Казка у новорічну ніч

казка у новорічну ніч

Вікторія вирішила відпочити від усіх, і від усього. Так все набридло: і друзі, які зовсім не друзі, і співробітники, і шум міста. Хлопець, який дуже їй подобався, почав зустрічатися з іншою, а точніше з найкращою подругою. Думала, що найкраща... Єдина її подруга – це Антоніна. Подруга-дитинства. Але їй не до Віки. У неї троє маленьких дітей. Треба бути з ними.

 А скоро Новий рік, сімейне свято, тому краще сховатися десь подалі від міста. 

Дівчина мала бабусю у глухому селі, яка недавно померла, а будиночок заповідала їй. Вікторія все не могла вибратися сюди, а тут така нагода. У вільний від роботи час вона писала повісті, оповіданнячка, і зараз хотіла віддалитися і написати щось чарівне, дивовижне, можливо, новорічне. Мала надію, що ліс навіє їй цікаву історію.

Дівчина йшла селом і дивувалася, як воно змінилося за кілька років.  Бабусина мазанка не була в кінці вулиці, між нею  і лісом було з десяток хат – тепер тільки розвалини, зарослі чагарником. Люди виїжджають, покидають житло, воно розвалюється, ніхто не хоче їхати сюди жити, хіба що на вихідні, відпочити. Ліс підступив до села, і хата Вікторії тепер маячила біля самого лісу.

Дівчина такого не очікувала. Стало трохи моторошно.

Вона зайшла у хижку. Тут все залишилося так, як і при бабусі: скриня, покрита домотканим рядном, мисник, піч – у ній бабуся і хліб пекла, і борщ варила. При ній на стінах висіли фотографії, зараз вони складені у шафу. У кутку стоїть етажерка з якимись книжками. Вандалів у селі не було, ніхто нічого не вкрав, у хату не залазив.

Вікторія зайнялася прибиранням: витерла пил, помила підлогу, переглянула посуд, помилувалася фосфорним орлом, раніше вони були у кожній хаті, і сіла писати. 

 Кілька разів починала – нічого не виходило.  

Натопивши піч, приготувавши вечерю, почала переглядати книжки на етажерці. Бабуся любила читати. Тут були і детективи, і казки, і книги про привидів, про відьом. “Буде час – почитаю” – подумала дівчина. 

Погода стояла тиха і тепла, весь день світило сонечко, а на вечір похолодало, піднявся вітер, небо набундючилося, почав зриватися сніг, захурделило. А було ж так спокійно, тепло. Віка вже пожалкувала, що приїхала сюди. “Хоч би песика якого взяла з собою”, – подумала з сумом. 

Віхола не затихала, а посилювалася: вила, ухала, плакала, сміялася. Віка вийшла у сіни за дровами, їй здалося, що у двері, щось шкрябає. Не хотілося відчиняти, не вірилося, що хтось може блукати по такій погоді, та все ж цікавість перемогла. Добре, що двері відчинялися всередину,  і, коли виглядаєш з них, то маєш дах над головою і затишок, бо стіни хатинки товсті. Зараз так не будують: відчиниш двері – і вже на вулиці. І сніг, і дощ, і вітер зразу звалюється на голову у всій красі. 

Під дверима сидів молодий чорний котик з розумними очима, а на грудях у нього була біла пляма, яка нагадувала галстук. Тваринка замерзла, трусилася, вже й не нявчала.

Вікторія взяла котика і занесла до хати, спочатку зігріла, потім нагодувала. Гість почав обдивлятися кімнати, шукав місце для відпочинку. Оглянувши все, ліг біля печі і заснув, згорнувшись калачиком. 

Дівчина раділа, що зустрічатиме Новий рік не сама.

– Як же тебе називати? Чорниш? Банально. Шварц? Грубо і не по-нашому. Хотіла Тайфун.., але який ти Тайфун. Лежиш тихенько.. Ну чого ти мовчиш? – зверталася до гостя Віка. Сама питала – сама й відповідала.

Він трохи підняв голову, відкрив одне око, ніби чекаючи, що вона назве кличку, яка йому 

сподобається.

– Ну то як? Тихоша? – підбирала ім’я дівчина. – О! Будеш – Тіша.

Котик підняв голову, потягнувся і підійшов до Вікторії, потерся об ноги, ніби почув своє справжнє ім'я. 

– Ті-і-ша-а-а.

– Мя-у-у.

– Тобі, справді, сподобалося ім'я? – зраділа дівчина. – От і домовилися. А я – Віка.

Вона сіла на лаву, а Тіша стрибнув їй на коліна; погладила котика – він замурчав і прикрив очі.

– Вечеряємо і – спати. Дуже втомилася.

– Му-у-р-р-р.

– Я постелила, якщо хочеш, стрибай під ковдру.

– Му-у-р-р.

У хаті було тепло, Тіша пішов спати під пічку. Дівчина подумувала лягти на печі, але постелила ліжко. Воно нагадало дитинство, коли жива була бабуся. Вона сама робила подушки і перини з гусячого і качиного пір’я. Віка пам'ятає, як допомагала драти пір’я для перин, а подушки були з пуху, великі, але легенькі. 

– З курячого не можна робити, треба тільки пір'я водоплаваючого птаха, – говорила бабуся. Воно легке і чисте.

Віка провалилася спочатку у м’яку перину, а потім у солодкий сон, заснула, не забувши загадати, щоб на новому місці приснився наречений, щось їй не везло з хлопцями. ”Того, хто любить – не люблю, кого люблю – мене не любить”, – крутилося у голові Вікторії.

***

Їй приснився дивний сон. …Тіша почав збільшуватися до розмірів людини, став на задні лапи, взяв її за руку і повів до дверей.

– Я покажу тобі казку, – сказав він.

– Не хочу на вулицю, там завірюха, – опиралася дівчина.

– Там тепло, – муркав гість.

Вони вийшли на вулицю. Кіт скинув свою шубку і накинув на Віку, перетворившись на прекрасного принца.

– Хто ти? – здивовано запитала дівчина. – І як зміг стати людиною?

– Бо сьогодні новорічна ніч, а вона дарує казку.

– Ти помиляєшся, новорічна ніч – завтра, – заперечила Вікторія.

– Це для людей, а для казкових принців – сьогодні.

І він знову почав перетворюватися, але тепер у Дракона, потім ліг на землю, щоб дівчина сіла йому на спину.

– Сідай і тримайся міцніше.

Була ніч, але біла снігова ковдра освітлювала все навколо. Вони піднялися в небо. Летіли поверх дерев, доки не побачили величезну галявину, а на ній – замок. Вікна світилися, чулася музика. Вони спустилися біля входу, Тіша став принцем.

– Там музика, танці, а у мене одяг не для балу, – знітилася дівчина.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше