навіював спогади про галявину в лісовій хащі.

У тиші магазину лунала розмова.

— Думаю, їй більше сподобаються польові, — сказала дівчина у відповідь на питальний погляд хлопця.
— Краще ці, — він вказав на оберемок лілій і магнолій.

Він ствердно кивнув продавчині, й та ледь помітно зітхнула. Вже з пів години пара роздивлялася і розпитувала про свіжість квітів. Зрештою хлопець обрав один з готових букетів.

— Навіщо ти питаєш моєї думки, якщо знову зробиш по-своєму? — ображено мовила дівчина.
— Тільки не починай, Лесю, ми на людях.
— Що я починаю? Я лише хочу поговорити про твоє ставлення.
— Ти знову це повторюєш, — різко відповів він, відкриваючи гаманець і ледве стримуючи роздратування. — Я завжди роблю не те, що тобі подобається. Хоча насправді ти просто шукаєш, чим мені дорікнути.
— Все не так. Це ти не цінуєш моєї думки…

Дівчина збиралася сказати ще щось, але співрозмовник відвернувся.

Вона відчула, що от-от заплаче, й спробувала заспокоїтися. Врешті діалог продовжився лише в її голові.

«Я можу дозволити собі дорожчий подарунок. Що доречніше — твоя примха чи правила гарного тону?» — імітуючи чванливий голос Павла, вона скоса глянула на хлопця. Той стояв, як завжди, рівно тримаючи спину, дозволяючи собі лише короткі рухи й стриману міміку.

«Чому ж не можна обрати те, що до душі? Хай дарунок буде простіший, але бажаний!» — могла б відповісти вона.

Натомість Леся відійшла на кілька кроків і роззирнулася. Вона завжди любила живі рослини. Їй здавалося, що в прохолодному дотику прихована якась особлива мова — і у твердих листках з гострими краями, і в шершавому стеблі, і в ніжних пелюстках. Ця мова інтуїтивно вабила її, приховуючи важливий сенс. Саме тому з першої миті квіткове різноманіття захопило її. Та тепер Лесі було незатишно. Бракувало повітря, хотілося піти.

Мандрівний погляд зупинився на кількох вінках зі штучних квітів, що сиротливо тулилися до велетенського горщика з фікусом. Раптом їй сяйнула думка: який божевільно абсурдний звичай — нести на цвинтар квіти, що не зів’януть. Наче це допоможе обдурити смерть, знехтувавши її неспинною силою тління.

— Можемо йти.

Слова Павла вирвали Лесю із задуми. Він повернувся до неї, сховавши справжні емоції за усмішкою.

«Він такий вихований, слова зайвого не скаже…» — озвалися в голові мамині слова. Без сумніву, ця кмітлива жінка продовжить Павлову гру в удавання. Коли вони сьогодні прийдуть у гості, мама мило посміхатиметься, дякуючи за квіти, й кине Лесі схвальний погляд: мовляв, «який хороший хлопець».

Павло вже прямував до дверей. У променях ранкового сонця його силует здався Лесі якимсь штучним, подібним до тих вінків.

«А якщо він і не людина зовсім, а воскова статуя?» — роздратування все ще не покидало Лесю. Їй захотілося чимось жбурнути в хлопця. Миттю уява змалювала, як на підлогу посипалися шматки цього воску, а вона поспіхом почала збирати їх, винувато поглядаючи на продавчиню.

Леся стримала сміх.

«Якого кольору ти всередині? З чого насправді тебе зроблено?..»