БАБА ВАСИЛИНА

 Не маючи часу та й сил на роздуми, з хутора бідна дівчина в личині старої пішла відразу ж, зібравши такі-сякі пожитки. Дорогою, подалі від чоловіка, від хутора, від знайомих – аби куди. Йшла довго, але заслаблі ноги зупинилися раніше, аніж потік сліз. Та й ніч вже була настільки густа, що вона ледь розбирала дорогу під сяйвом зірок, крім того собаки в оселях, що їх проходила, проводжали її затяжним гавканням й у відповідь їм заходилися гавканням та виттям такі ж несамовиті сторожі з хто-зна яких далеких дворів. 

 Василинка не змогла примусити себе постукати в якісь двері, де чужі люди вже давно спали в переддень робочого дня, тож знайшла собі невисоку, пухкеньку копичку сіна й забралася туди. Попри страшенну втому, не стулила очей ні на мить – мучилася, крутилася, важко зітхала й коли геть знесилилася, аби не розтовкти копицю вщент знову вибралася на дорогу, навіть не дочекавшись світанку.

 Спочатку вона так і робила – йшла поки було сил, робила невеличкі зупинки, на ніч зупинялася в копичках. Але було й так, що добрі люди бачили немолоду жінку, з печаткою горя на обличчі й на всьому виду і самі запрошували до господи переночувати та поповнити запаси харчів. Треба сказати, що найбільше Василинка боялася запитань. Страшних таких запитань, відповідей на які вона не знала, або не могла дати. Але добрі люди, зробивши свою добру справу - давши прихисток, самі не надто лізли з розпитуваннями, бо вся ця дивна змарніла жінка була овіяна таким сумом, печаллю та болем, що людям геть не хотілося брати отой тягар на себе бодай на словах, зрештою, якщо їй дуже потрібна допомога – сама попросить… 

 Їй здавалося, що пройшла вже півсвіту. Та в якусь неділю, зайшовши до церкви у далекому мальовничому містечку, помолившись, поплакавши без сліз - бо ж людина звикає до всього… ну, майже до всього -  вийшла й присіла на лаву під дубочком. Просто так йти собі далі немає сенсу, має бути якась мета. Та сама бабця, царство їй небесне, до порад якої в дитинстві не дуже прислухалась, все ж не дарма товкмачила їй їх у голову. І зараз пригадала її улюблене, що ніколи не потрібно здаватися й опускати руки – навіть у риби, що вже попалася на гачок допоки не опинилася на пательні ще є можливість вирватися на волю. А в людини – й поготів. «Що ж, - подумала Василинка, - навкруги люди і хіба є серед них хтось, у кого б не було свого горя? Мушу і я якось із цим бути». Вона вийшла, нарешті, із того моторошного стану заглиблення в свій біль і пильніше придивилася до люду, що купками стояв попід церквою, маючи охоту поспілкуватися перш ніж розійтися у своїх справах. Поблизу неї якраз розмовляли два чоловіки. Розмову вели на людях, не крилися, тож краєм вуха вона прислухалася. Один з них бідкався, що дружина геть злягла, всі гроші, які дає його господарство і заїжджий двір для постояльців йдуть на оплату лікарям та знахарям, а дружині вже геть зле - сам ледь справляється. Питався у співрозмовника чи не має той на примітці якусь удовицю, яка б могла зійти за куховарку ну, й так – допомогти по господарству за потреби. Співрозмовник вже й очі закотив, прицмокуючи – бесіда пішла на приємну для нього тему. Але не встиг нічого сказати. Бо до бідолахи підійшла немолода жінка, яка до того сиділа на лаві під дубочком.

 Так, це була вона. Ноги перше голови взяли вірний напрямок і привели її прямо до цих двох. І вже коли стала перед ними, ніяковіючи, то відразу зрозуміла, що пропозиція їй підходить – попереду осінь, а там і зима, має знайти якийсь дах над головою. А найголовніше, що чоловік, як людина, викликав у неї симпатію – він був ну абсолютною протилежністю її чоловіка: з ніжністю та турботою говорив про дружину, голос мав грубуватий, але приємний, сам огрядний, неповороткий але енергійний і дуже простий у поводженні. Вона також справила приємне враження на свого майбутнього хазяїна. Зійшлися на тому, що працюватиме за харчі та проживання, а якщо справи покращаться – можна буде обговорити й платню. ЇЇ ж цілком влаштовували навіть перші дві умови. 

- А хто ж відпустив тебе саму в світи? – спитав Прокоп, її господар.

