Сіра вовчиця, заплакана болотяниця й гидкий кіт Баюн

Вовчиця прибігла на берег великого озера до Болотяниці у гості.
А ще кажуть лілеї на озерах розквітли, неймовірно гарні білі квіти.
Знайшла подружку у очереті. Болотна діва голосно ридала, чути було на пів-лісу. Болотяниця побачила Вовчицю, витерла з ніжного дівочого обличчя сльози.
- Тепер що сталося? - запитала Вовчиця.
Болотяниця знову заревіла, аж загуло над озерами. Водяний певне спіймав той крик й у купину заховав, йому знадобиться - дівчат сільських лякати, тих відчайдушних, які ходять у великий ліс за грибами чи ягодами.
Болотна діва певне втомилася плакати, затихла. Вовчиця погладила величезною лапою тендітні плечі подруги, прибрала довгим гострим кігтем пасмо волосся за вушко заправила. Волосся у діви болотяної було чудове, сріблясте блискуче, пряме, як у русалки.
- Він, він, - схлипувала Болотяниця, - він сволота! Він мене кинув!
- Хто насмілився? - дивувалася Вовчиця.
- Кіт-Баюн! Казочки розповідав, пісні співав, зачарував. А я дурепа закохалася. І все. Йому вже й не потрібне моє кохання, і я, я не потрібна, - аа-а-аа, - знову заридала долотяна діва.
Вовчиця вмить перекинулася на руденьку гарненьку дівчину з білим обличчям у веснянках, вбрана як розбійниця у шкіряний одяг, з шаблею за спиною у гарних ножнах на перевязі вкритій срібним візерунком.
Руда дівчина подивилася із співчуттям на миле, юне, заплакане личко маленької Болотяниці. Але раптом, як зазвичай і буває із жителями темного лісу, миле, дитяче личко спотворив гнів. Болотяниця вона небезпечна, вона підступна:
- Допоможи мені, - голос господині болота став скрипучим й страшним. Рудокоса аж відсахнулася. Болотна діва, вона і є болотна діва, безжальна як водяна стихія, як безодня болотяна.
Вовчиця зітхнула. От, не потрібно було мерзенному коту маленьку болотяницю засмучувати. Тепер весь ліс і передлісся імла огорнула. Луки затопило. Біда у казковому лісі.
- Що ти хочеш? - запитала вовчиця у Болотяниці.
- Дай йому зілля, щоб місяць за дівкам не бігав? Щоб став слабким і не міг на людину перекидатись! Нехай ходить нявкає!
Вовчиця замислилася. Баюн, сильний, хитрий, солодкий, колись і за нею бігав. Заради того, щоб цей пухнастий любитель білявих дівчат відчепився, довелося навіть волосся пофарбувати у полум'яно-рудий колір. Не допомогло. Баюн виявляється любить і руденьких. А у Вовчиці тепер у звіриній формі руді смужки на шиї. Отже, за подругу помститься і небажаного кавалера позбудеться.
***
Вовчиця дрімала біля своєї нори, лапами до верху, ніжилась під Білим світлом. Теплий день, безвітряний, квіти пахнуть, комахи стрекочуть, спокій і тиша. Та хіба може все так бути добре. Подув холодний вітер, Вовчиця почула запах болота й схопилася на лапи. Болотяниця з'явилася перед вовчою норою, ледь не збила своїм вихором Вовчицю з лап. Болотяна дівчина усміхалася, а у білій, ледь чи не прозорій руці тримала блискучу бульбашку, немов дорогоцінний трофей. Коли Вовчиця побачила ту бульбашку, зрозуміла що біда прийшла, звідки не чекала. Такі бульбашки можна отримати тільки від Баби Яги, отже Болотяниця, дурненька, у Гру влізла тільки заради помсти. Настрій зіпсувався. Хвіст навіть почав тремтіти. Тепер не минути хитромудрих пасток. Баба Яга давно хотіла Вовчицю долучити до до Казки, ще коли Сірий Вовк вийшов з команди гравців. Вовчиця була чи не єдиним істотою, яка вірила у байки Баюна, про те, що з цими Бабою Ягою та Кощієм, та й Гориничем і Лісовиком не усе зрозуміло. 
- Навіщо ти до неї пішла? Дурна, - сердилася Вовчиця.
