НОВІ НАДІЇ

 Дні йшли, спливаючи тижнями й місяцями, теплом та дощами. Тим часом, в досить далеченькому селі проходив великий щорічний ярмарок. Василинка й собі туди подалася. По господарству мала надійну помічницю, тож не квапилася. Походила поторгувавшись, поспілкувавшись, попридивлявшись. Вирішивши нагальні господарчі питання, вже ходила по рядах задля власної цікавості. І от - побачила великий, галасливий натовп. Не без зусиль проштовхалася ближче й собі. Посеред юрби стояв віз, а в ньому на пахучій купці сіна напівлежав дуже старий, геть сивий чоловік з довжелезною сріблястою бородою, кінець якої губився в тому оберемку сухої трави. Він саме вислуховував довготелесого чолов'ягу, що до нього присунулася й Василинка. Той оповідав як хитро пан, польський шляхтич, ввів його у величезний борг, скориставшись тим, що сам він «по польському ні бельмеса». Цю сумну історію всі присутні слухали з величезною цікавістю, затуляючи рота балакучим сусідам та невгамовним качкам та курям, що їх деякі тримали в руках. Довгобородий на возі пихкав у люлюку, хитав головою – одним словом слухав. Тут же, з натовпу, знайшов писемного і почав йому щось надиктовувати.  І з тим, що вийшло послав невдаху до свого знайомого в місто. Натовп зашумів наче водоспад - всі навперебій намагалися докричатися до старого, заглушивши конкурентів.

 Василинка порозпитувала хто цей дід та що, отримала відповідь, що  більшість з натовпу саме задля старого й прийшли на ярмарок - він щороку тут проводить такі виїзні ради. В усіх бідолах цей старий – остання надія, бо великого розуму та знань людина. Дівчину напосіли сумніви чи може й вона звернутися за порадою, чи зможе він зрозуміти її біду, а головне - допомогти. «А раптом скаже, що я все вигадала, або ще гірше, що кажу правду, але виправити вже нічого неможливо», - сумно сама з собою вела суперечку Василинка. Тим часом крізь натовп вже пропхався другий чоловік у величезному капелюсі, насунутому на самісінького носа, розклав покупки біля діда, а сам вмостився з києм на козлах. Значить все – мить втрачена, матиме цілий рік попереду аби борсатися у своїх сумнівах та муках.

- Дівчино, підійди-но сюди.

Люди розступилися і почали з подивом її розглядати. Лише за деякий час вона зрозуміла, що звертаються до неї, бо давно вже відвикла від такого звертання.

- Так, так до тебе. Дуже непроста в тебе справа, а вже сонце скоро почне заходити. Чи не зможеш проїхати з нами, тут недалеко, через одне село? 

- Так, але зачекайте. Зачекайте, я ненадовго, тільки попереджу мого супутника.

- Звісно, звісно. Лиш не барися. 

 …Страшенно заінтригована, ледь орієнтуючись від розгубленості серед рядів ярмарку, вона зрештою доплелася назад до возу і сяк-так вмостилася біля старенького. Повагом рушили, хоча й не легко було випірнути з людського моря рук, голів та невмовкаючого гомону – відпускати діда ніяк не хотіли. Дорогою розмова не сильно в’язалася – всі були зайняті власними думками. Та от під’їхали до ріденького хвойного ліску і хід став ще повільнішим, бо їхати довелося по піску. Навкруги було дуже красиво – світлий пісок, де-не-де межувався з вкритими густим трав’яним покривом галявинками, западинками, що поросли мохом та ін. поростю. Майнула думка, що там можна пошукати лисички. Попри те, що їхали лісом відчувався простір, дихати було невимовно приємно. Не виїжджаючи з лісу приїхали до невеличкого двору, огородженого, мабуть лише задля порядку, довгою колодою на двох палях з розчепірами зверху, поміж яких та колода трималася. На ній сушилася ряднина. Посеред двору стояла маленька хатка, мабуть, на одну кімнату, прямо біля порогу був пеньочок під яким росли опеньки. На того пеньочка чоловік, який управляв кіньми посадив старенького, а сам пішов відмикати хату. Потім вони прямо надворі помили руки та вмилися з великого кухля, підвішеного до стовпчика й чоловік в капелюсі завів старенького всередину, всадив на лаву, що тягнулася вздовж всієї стіни, підмостив м’яких підстилок, аби старенькому було зручно. Сам пішов.

 Старенький для чемності спитав чи зручно їй. Вона відповіла ствердно.

- Ох, знаю, яка в тебе біда. Небагато тих хвойд на світі лишилося, та більшість їх ходить по нашій землі. Можеш не боятися, що не повірю в твою розповідь і тим більш, що вважатиму тебе божевільною.

- Я сама досі не можу повірити у те, що сталося, хоч бачила все на власні очі.

- А що ти скажеш, коли повідаю тобі, що мені немає й тридцяти років, а той парубок, який нас віз – мій старший побратим з Січі?

- Як? Хоча … невже вона і вас теж?

- Ні, не вона. Якби це була вона – то я доклав би зусиль щоб тебе вона вже не зачепила. Я не розповідатиму тобі свою сумну історію та про причини, які змусили нас звернутися по допомогу до чаклунки. Тебе цікавить чи є спосіб все виправити? Так, є. Але це дуже непросто. Та скажи мені, яким чаклунським знаряддям користувалася та чаклунка, що забрала в тебе молодість?

- Все, чим вона користувалася під час… під час свого чаклунства я сама їй дала. Хоча, згадала. Єдиний предмет, який був її – це мерехтливе дзеркальце, воно було як медальйон. Вона носила його на шиї. 

- То ось, дівчино, це і є її чаклунське знаряддя. Без нього вона може бути просто віщункою, накликати лихо, або ж бачити невидиме. З ним вона може чаклувати. В ньому вся її сила.

- То достатньо його забрати і чари розсіються?

- І так, і ні. Це не так просто зробити. Всіх, над ким чаклунка робила свої закляття чи на кого накладала чари вона чує за багато верст. Ти не наблизишся до неї ближче, ніж на відстань дії цих чар. Тобто, тобі це не під силу.