Акробат і Фенікс. Власта і Кощій

Вогняна пташка
У казковому місті свято. Королева-вдова сина одружує.
Наречена прекрасна принцеса Малія з перевернутого острова, кажуть там усі на головах ходять. Принцеса справжня, бо ж крізь дванадцять матраців горошину відчула. Ніжна яка - дивувалися городянки, сміючись. Шепотілися, що заради прекрасного принца і самі готові ту горошину відчути, й крізь двадцять матраців.
Подейкували що сам Кощій ту принцесу віддав принцу, бо не любив він королеви-вдови магині могутньої й темної. Володарки чарівного дзеркала.
Городяни хотіли подивитися чи ходить принцеса Малія на голові? Чи зав'язує при цьому ходінні сукню на ногах. А ще вина попити, смачної їжі поїсти, потанцювати, на артистів різноманітних подивитися.
Над площею казкового міста, на висоті дахів двоповерхових будинків, канат натягнули. Акробати на той канат вийшли танцювати. 
Людей все більше і більше зібралося. Слуги королівські бочки з вином бурштиновим на площу викотили, столи винесли наїдки різні поставили у тарілках порцелянових. Радійте люди, пийте за здоров'я молодих.
А на канаті, над площею, хлопець і дівчина танцюють. Легкі, гарні, вправні. Посміхалися під яскравими масками, немов канат для них широка стежка. Підскакують високо, сальто роблять, хлопець дівчинку підхопить, підкине, а вона зграбна й швидка як кішка, знову на канат потрапляє й не падає. А раптом хлопець зірвався вниз. Глядачі злякалися, ледь не розбіглися. А акробат веселий на міцних руках висить на канаті, ногами дригає, дівчина наче падає, а він вже ногами за канат зачепився, вона на його руках повисла. Дивуються люди. Не може проста людина, навіть з казкового королівства, без чаклунства таке виробляти.
Та й справді певне зі східних островів ці канатохідця, смагляві та чорняві. Очі сині, як небо на далеких землях. От нечисть стрибуча. у сорочках з клаптів різнокольорових. Волосся у обох довге чорне хвилясте наче змійки, як за канат не заплутується.
Хлопець з білою як снігом шкірою, з довгими прямим волоссям кольору зими, також у масці червоній з носом смішним, у барабан стукав так весело що глядачі підтанцьовували. Та виступ закінчено барабанщик барабан дзвінкий відставив, хлопець ковпак блазня з голови зняв, і пішов гроші мідні й срібні за виступ збирати. Посміхається. Дами навіть золото підкидають з хустинками шовковими напахченими на хутинках написано де дім їх і коли прийти.
Акробати з каната стрибнули, жартами народ веселять. Смаглявий вина випив, незнайомка гарна пригостила. Дівчинка-акробатка синьоока подякувала за подарунок молодого кондитера, розглядала цукрового зайчика, як таку красу їсти. Дивак і майстер кондитер певне також магією володів. Неймовірні солодощі створював, пташок з цукрової нитки, будиночки з печива, а тістечка навіть королева замовляла. Кондитер закохався у дівчинку канатоходицю, навіть обличчя її ніколи не бачив, а до душі вона йому була. 
Несподівано на канат птах вогнекрилий сів, крила блискучі розправив. Жаром на площу повіяло, люди знову ледь не розбіглися. Великим і грізним був вогняний птах Фенікс - царівна Фенікс з вогняного острова.
Городяни пліткували що королева-вдова хотіла Фенікса за невістку, та не склалося.
Вогняний птах дівчиною прекрасної обернувся. У червоній довгій сукні, білошкіра аж очі сліпить, з довгим прямим волоссям кольору вогню. Очі темні, наче полум'я в очах палає. Усміхнулася на акробатів дивлячись. І пісню заспівала, пройшла по канату, і стрибнула вниз на бруківку, пісню продовжила. І музика під пісню лилася. Скрипка грала, все ближче і ближче.
Люди слухали. Пісня до сліз прекрасна. Скрипаль підійшов до вогняної царівни вогнекрилої, могутній, високий обличчям на орла схожий. І так його скрипка співала, королівні крилатій підспівувала, що душа виривалась на волю у височінь у небо-окіян безмежний.
Дівчина-птах пісню доспівала перед канатоходцем зупинилася. Усміхнулася, очима темними блиснула. У очі його сині дивилася здавалося волі позбавляла. Він до неї наче зачарований йшов. Намагалися товариші його зупинити, та де. Причарували очі Фенікса хлопця синьоокого, який обличчя своє за маскою ховав.
- Ти розповідав у шинку п'яницям і дівицям легковажним, що я покохаю тебе? - запитала гнівно.
- Я, - відповів канатоходець, - а що на вільних островах мріяти заборонено?
Дівчина-птах подивилася на вуличного артиста. Високий, зграбний, худорлявий. Впевнений у собі як король, а босий наче жебрак. Гордовито тонка брова сіпнулася. Вуста червоні гидливо скривилися. Як сміє він на неї так дивитися, немов вона ому рівня.
- І навіщо мені такий блазень, у якого навіть черевиків немає, - насміхалася дівчина вогняна, - певне потворне обличчя твоє, що ти його за маскою ховаєш! Не люблю потворних!
Сміялися люди, з цікавістю спостерігали за царівною і акробатом, намагалися кожне слово почути. Пальцями тицяли, до вподоби їм були образливі жарти царівни. Але і хлопця шкодували. Хтось крикнув - "Зніми маску! Подивимось на твоє обличчя!" Натовп підхопив, - "Зніми маску! Хтось додав, - "Потворо!"