- Я сама так не зварю, як вона, - відповіла Болотяниця, щиро не розуміючи, чому подружка сердиться .
- А чим заплатила? - запитала сіроманка з рудою плямою на шиї.
- Послугою.
- Яка з тебе за послуга? Хатинку на курячій ніжці втопити, чи імлу пригнати з болота?
- Ні, - Болотяниця усвідомила, зіщулилася і позадкувала вже й сама на імлу почала перетворюватися щоб втекти від розлюченої подруги.
- Що ти наробила?! Ти мене у їхню казочку затягла?! Я не граю!!! - Шерсть на шиї Вовчиці піднялася загрозливо. Вона била себе по бокам пухнастим хвостом, вишкірила великі білі ікла.
Якби Болотяниця не була б така біла, вона б зблідла. Бідна болотна діва відходила назад ставала усе прозорішою, поки не вперлася у стовбур великого дуба, завмерла. Виправдовувалась, бубоніла що не контролювала себе бо посмти вимагає навіть її дух.
Вовчиця приборкала бажання потягати подружку за волосся по галявині. Та й як воду товкти? Стиснула щелепу сіла. Почухала задньою лапою за вухом:
- Ну гаразд, давай те чар-зілля. От дурна ти Боллі. От дурна, - і тут вона побачила тінь величезного сірого звіра у зеленому листі. Втричі той звір більший за вовчицю а вона немаленька. Навколо звіра переливався сірий блискучий серпанок. Вовчиця з криком, - От ти ж гидка інтриганка! - кинулася за тінню, - Стій!!! Кому кажу! Не втечеш. Я знаю як тебе знайти!
Легкий вітерець приніс шепіт. Ніжний, юний, глузливий голос, зовсім не схожий на скрипучий старечий голос Яги, прошепотів немов на вухо:
- «Я сама тебе знайду».
- З тебе медовуха, зараза, модераторка хрінова, - так само тихо мовила Вовчиця і повернулася до Болотяниці.

Настав вечір. Кілі світла сховалися за горизонтом острова, ліс став темним і ще таємничішим. Прохолодний вітерець загравав з листям високих старих дерев, розповідаючи їм про далекі й близькі землі.
Вовчиця вдарила пухнастим хвостом собі бо сірим бокам і з посмішкою мовила:
- Досить ховатися Баюне. Я тебе чую. Виходь, чи що. Чаєм пригощу, - вовчиця перетворилася на руденьку дівчину у одязі зі шкіри. Була боса, чоботи частенько не вдягала коли набувала форму звіра.
У відповідь почула шурхіт гілок і сухого листя. З чагарів вийшов молоденький, гарненький чорнявий хлопець з кирпатим носом, пухкенький і здавалося дуже вихований. В руках тримав квіточки з сусідньої галявини, і глиняну пляшку з шинку Імлистого острова.
- Щось ти сьогодні добра, - муркотів Баюн.
- Розгледіла тебе, - дражнилася Вовчиця.
- І як я тобі, коли розгледіла? - кліпав жовтими котячими очима  чорнявий хлопець.
- От вже дурне запитання котику, Тепер вже не хочу тобі чай робити, - Вовчиця ледь стримувала бажання вкусити кота. Вгризти щоб тікав і кричав.
Запросила Баюна у свою нору. Він увійшов, озирнувся:
- А ти непогано тут влаштувалася. Затишно.
Вовчиця усміхнулася самовдоволено. Вона й справді непогано облаштувала свою нірку. Кімнату, кухню й невеликий передпокій, Баба Яга витягла з затишного будиночка з невеликого містечка на іншому острові, закріпила портал. Другі двері виходили на вулицю поруч з шинком. Туди іноді навідувалися Вовчиця з Ягою. На островах було стільки незрозумілих і дивних істот, що місцеві жителі звикли до всього, та й самі вони не всі були з цього світу.
Ніхто крім самої господині і її подружки Яги не знав про двері на імлистий острів у місто тіней. Другі двері знаходилися у шафі, де темно, якщо не знати, не розгледіти чарівних дверей.
Ще один портал був у водяного глибокому озері. Але під водою і виходив у міський ставок столиці гірського острова, кажуть брудний і смердючий. Не кожен наважувався скористатися.
Баюн розповідав байки що портал Водяному створив сам Кощій після того як обидва напился у гірській столиці і разом у той ставок звалилися.
