І "ЮЛІЙ"

Над річкою Cтрижень в місті що звалося Чернігів жив був парубок. Вродливий, моторний. А найголовніше в нього були золоті руки. Був він майстром по дереву. Все міг з дерева зробити. І стілець, і шафу, і навіть човен. І звали того парубка Юлій.

З раннього ранку до пізнього вечора робив Юлій на замовлення дерев’яні вироби в своїй майстерні. Було в нього багато клієнтів. Якісні в нього виходили вироби. Навіть, кажуть якийсь пан з столиці в нього замовляв.

І все б було добре. Але минав час і Юлій став відчувати, що йому чогось не вистачає. Тому в один прекрасний день вирішив парубок піти у світ і пошукати того, чого йому не вистачає.

Рано вранці вирушив Юлій у подорож.

Ішов він так день чи другий, а врешті - в решт вийшов він у чисте поле. Глянув Юлій – бачить стоїть посеред поля стіл. За столом сидить дядько. А перед столом сидять юнаки.

Підійшов він до них і питає:

- А що це ви робите.

- Та у військо записуємося – відповідають йому.

Юлій задумався. «А чом би і мені не піти у військо. Може там знайду те, що шукаю». Ось так подумавши і він став у чергу.

Дійшла і до нього черга. А нього і питають:

- Хто ти?

- Юлій, майстер по дереву.

- З якого міста ти Юлій?

- З міста Чернігова, що над річкою Стрижень.

- Плавати вмієш?

- Так, ще з дитинства.

- От добре. Бачу хлопець ти розумний і дужий. Беремо тебе у військо. Будеш корабельним воїном?

-  Добре – погодився він.

- Тоді на ось підпиши угоду.

Він взяв до рук перо і підписався.

Наступного дня він і ще кілька парубків сіли до карети й рушили в путь.

Спочатку навкруги їх був ліс. Потім поступово дерева почали рідшати. А згодом перед ними повстав широкий степ. Довго вони так їхали чи не довго, а приїхали вони таки до моря.

Вийшов Юлій з карети, глянув на сине море й офігів. Такої краси не бачив він зроду.

Поки він ось так милувався підійшов до них воєвода і каже:

- Вітаю новоприбулі воїни. Мене звати Криштофор Нікофорович. Я буду вас розподіляти до різних видів корабельних військ.

Після розподілу потрапив Юлій до піхоти корабельних військ у підрозділ з Грецьким вогнем.

Видали йому обладунки. Важкуваті вони були, але він звикав. Жили воїни у куренях.

Спочатку було не важко службу нести. Але пройшло не багато часу і поклялися нові воїни Україну боронити від будь-якого ворога і супостата.

Після того як Юлій і решта юнаків поклялися – почалися важкі воїнські будні.

Сповна пізнав воїн Юлій, що воно таке отаманщина. Замість отаманів чистив їх обладунки, мив замість їх підлогу на палубі і виконував іншу роботу.

За час служби навчили воїна і як мечем володіти і як з лука стріляти. І як на чайках до берега приставати. Навчили Юлія муштрувати і в наряді стояти.

Ось так пройшло півтора року й Юлій сам став отаманом.

Одного прекрасного дня отримав воїн Юлій від головного воєводи право на вихід у місто. Тому й вирішив він пройтися по берегу понад морем, щоб подихати свіжим повітрям і зібрати сувенірів, щоб коли повернеться додому були в нього речі які могли нагадувати йому про море та службу.

Ходив він так довго, чи не довго, а натрапив він на колодязь який був виритий у камені.

Юлій задумався: «Хто міг би зробити таке диво. І головне навіщо». Озирнувся навкруги, але  не знайшов ніде відповіді.

Думає: «А цікаво, а яка в нього глибина». Взяв до руки камінчика та й вкинув його в колодязь. Чує Юлій стук, стук, стук…

Перестав камінчик стукати і знову тиша. Раптом дивиться Юлій, а з колодязя пішов легкий димок. Воїн і відійшов. Глянув, а над самим колодязьом у повітрі дідок сидить. Юлій хотів було тікати, але ноги здається скам’яніли і не слухали його. Такий жах  охопив його.

Дідок розплющив очі і мовив до Юлія:

- Як тебе звати незнайомцю, що мене розбудив?

- Юлій. Та й я не хотів вас будити. – відповів і одразу запитав – А ви хто?

- Мене звати Харлам. Я повелитель гір. Я не серджуся на тебе Юлій за те, що ти мене розбудив. Я вже давно мав  прокинутися. Але заспав. Тож в вдячність за те, що ти мене розбудив я виконаю одне твоє бажання.  Чого ти бажаєш? Чи слави всесвітньої? Чи влади всемогутньої? Чи злата багато? Чи може вірного кохання.

Юлій задумався. Слави він не хотів, бо йому здавалося, що це буде обтяжливо. Влади він теж не хотів, бо розумів що на його плечі ляже велика відповідальність. Злата він не хотів, бо здається в нього всього вистачало.  А от що воно таке кохання не знав.

Тому й мовив до дідуся:

- Я не хочу ані влади, ані слави, ані злата. Але я назнаю, що воно таке кохання?

Дідок посміхнувся і мовив:

- Кохання це така річ від якої розум втрачається, а серце великою радістю напувається.