Озирнувся на людей, очами синіми блиснув, наче холодним вогнем обпік. Дівчинка синьоока прошепотіла:
- Не треба.
- Рано, - зітхнув білявий барабанщик.
- От дурень, - буркотіла дівчина синьоока, - наче хлопчисько наївне. Гра тільки почалася.
Акробат підійшов до королівни чорноокої і маску з обличчя зняв. Фенікс навіть відступила, здивовано розглядала його обличчя:
- Ти гарний, - вирвалося у неї мимоволі, - вродливий, - додала.
Відвернулася, на птаха вогненного перетворилася й відлетіла. Скрипаль перевтілився у велетенськогоч орного орла і за своєю панною полетів.
Натовп мовчав, юнака розглядаючи. Він поспіхом маску вдягнув. І у будинок утік, канат знімати з даху. Натовп стояв і чекав поки акробат повернеться. Його товариші у інший будинок зайшли відчепити другий кінець канату. Але з будинків вони не вийшли. Щезли вуличні артисти. Наче примари.
Засумував кондитер чарівний.
Чутки та казочки поповзли по місту, про царівну Фенікса і акробата. Розповідали що спалила вона юнака, бо осліпив її вродою своєю. Трагічна казка вийшла.
Королівна
Власта досліджувала палац царя Кощія. У вікна й двері заглядала. За котиком величезним бігала, у хованки з ним грала. Другого котика знайшла, такого ж велетня. Два білих крилатих коня зустріла. Вони за царівною пішли, катали її на спинах. Пухнасті звірята різнокольорові, наче м'ячики стрибали біля її ніг, лащилися як кошенята, до рук ніжних тулилися. Дивно у палаці Кощія. Зголодніла, знайшла тарілку з пиріжками. Пити захотіла - узвар у глечику на таці стояв, а таця у повітрі висіла.
Втомилася, вийшла на галявину зелену, білим світлом осяяну, посеред галявини столик низенький стояв. Чайник, чашка порцелянова, зроблена майстрами заморськими, розписана квітами чудовими, тістечка та цукерки у тарілках. Подушки біля столика розкладено м'які, книжки яскраві з казками та легендами, лежать чекають щоб їх прочитали. Сіла королівна, чай пити. Великі коти поруч лягли. Коні крилаті у траві м'якій валялися. Звірятка різнокольорові, що без ніг у повітрі наче бульбашки літали, солодощі випрошували, гралися один з одним кружляючи у повітрі. Котики великі не запитували чи можна тістечка зі столика брати, кігтем нанизували, солодощам ласували. Шкода тільки поговорити ні з ким. Королівна з котами й кіньми говорила, і зі звірятками повітряними. То й що, що не відповідають, зате розуміють.
- А де ваш господар? - запитувала Власта.
Котик цукерку з'їв, іклами блиснув. Власта сама відповіла собі запитанням на запитання:
- Напевно дівчат краде?
Другий заперечиво великою головою мотнув, ні мовляв за дівчатами не бігає. Власта розсміялася:
- Захищаєш лиходія?
Кіт величезний посміхнувся страхітливими іклами, знову цукерку з кошика взяв. Ласун.
Несподівано два легких червоних чобітка до ніг королівни впали. М'які, вишиті золотом. Власта очі підняла, й побачила царя Кощія. Звірі чарівні з місць повставали біля страхітливого лиходія стали, терлися головами об плечі кощієві.
- Ні, поки тільки тебе у наречені кликав, - усміхнувся він, - чоботи тобі купив у Казковому королівстві.
- Сумний ти царю Кощію, - мовила королівна.
- Я завжди похмурий, я ж Кощій, - жартував лиходій кістлявий, - не хочеш мене за чоловіка, бо я потворний?
- Чаю хочеш, сідай, тут дві чашки, - запропонувала Власта, відчувала його сум, не розуміла, що могло статися, що Кощій засумував.
- Хочу. Чоботи вдягни. Чи підійдуть, - сказав Кощій. Сів на подушку, ноги довгі, плащ чорний сріблом вишитий по траві розстелив. Корона чорна на голові самоцвітами сяє. Грізний, сумний. Чашка порцелянова у його кістлявих руках недоладна, наче іграшкова.
Власта відчула жаль, шкода їй стало лиходія. І подумала що певне усі дівчата дурні, й жалісливі. Чоботи на босі ноги вдягнула. Пасували, наче для неї шиті. Такі чобітки гарні, що бігати у них хочеться і танцювати на балу королівському, всю ніч до ранку. Засумувала й собі, згадуючи дім. Замкнув цар Кощій її у своєму чорному палаці немов пташку у клітку.
- Гарні чобітки, - сказала Королівна Кощію, - йти в них нікуди.
- Сьогодні на бал підемо королівський, весілля у казковому місті. Нас запросили, - сказав їй Кощій підвівся, - сукня у твоїй кімнаті не така до яких ти звикла, як з островів-міст з високими шпилями, там і черевички є на підборах, але чобітки зручніші. Під сукнею взуття не видно. Королівна схопилася, сплеснула у долоні радісно:
- Так, так! Я піду з тобою на бал, - мовила швидко, поки він не передумав, й побігла у свою кімнату переодягатися. За нею полетіли звірятка різнокольорові.