Іріск і Вовчиця. Власта і Кощій. Оліс проти русалок та ще й Водяник.

Катер був старотипний, чи скоріше древньотипний, з атомним двигуном, без гравітаційного двигуна. Іріск не впорався з керуванням.  Літаючий засіб впав у лісі, зламав кілька товстезних гілок на гігантському дереві.
Деякі місцеві рослини сягали до п'ятисот метрів у висоту, на гілку такого дерева можна було посадити невелику космічну яхту, та не катер чужинців, важкий широкий з шасі замість підпорок.
Іріск давно мріяв потрапити у Імлисту систему. Вона здавалася йому втраченим домом. Місцем, де добре таким істотам як він. Мрія здійснилася. Хлопець вибрався з деформованої кабіни катера, відновив пошкоджену під час жорсткої посадки ногу. Добре хоч двигун не вибухнув. І дивно що не вибухнув.
Хлопець готовий був заприсягтися, що вогонь було загорівся, але відразу згаснув. Двигун охолов, і за кілька хвилин перетворився на купу металобрухту. А за тим почав розсипатися на порох весь борт. За півгодини вітер розвіяв навіть пил.
Отже вирішив просто йти, кудись він адже прийде. Приємно було після космосу, після чудинського корабля відчувати теплий вітер, чути, шелест трави і листя, насолоджуючись співом птахів.
Настав тихий вечір. Хлопець йшов по лісі без мети, бо мета була досягнута. Інша поки не з'явилася.
Він побачив дівчину, у шкіряних штанях і сірій сорочці. Зупинився, дивився, як вона лізе на дерево, щоб дістати чорного котика. Котик був великим, пухнастим, вгодованим, певне домашній улюбленець. Дуже великим. Іріск запропонував допомогу.
Дівчина здивувалась. А кіт перестрибнув з дерева на дерево й утік. Рудоволоса сердито спостерігала як тікає пухнастик, та й махнула рукою:
- Та не варто, сам повернеться, - і стрибнула з дерева.
За законами Імлистої системи ніхто нікому не зізнавався місцевий він чи ні. Іріск знав, цей закон. Тому не запитував у неї звідки вона, та чи це важливо.
Незнайомка бачила, що він прилетів тільки що. Бруд і дірки на куртці і штани порвані на коліні трохи кров'ю замазані, значить апарат космічний розбив. А тепер і уламків вже не знайти, жуки з'їли.
***
Королівна не знала як реагувати на те що сталося. Тільки що було зелене поле, і синє небо. Розмовляла з гарним хлопцем, у якого голова у ореолі. А за мить сидить у незнайомій кімнаті.
Кімната була невелика, стіни світлі, стеля висока. Власта сиділа на широкому ліжку, загорнута у хутряну білу ковдру. Стеля світитилася, певне чари. Дівчина озирнулася, за спиною була темна стіна, придивалася а то вікно від стелі до підлоги. Скочила з ліжка, підбігла. Глянула у те вікно, аж у голові запаморочилося.
Високо, немов на горі видно усе царство лісове, віковічне у сутінках густих чародійських. Вночі темний ліс виблискував чарівними вогниками, починалося нічне життя, потерчата з пеньків повиходили, русалки танцюють на берегах озер, Лісовик володіння обходить, Водяник купини перевіряє, які звуки вхопили, чиї голоси спіймали, а може й душі. Перевертні звіриної форми набули. Баба-Яга на ступі полетіла, діток шукати. Усе у Забороненому лісі страшне й недобре. Власта побачила як гуси-лебеді пролетіли мимо вікна, здавалося зазирали до її світлиці, на неї дивилися. Розповідала стара няня, що то не птиці а цісаревичі зачаровані, служать Бабі Язі сто років.
Власта засмутилася сьогодні вона здобич не їхня, а самого Кощія, царя темного, страшного, могутнього - безсмертного чародія, володаря забороненого чорного лісу. Моторошно. Хотіла ближче до краю підійти, вперлася лобом у те прозоре щось, що не дозволило їй бідолашній бранці зістрибнути у прірву. Скло у замку Кощія також чарівне не тепле, не холодне, тверде гладеньке, наче стіна, прозора, невидима стіна.
Відбиток долоні на склі швидко зник.
- Скло яке, - зітхнула королівна, - вікно чарівне. Я у чорному замку. От клятий лиходій. 
Озирнулася. Клятий лиходій стояв у дверях чудової кімнати, притулившись плечем до одвірку. Власта сіла на ліжко з ногами і відвернулася, гордо задерши підборіддя, шморгаючи носом.
- Добрий вечір Власто, - голос у Кощія був гарний, оксамитовий, проникав у саме серце, але дивитися на нього страшно. Череп голий. Бліда шкіра, блискуча, як у змії висохлої. Очі глибокі, темні, хижі, жовті. Жах. Руки він на грудях склав, не руки це, а кістки наче у мерця.
Королівна й не поворухнулася. Гордість не дозволила їй заплющити очі. Страшно було до тремтіння у колінах.
- Їсти хочеш? - запитав він.
Ще вище підборіддя задерла. Губи стиснула, навіть зуби заскрипіли.
Але який голос. Якщо тільки слухати Кощія, очі заплющивши, закохатися можна.
- Зголоднієш, приходь до великої зали, - усміхнувся Кощій, і додав, - я не кусаюсь.
Та й пішов. Двері у кімнату зачинив, але не щільно. Немов запрошував вийти. Власта зі злістю вхопила подушку, у двері напіввідчинені пожбурила, пошкодувала, що не у спину царя Кощія.
Не такий вже він і страшний цей цар Кощій - підступний лиходій. Краще нареченого у якого сорок дружин вкрали сорок розбійників. Але який хлопець їй зустрівся. Оліс його ім'я. Прийде він рятувати її, як в казці, битиметься з Кощієм і переможе. Страшно і цікаво.
Підвелася, хотіла подушку на ліжко повернути, але темний величезний кіт мимо дверей пробігав. Вхопив чобіток та й втік. Власта спочатку злякалася, але за мить вигукнула з запалом:
- Та хто це так з гостею поводиться?! - і за котом побігла.
***
Оліс залишився один у темному лісі.
Далі і далі він йшов, вищими ставали дерева, густішала темінь навколо. Ліхтар скафандра спотворив усе навколо. Хлопець бачив тіні схожі на обличчя, очі звірині блищали серед стовбурів старих дерев. Крики, страшні, різкі пронизували ліс і затихали. Ревіння звірине наближалося, віддалялося, немов хижаки кружляють навколо чужинця, хочуть напасти. Страшно у первісному лісі. Але відступити юнак не міг. Може він завжди мріяв про таку пригоду. Опинитися всередині потужної комп'ютерної гри, стати персонажем.
Отже йому потрібно знайти Власту. Врятувати її. Бо він не зможе без неї далі жити.
Чи це все сон. Певне зміна закінчилася, він ліг у свою ванну для анабіозу ось і сниться дивне. Але у такі ігри він і не грав ніколи.
- Якщо вже так, то граємо, - сказав Оліс.
- Граємо, - почув він радісний дівочий голосок, і відчув як повз нього звір пройшов величезний.
- Гра, - відгукнувся ще один голос, чоловічий хрипкий, задоволений, схожий на гарчання хижака який відчув запах здобичі.
І понеслося між деревами відлуння, гра, гра, гра. Покотилося сміхом, піднялося вітром, сипнуло торішнім листям у скло шолому скафандра.
- Дивно, - Оліс зупинився, прислухався. Знову тихо, і вітер ущух. Неспокійно на серці стало. А раптом не сон це, а дійсність? - Гра, - тихо повторив він. Але йому не відповіли, - Що договір укладено? - Запитав він вголос, і сам собі відповів, - Мабуть так. Ну і влип я. Сплю, не сплю. Та все ж тут краще ніж на кораблі. - І зняв шолом. Вдихнув повітря сповнене запахом трав, квітів, джерел, річок і озер. Як добре. І як страшно.
Почув шарудіння побачив лісові вогники у траві. Один вогник зірвався, побіг, другий навздогін. Оліс пішов за вогниками. Заманювали вони його все далі у лісові хащі, але встояти не міг. Біг за вогниками, не знав куди. На дерева натикався, гілки йому по обличчю сікли, а зупинитися не міг, але чим далі вглиб лісу його заманювали, тим легше бігти ставало. Немов скафандр вагу втратив. Тут вогники зупинилися. Оліс зупинився. Відхекався, хотів ліхтар на грудях поправити, а немає вже на ньому скафандра, тільки шорти і тоненька майка залишилися. Вогники ж виявилися дітьми, зовсім маленькими, посміялися подражнилися та й зникли, знову темно стало, так темно наче у трюмі знеструмленного космічного корабля.
Оліс крок зробив й у воду ступив. Дівочий сміх почув. Рука ніжна й мокра плеча торкнулася, обличчя приголубила. Поруч ще одна, зашепотіла, на ім'я покликала. Юнак заціпенів. Піддався рукам ніжним, заслухався голосами дзвінкими, пісні чув чудові, йшов куди вели. Озирнувся, усе як у тумані, але світитися ліс почав. Дівчата його оточили, з довгим сріблястим волоссям, юні, красиві, гнучкі. Сукні на них немов з водоростей, ледь прикривають прегарні тіла. Оліс таких красунь не бачив ніколи. Подумав, раптом що та, яку він шукає миліша й бажаніша. Як тільки подумав, красуні відступили. Зашипіли як змії розсерджені, та виштовхали його на берег мокрого і розгубленого.
Вийшов з води дядько, височезний, волосся біле довге наче туман, легке, лице старече, очі хитрющі. Промовив:
- Встояв ти хлопче, перед красою русалоньок моїх, а не кожному це під силу. Що хочеш? Проси, - додав з усмішкою, - Граємо, як розумієш, 
Оліс зовсім розгубився. А що він хотів. Аннішку знайти, і зігрітися.
Нічого не встиг сказати Оліс лише подумав, але Дядько відповів:
- Ось перлинка, вона у темряві світитися, за її світлом і підеш. Знайдеш хатинку на курячій ніжці, скажи «Хатинка, хатинка, повернись до лісу задом, а до мене передом». Як скажеш, так чекай. Вийде Баба Яга, моторошна карга, тьху, кістяна нога, вона тобі допоможе.
Не встиг Оліс нічого сказати, навколо знову темно стало, зникли усі, і діви і дядько дивний. А в руці перлинка тепла засвітилася, промінчик у траву вказав як у лазерній ручці, стежину показав що вела вздовж берега. 
Оліс втомлений виснажений, голодний та мокрий побрів, куди промінчик показував. Точно сон. Тільки уві сні скафандр просто так зникнути може. Але чому уві сні так спати хочеться.