Але Кіт Баюн багато чого розповідав, і навіть те що Яга сестра самого Кощія, і, що Замок на вершині гори, той у якому живе Кощій, літає. Вовчиця про таке мовчала, Вовчиця подруга Яги багато знала.
- Заходь, заходь Не бійся, - посміхнулася Вовчиця.
Котику її посмішка не сподобалася. Злякався, бо дівчата Чорного лісу на страшні жарти здатні. Розумним він був котиком. Багато бачив, багато помічав, але таємниці швидко усім розповідав.
Вовчиця чула, що сам Кощій поперджав Боюна не один раз, аби той плітки не розповсюджував, один раз навіть на мишу перетворив, бідний котик тиждень не міг собі своє тіло повернути. Яга його лікувала відварами й мазями.
Вовчиця поставила на низенький столик чайник та чашки, настоянку, дві чарочки, пиріжки від Бабусі. Червона шапочка принесла ще вранці.
Вовчиця здогадувалася, що біленький розмальований квітами будиночок Бабусі, до якого вела гарна стежка, це космічний маяк, і він, таки діяв. І не дарма з іншого боку гори, на якій стояв милий будиночок Бабусі, жив величезний сірий дракон. Але дракона бачили лише ті, хто приходив з ним битися. Та й то бачили недовго, великий дракон влучно плювався вогнем, і бій закінчувався. Лицарі відповзали. Дракон спалював на них обладунки й одяг. Страждало тільки їхнє самолюбство, хіба трохи опіків залишалося. Дракон охороняв печеру з золотом. А Бабуся коли згадували її про сусіда, тільки посміхалася. Та й внучка Бабусі не завжди була вдома. Казали, дівчина живе у батьків, ніхто не знав у яких. Вовчиця готова була посперечатися, що прилітає внучка із Всесвіття, ій мабуть, на своїх крилах, певне червоних як її волосся і плащик з каптуром. Але пиріжки були смачними.
Баюн теж Бабусині пиріжки любив. Знову почав розповідати що Бабуся і є дракон, тільки про це не можна говорити. Вона Маяк охороняє. А її внучка дракон червоний. Котик запевняв що Червона Шапочка у нього, закохалася, а він її боїться, бо дракон, хоч і гарненька, коли дівчина. У внучки Бабусиної вогненно червоні кучері, до колін. Струнка й гарна, ходить у легких сукнях з шовку і в плащі з червоного оксамиту. Баюн зітхнув, згадуючи чарівну і небезпечну красуню. Вовчиця погодилася з Боллі, Баюна потрібно було покарати, і рішуче влила йому наливки, примовляючи:
- Вип'ємо за красу.
Баюн понюхав наливку, посміхнувся і випадково перекинув чарочку. Вовчиця зрозуміла, що хитрий кіт здогадався від кого ця наливочка. Баюн підвівся, казав Вовчиці яка вона гарна, а сам ближче до вікна підходив. Вовчиця набула своєї форми звіриної і загарчала на кота.
Кот засміявся:
- Гидкі ви дівки, - перетворилася на великого чорного кота з жовтими вушками і стриб у віконце. Збив, горщик з червоною квіточкою який Вовчиці Баба Яга подарувала, попереджала що квіточку цю треба берегти. Нічого за кілька миттєвостей поки вона кота за шкірку по галявині потягає квіточка та не зів'яне.
Вовчиця вистрибнула у вікно, ледь не застрягла, і кинулася навздогін за вредним котом. Він петляв, стрибав через кущі, сміявся, але потім зрозумів, що вона таки його спіймає, видерся на дерево. Заліз високо, звідти нявчав ображався, як простий кіт, задерши пухнастого хвоста. Вовчиця пострибала під деревом. Стала дівчиною і полізла за Баюном. Кіт дерся вище. Несподівано, для обох, юнацький голос запитав:
- Дівчино вам допомогти, котика дістати.
Рудокоса дівчина подивилася вниз. Під деревом стояв молодий високий, худорлявий хлопчина у куртці з пластику, і таких же штанях. Мабуть залітний. Мав руде волосся, веснянки на носі і був дуже навіть симпатичний. І так посміхався, що Вовчиця посміхнулася йому у відповідь.
А кіт перестрибнув на сусіднє дерево. Звідти на інше. Та й утік. Вовчиця проводила чорного поглядом і подумала, що ще встигне спіймати кота.