Частина 6.

Спить хлопець і сниться йому дивний сон. Наче стоїть він у своєму дворі, і так йому добре на душі, а чого — не знає. Дивиться на світ, натішитися не може: все йому любо, все йому в радість. Незчувся, як підійшов хтось ззаду, обійняв за плечі, схилив голівоньку — і тепло розлилося тілом від голосу лагідного:

- Я чекаю на тебе, любий. Усе це буде наше. Тільки взнай, де шукати. Дізнайся, хто я така. Розшукай дівчину, яка любить себе.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - 

Прокинувся він у холодному поту, підскочив з ліжка й зрозумів, що лежить у себе вдома. За вікном уже світило сонце, квокала, вищала, ревіла господа. У двері постукали. То сусідка прийшла глянути, чи живий, чи здоровий. Питала, куди ходив і чого його вчора вдома не було. Нічого їй хлопець не розповів — ані про ліс, ані про відьму, ані як додому потрапив. Тільки посміхався й віднікувався. Пішла сусідка ні з чим. А той переодягнувся швиденько і побіг на ринок.

Перейшов усіх знайомих, і таки натрапив на того, хто знав, де дідок з прикрасами дівся. В сусідньому селі він зараз, останній день на ярмарку. Скочив хлопець на коня і примчав до дідка. А біля нього як завше повно люду, всі кричать, торгуються — мусив хлопець чекати до самого вечора. Коли натовп розійшовся, а сонце зайшло за обрій, підійшов він нарешті до діда.

- Вечір добрий, дідусю. Знайшов я, таки, то-ту відьму.

- Га? Котру відьму? - дідок обернувся. — А, то ти! І не вбила ж тебе!

- Не вбила.

- Їй-богу, сподобався ти їй, певне, — посміхнувся у сиві вуса. — Сказала тобі, чого хоче жінка?

- Сказала, — відповів парубок. — Жінка хоче...

- Е ні, мовчи. Нема чого мені знати бабські таємниці — сімдесят літ живу без них і ще стільки ж проживу. Але то, шо відьмачка тебе цілого відпустила, то багато вартує! Значить, дійсно в тебе біда! Тож слухай, розкажу тепер я тобі, як в кожній жінці красу побачити.

- Ти, сину, прав був, коли казав, шо не всяка жінка вродою вдалася: тіко дурний ту правду перечить! Але є в кожній жінці таке, чого очима не видко. Схований той скарб глибоко в серці, і дорога до нього терниста, але коли пройдеш, то всі рани тобі залічаться і всі шрами розгладяться.

- Що ж це таке в тому серці сховано, чого в мене немає?

- Добро, сину. Лагідність, турбота, любов щира. Тіко жінка здатна так любити, тіко вона здатна дарувати таке тепло, від якого зсередини світишся.

- Чому ж не зустрічав я таких?

- Зустрічав. Але не міг запалити. Не буде тобі тепла від іскри, треба багаття! Але щоб розпалити то багаття, треба ой багато всього. Не знаю, чи погодишся ти на то...

- Діду, я стільки всього пройшов, кажіть, що робити треба!

- Ай, сину, — цикнув дід, хмикнув, струснув вусами. — Треба дарувати їй радість. Довго, все життя. Купувати улюблені квіти, готувати сніданок, допомагати з дітьми, гладити по голові, цілувати в щічку, подавати руку, голубити...

- А мені з того яка радість? Е-е... - махнув рукою. - Обдурили ви мене разом з тою відьмою. Хочете, аби я на жінку молився, мов на богиню. Нема, нема ліків від мого серця.

Плюнув, скочив на коня і поскакав геть.