Рудий і Руденька. Королівна і Кощій. Новий герой Оліс.

Іріск і Вовчиця

Рудий юнак дивився, наче зачарований, на руденьку дівчину. Чорний кіт зник, як марево. Ніч настала здалося, накрило Чорний ліс темною ковдрою. Вогники у траві і на деревах засяяли як зірки у космосі. 
У такій темряві легко заблукати. Але Іриск і при світлі не знав де він.
- Ночувати є де? - Запитала вовчиця у нового знайомого. Очі її наче у звіра світилися. Це, чомусь, не лякало. Адже він у Грі.
- Ні, - відповів він і посміхнувся зніяковіло. Де ж йому ночувати коли він тільки прилетів до цієї системи, та ще й вкраденого катера розбив.
- Смішний ти, - мовила дівчина, і наважилась, - добре, у мене ночуватимеш.
- Можна? Дякую, бо мені дійсно йти нікуди, я тут нікого не знаю, - зрадів Іріск.
Вовчиця розсміялася. Рудоволосий хлопець здавався їй добрим, такий не образить не скористається її гостинністю, вона зналася на людях і на лихих і на хороших, рідко помилялася.
Головне тепер щоб котяра не нашкодив чужинцю. Бо як почне розповідати усім навколо й хорошим істотам і тим злим які казку роблять небезпечною. Буде рудому непереливки. Бо коли з'являється кандидат чи кандидатка для головного героя гри, починається і полювання.

Королівна у замку Кощія

Дивний був Темний замок. Коридори довгі, кімнати зачинені, стіни не з дерева зроблені, і не з каменю. Сходи немов з заліза виковані, стеля висока, а у залі тронному стелю зовсім не видно, склепіння таке високе, здається вище тільки небо. Довгий цей зал тронний, чорний, не видно де й стіни. Світло звідусіль, та ні вогника, ні світлячка не видно. Великий кіт вкрадену подушку підкидав, стрибав, на м'яких лапах, гратися кликав. Власта тільки усвідомила, що котик цей розміром з татового богатирського коня. Боязко з таким котиком за подушку змагатися, коли і маленьке кошеня може до крові подряпати. 
Дівчина зійшла зі сходів,ступила на кам'яну підлогу, не кам'яна була та підлога. Босими ногами вона відчула яка вона м'яка й тепла, як килим заморський.
Посеред зали-печери трон Кощія, з чорного заліза кований, спинка гострими шпичками прикрашена, в підлокітники черепа вставлені, діамантами очниці виблискують. Котик з подушкою підбіг до трону, біля ніг Кощія ліг, білими, іклами посміхнувся, хитрий розумник.
Власта стояла перед троном, дивилася у страшні звірині очі Кощія. Втекла б, тільки куди. Блукати у цьому палаці нелюдському, чарівному, а раптом крім кота величезного тут ще страховидла є, ліс заборонений за стінами.
- Повечеряєш зі мною? - запитав цар Кощій, книжку у політурці з шкіри, певне людської, відклав на підлокітник, і підвівся з трону, кіт разом з господарем піднявся, і подушку знову іклами підхопив. Кощій із ніжністю погладив кота по голові між гострими вухами, попросив, - віддай гості подушку, нечемний котику. Не буде вона більше нею у мене кидатися.
- І не в тебе я його кидала, - зніяковіла королівна. І за мить розлютилася, руки в талію тонку обпекла, брови тонкі сердито звузила, - А навіщо ти мене сюди приніс? Чому у лісі не залишив?
- Що юнці у лісі робити, у товаристві незнайомця-чужоземця? - запитав Кощій з бридкою й такою розумною усмішкою.
Голос який у нього, Власта слухаючи голос Кощія й сердитись не могла. Певне то чари. Отямилася, запитала:
- А що мені у твоєму страшному палаці робити? У товаристві лиходія безсмертного?
- Заміж за мене підеш? - бовкнув він.
Вона зовсім забула, що ще сказати хотіла. Знайшовся наречений, давно на себе у дзеркало дивився?
- Царе Кощію, ти тут від самотності зовсім з глузду з'їхав?
- Нечемні королівські нащадки останнім часом виростають, хто вас тільки виховує? - розсміявся Кощій, і пальцем сухим пригрозив, - певне вас етикету королівському у вашому королівствіі не навчають? Чого ти гидоту мені говориш дівчинко? - Стояв перед нею, височенний, голову доводилося задирати. А й не такий і страшний. Усміхнувся, немов думки її прочитав, - А чому я тобі не підхожу? Я цар, і багатий, і знатний, і славний, і безсмертний. Гаразд. Втомилася напевно. На килимі-літаку важко без звички літати. Сідай до столу.
Кощій рукою махнув. Перед троном стіл з'явився, на столі страви різні. У королівни слинки потекли! Шкода себе стало, вона навіть не снідала. Хотіла знову гордо задерти підборіддя, розвернутися і піти, мовляв, не потрібно мені оте частування, але подумала про етикет і у животі бурчало.
Як йому відмовити, щоб не надто розлютився, Кощій все-таки. Перетворить в жабу як Марію-царівну, і доведеться у болоті квакати, та стріли ловити, потім цілуватися з першим зустрічним, щоб чаклунство чорне зняти.
- Дякую добрий господарю, - зробила стриманій кнікс, і сіла коли він стільчик різьблений для неї відсунув.
Сердилася, але де їй з Кощієм змагатися у дотепності. А їсти хотілося а, на столі смаколиків було багато. А коли смаколиків багато, то й на душі спокійніше. Затишно.
Кощій сів навпроти. І наче спеціально показово їв з ножем та виделкою.
- Руки в скатертину не витирати, діво вихована, під стіною чаша з водою, там помиєш, - насміхався.
Власта погодилась, що руки витирати скатертиною це вже зовсім не гарно. А ось вина він їй не налив, сам пив, а її узваром пригостив. Заміж кликати не рано, а вино пити рано? Лиходій проклятий.
Котик подушкою погрався трохи. Підбіг до Власти, дівчина ледь не вдавилася, коли котик розміром з коня, над нею став. У цьому залі розміри губляться, можна й бика за ягня прийняти. Кіт подушку їй під босі ноги поклав. Покусану трохи, заслиняну. Ноги на ту подушку поставила. Й потяглася до тістечка.
- Знайду тобі взуття, - пообіцяв Кощій, - а тепер йду я відпочину. А ти тут, подумай може погодишся на мою пропозицію. Й не шаленій без мене, палац мій не руйнуй. Якщо  потрібно що, тільки подумай, усе тобі буде. Втекти не зможеш, поки сам не відпущу. - І пішов.
Власта сиділа за столом з тістечком у руці, на губах солодкий мед і крем. А на душі самотньо стало. З Кощієм затишно було. Але заміж за нього йти, це вже надто, страшний він. Від одного небажаного втекла, інший ще страшніший відразу вкрав. Згадала хлопця в дивному вбранні, білому. От би прийшов і врятував. Ось за нього заміж пішла б.