Частина 7.

Далі йому не йметься, далі мучить. Але не вірить хлопець в те, що дід йому наговорив, не довіряє його словам дивним! Сидить, бува, заглядає за жінками й дівчатами, що повз його дім проходять — у тої волосся блякле, в тої обличчя довге, в тої ніс горбатий і ноги криві. Ну як таких полюбити, як красу побачити там, де її немає? Лютився хлопець ще дужче од таких думок, лаявся голосно і тікав назад в дім.

Зовсім затвірником став. Виходив на люди рідко, нікого не хотів бачити, а жінок тим більше! Нікого у двір не пускав, і гірше собаки гарчав на світ з-за огорожі. Почали його люди цуратися. Спершу сусіди образилися, тоді й друзі втомилися від таких вихідок, і згодом все місто забуло про існування хлопця. Жив собі сам, і ніхто йому не був потрібен, і він — нікому.

Якось приїхала в місто цілителька, що хвалилася на весь світ, наче здатна вилікувати кожного від будь-якої — навіть найстрашнішої! — хворі. Ходила серед людей, лікувала хворих, давала настанови здоровим, проводила лекції про здоров'я. І якось на одній з тих лекцій хтось розповів їй про лютого затвірника, у якого зогнило серце.

- Боліло його, боліло, — розказували, — та й зовсім той схибнувся! Прогнав увесь свій й живе сам, подалі від люду, зі своєю хворобою. І лікуватися не хоче.

Цікаво жінці стало, запровадилася та піти до дивного чоловіка, вивідати причину його хвороби. Чула вона колись від своєї наставниці — болотної відьми — що тільки важкий сердечний біль робить таке з людьми. Ніколи вона не бачила того болю, ніколи не лікувала. Але знала кілька заговорів, і мала при собі ліки чудодійні. Аби лишень господар її впустив.

А куди там! Затвірник, ніби тварина дика, гаркнув на неї з-за воріт, аби забиралася, почав камінням кидатися, гілками й сміттям усяким. Та цілителька не була жінкою звичною. Враз здійнявся сильний буревій, відкинув чоловіка геть до самої хати, притис до стіни й не пускає. Зайшла жінка у двір, глянула на божевільного — і серце її надламалося.

Виглядав той — мов дитя забуте. Немитий, нечесаний, у дранті старому. Худий, як тріска. 

- Що ж сталося з тобою, бідолаха? - прошепотіла жінка.

Буревій вщух. Чоловік — якщо його все ще можна було назвати чоловіком - хитаючись, піднявся й люто покосився на жінку.

- Уу, відьма!

- Я — цілитель.

- Та хоть королева гномів! Геть звідси!

- Сядь.

Він впав долу.

- І відповідай, коли питаю. Коли це почалося?

- Кілька років тому.

- Скільки тобі?

- Тридцять один.

- Сім'ї нема?

Сумно посміхнувся.

- Як бачиш.

- Зрозуміло. А до цього стану хто тебе довів? В кого лікувався?

- В таких, як ти, — смачно сплюнув. — Ганяли мене лісами, болотами, містами та селами. Аби посміятися з мого болю.

Одразу зметикувала цілителька, куди й до кого той ходив. Не одну душу та відьма згубила зі своїм батьком. І не через неправильність своїх порад, а через невміння донести до людей звичайних. Зітхнула вона, присіла навпроти і каже:

- Я прийшла сюди з Заходу, але добре знаю, хто тебе навчив цього лиха. І знаю, чому тобі зараз так нестерпно болить. Біда в тому, що я не можу тебе вилікувати. Ти сам маєш це зробити.

- Я? - здивовано здійняв брови.

- Ти. І ніхто інший.