ДІВЧИНА ВАСИЛИНКА

 В давні часи, на старому, Богом забутому хуторі, життя протікало собі, як і скрізь. Але саме в таких непримітних,  тихих місцинах найчастіше трапляються дива.

 Починалося все не як у якихось казках, а так як у тих, вигаданих, історіях все закінчується – з весілля. 

 Вже далеко не молодий і не перший раз одружений пан взяв собі за жінку юну дівчину з далекого села. Коли встиг її пригледіти для всіх було загадкою, а найбільше – для батька дівчини, який до сватання свого майбутнього зятя ніколи й не видів. Панич переконав батька Василинки майже відразу, бо, як часто тоді траплялося, недоліки натури та похилий вік жениха цілком відшкодовувалися його чималим статком, в той час як гарненька і гарна на вдачу наречена мала суттєвий недолік у вигляді відсутності посагу. Тож у дівчини ніхто, звісно, не питав її згоди. Сама себе вона втішала думкою, що всі ж живуть якось у заміжжі. Он і її батьки чудово ладнали допоки матуся не відійшла. Та заміжжя перетворилося на суцільну біду. Пан мав крутий норов, зовсім не терпів заперечень, а гарних слів, здається, не знав взагалі. Тому окрім конюха та куховарки іншої прислуги не трималося. Василинка робила все сама – не вистачало часу на чималеньке господарство. За кожен малесенький недогляд отримувала прочухана і що там казати - так з нею ніхто ніколи себе не поводив, тож чоловіка вона страшенно боялася і коли опинялася поруч з ним, то з усіх сил намагалася в усьому догодити, хоча руки тряслися, ноги слабли, а в голові ніби круки шугали. 

 Єдине про що її чоловік ніколи не згадував – про інших чоловіків, хоча на панночку його знайомі та рідкісні гості кидали більш ніж багатозначні погляди, як вони думали - непомітно. Мовчав, бо знав: зронене слово, як зернина – може прорости. Був він хитрий, як чорт, але далеко не такий добрий. Страшенно боявся зради, хоча де там – Василинка боялася навіть боятися, що б могло статися, якби чоловік щось таке запримітив. Гостям вона раділа тільки тому, що хазяїн був змушений приділяти увагу їм. 

 Тож, по весіллі молода панночка кілька місяців проходила вся мокра від сліз. Потім трохи призвичаїлася, сльози вже проливала рідше, але й усмішка з Василинчиного обличчя теж зникла. А найгірше, що не мала жодної співчутливої душі, з якою могла б поділитися, перекинутися слівцем. Заміжні, солідні жінки навіть подумати не могли співчувати молодій панночці, в якої є хазяйновитий чоловік, повна хата добра й численне поголів’я худібки в стійлах. Молоді незаміжні дівчата ніяк не могли знайти спільної мови з заміжньою – хай навіть їх ровесницею та й бачилася вона з ними тепер вкрай рідко…

 Сяк-так проминула дощова осінь, холоднюча зима. Прийшла весняна пора. Чоловік дозволив жінці поратися й біля хати її давно померлої бабці, що була не дуже далеко від їхнього хутора. Для неї настали веселіші часи, вона із задоволенням привела стару хатку у ошатний стан. Чоловік оцінив родючу землю поряд, яку засіяв. Деякий час, хоч і зрідка, вона була тепер тут сама, поки за нею не приїжджали, щоб вертатися. Це були найкращі її дні після весілля, хоч не вистачало товариства, але то таке – самотою теж непогано, коли вдома почуваєшся, немов у кам’яниці.

 Весну змінило літо.  Біля хатки бабці росла велика, красива, розлога груша, що рясно відцвіла весною і тепер радувала таким самим щедрим врожаєм зелененьких грушок. І от цю грушку Василинка вибрала собі в подружки: їй жалілася, їй плакалась, їй розповідала про все, що наболіло. Грушка втішала подружку, як могла – тихенько шелестіла листям та наливала свої плоди сонячним медом.

 Одного разу при грушці, з якою звично обіймалася, побачила її літня жінка, яка проходила своєю дорогою повз хату. Подорожні тут стрічалися не часто - хутір стояв далеченько від битих шляхів. Жінка задумливо подивилася на подружні обійми Василинки з деревом і попросила попити водички. Напилася,  подякувала, але не пішла. 

- Що за миле дівча.. А чому ти тут сама? – запитала.

 З Василинкою ось так просто давно ніхто не розмовляв, тож слова з неї полилися – годі спинити. Під кінець розмови вона вже плакала у жіночки на плечі. Запросила її в хату - якраз був час обідати.  

- Ой, пощастило твоєму чоловікові з жінкою та так несправедливо, - співчутливо мовила гостя, однією рукою розмазуючи сльози по своїй щоці, іншою – по щоці співрозмовниці.

Сумна Василинка важко зітхнула, зазначивши про себе, що на душі стало трішки легше. 

- Можеш звати мене Іриною. Скажу тобі, що я стільки різного дівочого горя в житті надивилася, що якби розказала тобі хоч дещицю – то ти б ще й раділа своїй удачі. 

- Та я й не жалілася, просто… просто важко одній, хоча я ніби й не одна, але в будинку чоловіка, як полонянка, - мовила Василинка, збираючи посуд зі столу.

- Та насправді твоя розповідь мене дуже вразила, настільки, що відчуваю необхідність якось тобі зарадити, - лагідно мовила гостя, погладжуючи товсту, шовковисту косу на плечі дівчини.

- Ви вже допомогли, вислухавши, - ввічливо відповіла Василинка, загортаючи пиріжки, що залишилися зі столу в рушничок - для гості в далеку дорогу.

 Жінка присіла на лавку, хитро поглядаючи на Василинку. Прийнявши гостинці й поскладавши їх у торбу, вона раптом, ніби з полегшенням видихнула, гукнувши, рубонула рукою повітря і схопивши трохи зніяковілу Василинку за плечі, змовницьки прошепотіла: «А чи знаєш ти, дівчино, хто я така є?». Та, кліпаючи очима, здивовано огледіла жінку перед собою, ніби вперше оце побачила і не виявивши жодних відмінностей із тим, що бачила півгодини, чи годину тому, мовчки похитала головою. А й дійсно, хто? Просто жінка, але якось зовсім важко примусити язика, сказати такі очевидні речі. «Ха! - переможно трусонула русяво-сивими пасмами та. - Звісно,  не знаєш». Відпустивши Василинку, вона знову всілася на лаву і поплескала долонею поруч, запрошуючи присісти й Василинку. Дівчина збентежено присіла на краєчок.