- Та, так сталося, довелося йти з дому, дітей немає… - вичавила із себе Василинка, не знаючи, що ще додати, аби лиш не брехати.

- А-а-а, ну то таке - буває, - підсумував розмову Прокоп, вже роздумуючи над новими порядками в господарстві з появою нової людини.

 А господарство дійсно було в добряче занедбаному стані. Та все ж, дбайливо облаштоване подвір’я  і садочок за хатою говорили за те, що до кожного куточка колись прикладалися зусилля дбайливих рук господарів. В роботу вона поринула в перший же день. Прикинула оком де що є, чого не вистачає, з чим можна викрутитися на перших порах, а на що доведеться витратитися. Працювала, як то кажуть, на совість, отримувала з цього велике задоволення - після стількох днів тиняння й жебрацького існування відчула потребу не сльози лити, а діяти. Вже незабаром отримала ключі від усіх амбарів, кладовочок навіть коштами по господарству сама розпоряджалася. Бо господині, тим часом, ставало все гірше, хазяїн з ніг збився шукаючи для неї допомоги. 

 Хазяйка лежала, не встаючи, на горішньому поверсі. Іноді вночі вона так голосно стогнала від болю, що заснути вже неможливо було до ранку. Але жодним співчуттям тут не зарадиш, тож Василинка старалася робити свою роботу, яка потроху-помалу почала приносити дохід. Дядько Прокоп був їй за це дуже вдячний, бо всі оті шарлатани хоч і не полегшували страждання його дружині, але платню брали справно, тож з коштами було сутужно. Він вже сам декілька разів починав розмову за платню, але Василинка у відповідь лиш усміхалася і казала, що не заробила ще.

 З часом вона настільки захопилася новою справою, що виїжджаючи у потребі до ближнього містечка, або по сусіднім і дальнім селам на ярмарки цікавилася, де і як облаштовані там заїжджі двори, як воно робиться у людей. От саме в одну з таких поїздок Василинка відправилася й цього разу. Ярмарок був не дуже вдалий, хоча краму було чимало, але вибір був не надто великий та й торгувалися всі якось дуже вже неохоче. Тож, послухавши людей, вона в перший день лише придивлялася-прицінювалася, а вже на другий день, коли очікували прибуття торговців з більш заможних сіл можна б було робити якісь покупки. Стомлена, вона не вибирала місце для ночівлі, а зупинилася у дворі, що містився найближче, тим паче, що почав накрапувати дощ. Обійшовши пару кізяків, які розгледіла при місячному сяйві й втрапивши у декілька, яких не розгледіла в затінку, вона сама собі зазначила, що варто б прикупити додому смальцю та свічок. Шинок був заповнений різноманітною публікою з ярмарку, яка нерівномірно розподілилася в брудному й прокуреному приміщенні: знайомі між собою та говіркі – купками за столами, заставленими посудом й кухлями серед сміття та недоїдків, всі інші – поодинці чи невеликими групками намагалися відокремитися від галасливої юрми по темних кутках закладу. Чоловіки, майже всі напідпитку, тут же само шукали собі спосіб провести вечір у відповідності до свого стану – один при самому вході заснув за столом, звісивши з його краю голову та руку, під якою на брудній підлозі валявся капелюх. Таких, заскочених зненацька сном за кухлем не один похрапував, інші ж навпаки, розчервонілі та збуджені суперечками гриміли на всі голоси, намагаючись перекричати співрозмовника, голосно грюкаючи посудом, штурхаючи один одного та розмахуючи руками. Той галас нікому не заважав, навіть сплячим. Попри те, що в суцільному гвалті неможливо було розібрати ані слова, суперечки не затиналися ні на мить - це таке дивне уміння нетверезих чоловіків, заледве вимовляючи слова розуміти один одного ще до того, як ті перекручені слова зірвуться з язика. Ледь прогледівши серед диму та неспокійного товариства куточок біля сходів, Василинка попрямувала туди, старанно оминаючи жестикуляції та бризки з залишками їжі, що розліталися від різких рухів на всі боки. Стареньку ніхто не зачіпав і столик був незайнятий і, можна сказати, майже чистий. Їсти їй не хотілося, хотілося відпочинку, але не видно було ані хазяїна, ані працівників аби спитати за нічліг - тож довелося запастися терпінням і чекати. Сама не помітила, як заснула і лише коли насилу розплющила очі здивувалася цьому, бо в корчмі так само стояв гвалт, аж стіни трусилися.